Темнота, стр. 36
Ці дні Андрій вийнятково переживає. Ні, не його власна справа бентежить його. Він тепер мешкає недалеко Шатилівського яру і ходить інколи туди на прохідку — сто чи двісті метрів за славетнім, на весь світ розголошеним, Палацом Промисловости. Останніми часами осілись в тому яру позбавлені права — чоловіки, жінки, діти, старці. Розкуркулені. Вигнані з їх хат. Без вини обездолені. І їх тисячі. Покопали ями в глині під пагорбком, полізли під землю. Там вони не мають огрівання. Там нема розподільника харчів. На очах великого міста, невинні, живі люди замерзають в льоду і пухнуть з голоду. Кращі з кращих цього простору, цієї землі. «Ленінським Виселком» людська мова назвала це болюче місце.
Весь минулий двадцять дев'ятий рік шаліла по країні чума жорстокої ненависти. Де ділось милосердя? Чому перестало битись ще живе людське серце? Андрій Мороз все це дуже добре знає, розуміє, відчуває і одного лише ніяк не може зрозуміти, чому він не може нічого тут помогти. Більше: він мусить сам множити зло. Хулити правду! Творити беззаконіє. А тому Андрій не може знайти для себе спокійного місця на землі. Бо він не може піти до тих йому рідних і близьких людей, не може простягнути руку помочі, якщо й сам не хоче втратити право людини. Особливо, коли цими днями зустрів одну жінку з дитиною на руці, що видалась йому дуже знайомою. Заговорив з нею і пізнав у ній Мишкову Ганну. Не питав, як і коли аж сюди дісталась. І вона нічого не питала. Забита, замучена, голодна, замерзла в лахміттю. Не наважився взяти її одразу до себе. Дав їй трохи грошей, вона взяла і пішла невідомо куди у сірий, морозний туман.
Але те обличчя, та застигла німа скарга не давали йому ані вдень, ані вночі спокійної години. Хотів бачити сам весь той «виселок», а разом знав, що це йому під страхом смерти заборонено. Це ж ті прокляті. Вся партія, вся держава, всі закони, вся армія проти них. Власні діти їх зрікаються. Вся преса повна таких зречень. І як же може противитись цьому Андрій? Та все таки одного вечора пішов туди. Бачив замерзлих дітей. Бачив нерухомих, під купою лахміття, живих мерців в могилах. Вернувся додому, мов би у пропасниці. Не знаходив собі місця. Думав лише уривками думок, ніщо не в'язалось у логіку. Йому було дуже прикро, що в цей час він не може молитися. Не було до кого звернутися, ані на землі, ані на небі. Повна прострація. Ольга питала збентежено, чи він, бува, не простудився. Вона не знала, де він був і що бачив.
А іншого морозного вечора Андрій зібрався, щоб знайти Ганну. І знайшов. І дуже вчасно. Знайшов її у одній з нір «виселка». Ледве його пізнала. Дитина ледве жила. Забрав і її, і дитину, сам ніс те мале сотворіння на руках. Ольга була заскочена, хотіла протестувати, але як тільки пізнала Ганну.
— Ганно? Чи це ти? — Ганна мовчала. Ольга гріє плиту, варить їду, воду, годує, напуває, розтирає, стелить постіль. А коли Ганна опритомніла, то почала крізь сльози оповідати:
— Знаєте… Не могла більше. Таке з «ним», чуєте, коїться, що страх один. Я довго терпіла, але терпець мій урвався. Здавалось, життя заберу, та дитини шкода. Село, мов оси роздратовані. Всі люди проти «нього»… І проти нього, і проти мене. Кленуть. Не дивляться на мій бік. Господи святий! Взяла я, чуєте, на руки оту дитину і пішла в світ… — І Ганна плакала якимись німими сльозами, і не вірила… Не вірила, що вона у теплій хаті… Що її малий Андрій живе. Що біля неї свої люди.
Тієї ночі Андрій і Ольга довго радились, як ту Ганну «оформити». Нарешті всю цю справу взяла на себе знов таки Ольга.
А Андрій працює далі, його «драма» майже готова, з ЦК партії повідомили, що день вистави вже призначений, що його пропаґандивна поїздка також вирішена. Надходить рішаючий, тридцятий, переломовий рік. Усі це знають. У наркоматах, урядах, установах великий рух. Преса без перерви барабанить: «Приспішити темпи колективізації!» «Нищівний бій по куркулю та його пособнику!» «П'ятирічка за чотири роки!»
А Москва все наглить: «Україна ганебно відстає!». «Пожвавити темпи колективізації!». Від цього в Харкові ще більше руху, ще лютіше дзвенять дзвінки генерального секретаря, ще бурхливіше засідають установи. Морозними ночами валки адміністраторів, партійців, науковців, письменників, артистів, з портфелями і без портфелів, бреде на засідання чи з засідання. Ніхто не спить, ніхто не дармує. Преса, радіо, театр, кіно! Все то крик, крик і крик! І барабан! І тривога!
Андрій, як день, як ніч — зайнятий. Він здає нарешті свою скороспечену драму, яку назвав «Темнота». Він сам нею не вдоволений, режисер не вдоволений, в культпропі не вдоволені. А день вистави призначений. А квитки продані і на багато вистав наперед. Перший спектакль лише для верхівки партії й уряду. Андрій має причини непокоїтись.
А з центру знов приїжджав доповідач «по особливо важливих справах», але вже не Круглов, а якийсь Вороній і темою була не колективізація, а національні справи. Він чомусь тлумачив тези Леніна в національній політиці і робив натяки, що в Україні їх не зовсім добре зрозуміли. Разом з тим пресою пройшла вість, ніби Максим Горький відмовився дати дозвіл на переклад своїх творів на україньку мову. Одночасно, з рук до рук, переходив куплетик Дем'яна Бєдного, що казав:
Усе разом говорило виразно, що знаній українізації також кінець, що і тут повіяло іншим вітром. У спілках письменників насторожено, мовчазно. Бич хотів, видно, говорити з Морозом, але той його уникав. А одного разу, Мороз, вертаючись з проби своєї «Темноти» у товаристві Ірини Виноградової, яку таки прийняли до театру і навіть доручили їй головну ролю в Морозовій драмі, заходить до відомого, малого ресторанчику «Ананас». У цій новій стадії розвитку всіх справ, як Андрієві, так і Ірині не лишалось нічого іншого, як помиритись. І вони помирились. І почалось між ними тихе, приховане продовжування минулого.
У ресторані тепло, тісно, димно, бринить піяніно, виводять романси. Ледве знаходять місце, замовляють вино. Мова про театр, про режисера, про нові вимоги реалізму. Андрій пояснює Ірині її ролю, вона їй подобається, лише вважає не мотивованим, що та учителька Настя так якось швидко переходить від одного переконання до іншого. Андрій їй пояснює. Він каже:
— У наш час все діється немотивовано. Так є! Така дійсність! Такі вимоги! — І говорять вони по-українськи.
А побіч них, при сусідньому столику також товариство. І, видно, підпиле. І один дебелий, у чорній, круглій кубанці на голові, довго прислухається до їх мови і враз починає до свого сусіда:
— Нє панімаю! І зачєм їм та їх мова?
— Как зачєм? — відповідає досить голосно сусід. — А что б можно було українізіровать.
— Да! Ха-ха-ха! Залізяку на пузяку — геп! Помніш Пєтлюру?
— Ха-ха-ха! Да что с твоєй залізякой! У нас, брат, пріїмєннікі да прікмєтнікі завєлісь! За ніх, брат, можєш і с мєста полєтєть! I ето в руском ґородє! Ха-ха-ха! — каже сусід.
Андрій і Ірина це чують, Ірина схвильована, у неї на обличчі виступили червоні плями, вона хотіла щось відповісти, але Андрій її стримав. Встали і вийшли. За їх плечима реготали.
Був мороз, небо всипане зорями, під ногами скрипіло. Андрій і Ірина мовчали.
X
На Морозовій прем'єрі театр переповнений. Вичувається вийняткова урочистість. Це ж бо не звичайна вистава, а відкриття великої кампанії за повну колективізацію.
Заля швидко наповняється. У партері повно партійців. У ложах уряд, партійна верхівка, генералітет. Ось у головній ложі з'явився генеральний секретар партії. Йому всі заплескали. Ось за ним увійшов всеукраїнський староста. Наркоми, їх жінки, командири, їх приятельки, науковці, мистці, письменники. Андрія й Ольгу запрошено до урядових лож. На Ользі сукня темносинього креп-де-шину, трохи зім'ята, трохи недопасована, але нова і пишна. На Андрієві новий, темносинього шевйоту, костюм. Поруч з Ольгою — Григорій Іванович Петровський, Андрій у товаристві чепурної приятельки наркома внутрішніх справ Віри Голубової.