Марія, стр. 19
Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого. Дивиться певно і рівно. Чоло зібралося зморшками.
— Не ти, Гнате? Ти кажеш правду?
— Правду, Маріє… — вимовив твердо.
— Вірю. Я рада, Гнате. Мені хотілося, щоб це не ти підпалив. Я вірила, що це не ти… Так і слідчому сказала.
— Знаю. Ти добре сказала. Ти сказала велику правду. Ти правдива, Маріє, а тому хотів би допомогти тобі. Ніхто не буде знати. Ніхто. Чуєш? Ніхто, крім нас двох. І я ніколи не покажуся тобі на очі. Ти ж спасла мене від тяжкої і незаслужено! кари… Ти дала мені можливість ще жити і ще сподіватися… Може, я ще буду потрібним на цьому світі. Можливо, навіть тобі буду потрібним… Хто знає. Хто, дійсно, може знати… Мені снився, Маріє, дивний сон… Снилося, ніби бачу великий темний льох, зовсім темний, так, що й навіть дивувався, як я міг у ньому щось бачити. І бачив я у ньому, у тій густій темноті, твого середнього сина… Середнього, кажу… Мабуть, у тебе буде ще тільки один син… Так мені снилося… Бачу, значить, твого сина Максима… Він чогось стоїть витягнутий, як вояк, в темноті і зовсім нагий, а в руці у нього сокира. Одна тільки сокира., Тримає її, як зброю яку… І думаю собі: що то тут робиш, сину? Чого тут стоїш? Нащо та темнота навколо, і чому не вийдеш на світ Божий? А він, Маріє, стоїть, майже непорушно стоїть і дивиться в одну точку перед собою. Що, думаю, він там бачить? Дивлюся, а там ще одні, ледь помітні залізні двері. На дверях багато поржавілих замків, різних — великих і малих, одні подібні на людські кулаки, інші на кусні каменю. Але я знаю, що то замки… Ага, думаю собі. Так там хтось за тими дверима сидить і карається… То він когось вартує… А снилося мені це у в'язниці, коли сидів за підпал твоєї хати…
Гнат на хвилинку перервав мову. Марія пильно дивиться на нього широко відкритими очима…
— Слухаєш ти, Маріє?
— Слухаю, Гнате. Кажи…
— …Так, думаю, це там когось ув'язнено… А льох страшний, стіни грубечі, двері залізні, замки тяжкі, тяжкі… Над дверима вималюване велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина, а вираз у нього сатанинський. Так, думаю, Сатана дивиться. І чому його ніхто не прохромить?..
У той час страшні залізні двері самі від себе починають поволі рухатися. Сатанинське око і твій син зворушуються також і виявляють неспокій. Син твій все вище і вище піднімає свою сокиру… А двері сіпаються, тріщать замки, відпадають деякі з них на землю. По часі двері трошечки відхилилися, і зі щілини висунулися спочатку чиїсь пальці, після — довга, суха і струджена рука. Вона все більше й більше просувається в щілину, облапує пальцями замки, але в той час син твій поворухнувся і тихо, навшпиньках, злодійським ходом почав наближуватися до дверей. І коли рука почала з дивовижною легкістю, ніби які відпадай, відривати замки залізних дверей, як твій син розмахнувся сокирою і сікнув по руці… Рука хруснула і відпала на землю. В той час двері зненацька відчиняються, і у дверях бачу бліду, виморену жінку… Так, Маріє. Бачу жінку, яка тримає перед собою утяту руку, а з неї не біжить, лиш повільно капає кров…
Я пізнав в тій жінці знаєш кого?.. — Гнат вперто дивиться на Марію. Марія швидко питає:
— Кого, Гнате?
— Тебе! Це була ти… Марія здригнулася.
— Гнате, не кажи, не можу… Що ти кажеш!..
— Слухай, Маріє, далі!.. — майже наказував Гнат. — Це ж тільки сон. Я не видумав, це снилося мені… Снилося, коли сидів у в'язниці… У дверях, значить, стоїш ти з відрубаною правицею і жалібно дивишся на свого сина і на його скривавлену сокиру. Окривавлену? Адже ж з руки майже не йшла кров… Так. Але сокира була скривавлена. На ній було багато кривавих слідів. І бачу я, що десь з'явився і твій чоловік Корній. Він увійшов, спокійно відняв від сина сокиру і розкроїв нею йому черепа…
— О Боже, о Боже!.. Що ти говориш?.. Гнате, отямся!..
Але Гнат уже мовчить. Спустив голову і дивиться в землю.
— У тебе, — каже по деякому часі, — порвані чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима. Марія приходить до себе…
— Чи ж то первина? — каже вона.
— Не первина… Але нащо, щоб мерзли… У тебе ж діти. Для дітей маєш шанувати здоровля. Виростуть діти, кормитимуть, може, з них і люди вийдуть. Мої померли… Хай хоч твої ростуть… У мене, знаєш, є зайвих двісті карбованців… Візьми їх від мене, Маріє… Чуєш? Візьми! Ніхто ж не знатиме, ось заприсягаюсь Богом… Хотів би тобі хоч чимсь віддячитися за твою велику справедливість… Візьми, Маріє… Марія мовчить і ніби зовсім його не чує…
— Ти, здається, не слухаєш мене… Маріє?
— Га!
— Ти не слухаєш мене?..
Марія мовчить.
— Ніколи, ніколи ніхто не буде знати, коли ти візьмеш від мене той дріб'язок. І клянусь тобі, що ніхто не буде знати, що я з тобою сьогодні розмовляв тут так довго, а також ніколи не покажуся тобі на очі… Ну?.. Візьмеш? Ось тут і гроші при мені… — сягнув рукою за пазуху.
— Ні, ні, ні! Ні, Гнате!.. Прошу тебе, не треба! Не візьму твоїх грошей… Я й так вдячна тобі за твою добру думку про мене… Не знаю. Нічого не знаю. Було б добре, щоб ми, Гнате, ніколи не зустрічалися. Ми не будемо зустрічатися. Правда, ні? Ну… Так!.. Я нічого злого не думаю про тебе. Повір мені. Але гроші. Гроші, Гнате, треба віддавати. Не можна так — взяти і забути. Ні, ні… Так не годиться.
— Так не візьмеш?..
— Ні, Гнате. Не можу…
— Не можеш… Добре… Добре, Маріє… Там ми вже більше не будемо бачитися. Я піду собі, а ти підеш також… І не спитаю я, куди ти підеш, і ти не спитаєш, куди я піду. Підемо різними далекими шляхами і чи зійдемося ще коли?.. Хто знає… А може… А може, й ні… Ти, знаю, підеш до своїх діток, сядеш коло них і подивишся на кожне. Не дивися на них сумно. Може, доля вимагає від них веселого погляду, бо життя буде тяжке, дуже й дуже тяжке, Маріє… Бувай здорова… Бувай, Маріє, здорова!..
VI
Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія.
Де ж подівся Гнат? Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся…
«Дивна людина, — думає Марія, — той Гнат. Ні, ні… Може, то й дійсно не він. Нащо б клястися, робити такий страшних гріх… Ох і любив він!»
Дума доганяє думу. Пішла до ворожки, а та дала зілля і казала пити. Марія перестала думати за Корнія, дума за Гната. Напилася зілля, і, здається, полегшало. Що він їй зробив? Хотіла не раз йти шукати його. Але ж де він?'
Зима, великий піст, смуток… Марія йде до монастиря і молиться. Ченці, як і завжди, виходять на середину церкви і «Світе тихий» співають. Марія клячить, шепче молитви… І зненацька… Цей кривий чернець… Гнат? Це Гнат? Зиркнув і подивився на неї… Не має часу. Одвернувся і: «Святого блаженного… Іісусе Христе…»
— Боже милостивий, будь мені грішній! — б'є себе у груди Марія. — Боже! Дай спокою моїй душі!..
Прийшов Корній на Великдень. Марія була на плащаниці, вернулася і кого бачить…
— Боже! Корнію! Ти? — Марія плаче і сміється. Тепер для неї приходить справжнє свято. А він випростався, поправився. Приніс усім гостинці. Марії шовку на спідницю, але… Куди його, таку павутину, візьмеш. Одягнеш — і все буде видно… Ще люди засміють. Хай вже на смерть сховає…
А Корній перш усього оглянув господарку. Не є скрізь до ладу, але що ж вона сама могла зробити. Конята ледь ходять. Попечений мало не здох, і невідомо, чи що з нього буде, бо рана не хоче гоїтися.
— А хто, по-твоєму, Маріє, те зробив? — питає Корній.
— Бог його святий знає… Ніхто не може сказати… Ах, коли б він знав, чия то робота. Він би з' ним розквитався по-своєму. Але як його довідаєшся… Вечорами повно людей. Корній оповідає про війну, революцію. Цар маніфеста видав, і нібито вся земля має прийти бідному народові…
— О, це справедливо! — гуторили дядьки. — Так і треба. Земля всіх… Хто працює на ній — дай тому…
Не працює — геть! Не заважай, не займай місця… Земля праці і поту вимагає…
Великдень став дійсно святом Марії. Вийшла з Корнієм і дітьми до церкви. Дзвони дзвонять, сміється небо і земля. Корній добре одягнутий, діти також, Марія теж незгірше… Йдуть гордо, а зо всіх боків: