Гори говорять, стр. 45

Перерва. Янчеюк тяжко сапає. Марійка німа й непорушна.

— Хе-хе-хе! Вперта Манівчукова дочка! Нічого. До рання досить часу. Надумаєшся й заговориш. Часом і каміння й скелі говорять. Треба лишень за них взятися. Я ж нікуди не спішу. Думаю, що там ваших уже розігнали батогами, а твій коханчик чекає шибениці. А я тим часом сяду, посиджу й полюбуюся тобою… А де ж твій байстрючок? Гегнув?

— Цить, гаде! — вирвалося в Марійки. — Не смій про це! — її очі раптом загорілися й, здавалося, сипнули блискавками.

— Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! От і заговорила. А що, а що! Правда заговорила, хай і з гадом, хай… Але що? Скажеш не заговорила? І ще заговориш… Ще напевно заговориш, це вже можу твердити, що так. А яка ти гарна зробилася. І горда така. Це він так навчив. Це після…

Марійка кинулася раптом до нього, він вихопив з кишень руки й аж тепер вона помітила, що з правої його кишені виховзнув, замісць руки, лишень рукав. Це на хвилину затримало її, зупинилася й гостро дивилась у його сірі очі. Він швидко прийшов до себе й дрібно захіхікав. Вона повернулася й хотіла відійти на своє місце, але в ту мить, він швидко зривається й кидається на неї з-заду.

Марійка відчула тісні кістяні обійми й на правій щоці гострий біль. Зуби його втялися в її тіло й при тому він дико, божевільне заянчав. Марійка метнулася, вирвала з зубів щоку й намагається визволитися з обіймів. Почалося вперле борюкання, викрики. Нарешті Марійка виривається й біжить до дверей. Але двері замкнуті. В той час Янчеюк знов нападає на неї й намагається повалити її до землі. Марійка робіть сильний рух, виривається з його руки й нападає caма. Обидві руці її впялися в його горло.

В той час вона ошаліла. Скажена лють, а з нею й сила наповнили її істоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще підсичувало її лють. Вона, мов тигриця, обняла своїми пазурами його шию й виразно відчувала, як бони все глибше і глибше внизаються в тіло її жертви. Чує під грудьми біль, біль неймовірний, але заціпивши зуби, не видала з себе ні одного згуку. На чолі виступив рясно піт І цюрками збігав по обличчі. Очі палали й заливалися розжареною кровю.

Але біль під грудьми починає меншати. Він сильно захарчав і почав хилитися до долу. По короткову часі ноги його підломалися й вона не втримала його тягару. Випустила з рук і він з грюкотом шелепнув на поміст.

Перелякалася. Відчула ніто якісь кроки, ніто чиїсь слова. Миттю оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся на свою жертву. Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальці. Його обличчя посиніло, очі вилізли на верх. Кинула все й швидко шукає ключа від дверей. Ключ був у його кишені, виймає й тремтячими руками швидко, швидко відмикає двері своєї вязниці.

— Ах, коли б там за дверима нікого не було. Ні, за дверима нікого не було. Янчеюк не бажав свідків. Він вправиться й сам. Марійка виходить у сіни, причиняє зовсім легенько двері, але їй здається, що вони кричать на ціле Ацетечко. Причиняє й замикає на ключ. Після відчинила й другі двері. Це вже вона на дворі. Де вартовий? Вартовий здалека в темноті походжує й думає щось. Почувши легкий грюкіт, запитав по-мадярськи — Це ви, пане четарю?

Марійка нічого не сказала, а швидко тінню попід стіною проховзнула в невеличкі суточки й, почувши себе за хатою, пустилася стрімголов бігти, зовсім не знаючи куди. Бігла вуличкою, звернулася на якесь подвіря, перестрібнула через пліт, один, другий і побачила, що далі починається стрімка гора. Зовсім темно, вергає сніг. У містечку тиша.

Марійка постояла, відсапнулася й подерлася на гору. Там вона вільна.

25

Розсікаючи темноту ночі й снігову навалу, в напрямку Райова мчать два вершники. Сніг засипае очі й заліплює уста. Коні гарячі, мов огонь, рвуть вперед, перестрибують глибокі снігові вали. Ліворуч шумить Тиса, з гір з грюкотом падають лявіни.

Павло не їде, а летить. Швидше, вперд! Острожить коня, він хропе й кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустріли передові роз'їзди й далі. Пізно в ночі прибули Рахова. Перше, що найважніше для Павла — Марійка. Він готовий "перегалушити" за неї всю мадярню. Одразу почав домагатися побачення з нею, заявивши гострий протест проти її арешту. Вона вже не сміє піти до міста купити собі на сорочку. Це чорт знає що. Довго сварився, довго дирчали телефони й аж нарешті прибіг до штабу якийсь переляканий старшина й заявив, що Марійки нема й що в її арештній кімнатці знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух.

Павло спочатку не повірив, домагався вияснення справи, але його повели до кімнати, де сиділа Марійка й показали трупа.

Дивлячись на скорчену, з висолопленим язиком і очима, постать покійника, навіть Павлові стало ніяково. Постояв, подивився й подумав, що мусіла пережити та жінка, коли була змушена на такий вчинок. Бідна Марійка. Куди вона пішла? Де знайде притулок? У грудях Павла купчиться й тисне сильний жаль. Треба кудись бігти, шукати. Треба кричати в нічну порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подій і обовязок покладений на нього вищим хотінням стримує особисті бажання й пориви.

Впереді невідоме, за плечима — фронт, боротьба. Хто переможе? Які наслідки? Павло відправляється до мадярського штабу. Не дивлячися на пізню нічну пору, там гармідер і метушня. Безліч військових снує перед очима. Думи Павла двоїлися. Одні переслідували Марійку, що страшною ціною добула собі свободу й можливо десь замерзає в снігу, другі торкалися справи громадської, загальнон. Батьківщина в небезпеці. Раз на століття трапляються такі події. Раз на століття гноблений народ узяв у власні руки свою долю й від нього самого залежить її вирішення. Перед його очима в муках і страданні родиться те, за чим підсвідомо тисячі років тужить цей бідний гірський люд і Павло з подвійним болем переживав те народження. Кожний його нерв тремтів, кожня думка виривалася з напруженням.

Любов — лиш вона одна всеобіймаюча й усесильна здібна пірвати людину до подібного чину.

О, яка радість носити на плечах тягарі любови! Яка невимовна радість любити, вірити й шалено бажати перемоги!

Павло особливо чітко відчував і переживав подібне. Перед ним горіла певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалості й ти могутній, гордий переможець певно й сміливо ставиш свою стопу на груди конаючого тирана. Дзвонити в дзвони! Співати гимни! Здвигати памятники до небес, і, вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя, де панувала смерть.

Павло горів, напружено думав і твердими кроками ходив по почекальні мадярського штабу. На дворі вирує густа холодна ніч і в її неспокійних струмах наростають величні події. В повітрі чується напруження й непевність. Страшний потвор здійнявся й занімів над горами й чекає короткого наказу, щоб реготом своїм заставити промовить гори.

Обидва післанці чекали, поки їх покличуть на переговори. Але це тривало надто довго. Видно, що ці не особливо квапляться, мають ще час і майже не звертають на своїх гостей уваги. Це сердило Павла. Він вже каявся, що згодився йти на ті переговори й відчував наперед, що то лиш комедія й що з неї нічого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час і коли б не справа з Марійкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далі.

Нарешті тонкий з гострим носиком чоловічок з друкованим листом паперу в руках, підійшов до післанців: — Так, панове, скажіть, чого ви бажаєте? — проговорив він мадярщиною.

Поручник, що прибув з Павлом, зовсім його не зрозумів, а Павло скипів від злості й майже крикнув: — Даруйте! Ми собі нічого від вас не бажаємо й готові зараз відійти. Ви, здається, покликали нас на якісь переговори?

Той усміхнувся. — Ви, каже, мене не зрозуміли. Маю на думці, що бажаєте й чого добиваєтеся отоєю авантурою, що її зчинили на наших землях. Це, здається, відноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з вами прибув і цей чужий пан? Ви здається з-за гір? — звернувся він до поручника.