Гори говорять, стр. 43

В цей час у мене миттю пролітає один план. Я схопився й кажу:

— Це геніяльно! Це необхідно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога й маємо до того всі можливості. В мене тепер виник план. Тепер у нас є засуджений Йонаш. Його донька, що її добре знають скрізь, може зробити нам чудесну послугу. Вишлемо її з Марійкою, а я ручаюся, що вона виконає наші завдання чесно й сумлінно. Вона краще ніж хто може це зробити, тільки мусимо пообіцяти, що не вбємо її батька.

— Того гада мусимо повісити! — вирвалося в Павла.

— Я це розумію. Тепер війна й усі засоби треба використати. Можемо ми пообіцяти, але не можемо ручати, коли його пристрілить якийсь легінь, як це сталося з Розенкранцом.

— Е ні. Це неможливо. На це й Юра не піде. Раз суд, так суд. Засудили, значить кінець.

До нашого змагання вмішалися незнайомі старшини. — А по-мойому — каже один, — думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообіцяно нами, що не повісять. Йонаш напевно не втихомириться навіть після засуду й почне знова робити своє. А ми будемо тримати його на повідку й одразу цапнемо, а тоді вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час відложили справу, а дочку його використати як розвідницю. Мусимо мати розвідку! Це необхідно. Ми нічого не знаємо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.

Павло подумав і згодився. — Коли так, то раз-два! Негайно до праці! Дмитро шукає свою Йонашівну і то зараз. Нe сміємо гайнувати часу. Ми відправляємося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на другий ранок мусимо мати всі відомості. Не принесе нам їх та твоя Йонашівна, батька на сучок і кінець. Так і скажи їй! До побачення!

Вийшов знов на двір. Де ж Кіті? Де її шукати? В мене прокинулась якась жагуча радість. Хотілося самому бігти, знайти її десь у снігу, принести на руках і розігріти власним диханням. Прибіг до себе й одразу післав джуру, щоб її віднайшов і привіз. Мусять взяти коні. Вона напевно десь у селі.

І коли коні були запряжені, я не видержав. Поїду сам. Сів з джурою й поїхали. Запитали у кількох місцях варту й довідалися, що Кіті затримано й знаходиться вона в арештовці. Поїхали туди, викликали, взяли на сани й відвезли. Все те видно для неї було такою несподіванкою, що вона не знала, що має робити. Цілу дорогу мовчала.

Приїхавши, одразу почав з нею розмову. Почав з того, що є надія, чи краще є малюсінька можливість спасти "його" від смерті. Кіті була змерзла й змучена, але почувши ці слова, одразу ожила. Вона кинулася до мене й почала швидко питати, чи я кажу правду. Підтвердив. Вона не вірить. Це ж не можливо. Як то так? Хто це зробить Невже це станеться? Боже! Вона готова в огонь піти, загинути найтяжчою смертю за того, хто це зробить.

— Це, Кіті, чистий випадок і тут не є нічиї заслуги. Я не хочу смерті вашого батька. Не можу її хотіти. Я лиш використовую останні можливості уникнути її. І не мої це заслуги. Навпаки. Це не заслуги, а щось гірше. Я порішив використати навіть смерть вашого батька для добра своєї справи, Уявляєте ви собі це? Порішив використати смерть вашого батька й післати вас з однією нашою жінкою на розвідку до мадярів. Ви падали передомною, ви цілували мої руки. Я знаю, чому ви падали й нащо цілували. Можете ви піти на це, щоб стати нашою розвідчицею? Я вже наперед там сказав, що ви можете, що ви станете нею. Я опирався на ваші слова, що є якась вища сила, що вона поставить "ваш винахід" понад усе. І от тут тільки одна маленька можливість доказати, що та вища сила встані нам допомогти бути сильними по-вашому, так, як це вам уявлялося. Ну? Ви мовчите? Ви любите, докажіть, що ви можете любити з найбільшою жертвою й я тоді повірю в любов.

— Почекайте… Дайте подумати… Тут щось розминається з моєю любовю

— Немає часу. Ніч тікає, а нам необхідно зараз висилати на розвідку людей Ви мусите йти з ними й віддати нам усі ваші сили. Розумієте? Бачите, які ми жорстокі? Бачите, що й ми, гуцули, уміємо бути жорстокими, коли це необхідно. Ну?

— Трошки подумаю Чекайте… Дуже багато зміщалося. Смерть, смерть і смерть… Де ж життя? Дмитрику! Мій любий, мій великий. Ви стоїте пере домною й клевещете на себе. Правда? Ви хочете визволити мого батька. Хочете, щоб доказати вашу силу. Правда? Вам зовсім зайві мої послуги… Ви й без них зробите своє діло. Ви лише не хочете показати себе мягкосердечним і видумали цю жорстоку запону перед нею. Ну, й що ж Ну, й піду. От і піду й докажу вам і поможу вам не бути мягкосердечним, а таким же твердосердечним, як я. Ми обидвоє жорстокі. Наша гра не легка й не сентементальна. Я так це й розумію. Я іду й стану вашою шпіонкою.

— Помиляєтеся, коли думаєте, що тут кермують мною якісь людські почування. Ми вас просто використовуємо й усе.

— Не виправдуйтеся Я ж нічого не думаю. Дайте мені кусничок паперу, я напишу мамі Ви кажете, що вам потрібно зараз висилати людей? До Рахова? А батька завтра не повісять? І мамі зашлете харчі? Вона візьме. Напишу, що то я висилаю. Мені треба відпочити й набрати сили. Я вибилися… Треба зрівноважитися.

Я все підтвердив. Дав їй папір та й олівця. Коли писала, сильно тремтіла рука. Я нервово ходив по кімнаті: після сказав приготувати харчі для її матері й добрий сніданок для Кіті. А тепер вона мусить прилягти й заснути.

Відвів її до своєї постелі, допоміг лягти, а сам пішов до Павла.

Там порожньо. Нікого немає дома, лише на канапі лежить одягнута Марійка й спить. Спала так міцно, що навіть мій грюкіт у двері не розбудив її. Але двері не були замкнені й я ввійшов сам до середини. Сів напроти Марійки й дивився на її блідовате, гарне, змучене личко. Що дійсно сталося з тієї полохливої, кволої гуцулочки. Її шкуряна куртка, кобур, високі чоботи. Хіба це та сама Марійка? Та гуцулка? Русинка? Та соромлива, тиха й боязька? Ні, це вже не вона. Це жінка нової раси, сильної й незнаної. Вона віднайдена й виявлена світові. Це Українка.

Увігнався Павло. Засикав на нього, вказуючи на Марійку. — Нічого. Вона може спати й під гарматню стрілянину. Призвичаїлася.

Все гаразд. Йонаш покищо живе. Йому це буде повідомлено до раня. Ледь світ, наші розвідчиці мають вийти Твоя готова?

— Відпочиває.

— Хай відпочиває. Не капризиться паненя?

— Ніколи. Біда навчить ворожить.

— Маєш рацію.

— Тепер вони пізнають, що гуцул і українець це одно й те саме. Ми їм докажемо, що значить бути українцем. Я, чорт бери, аж тепер пізнав присмак того слова. Гордість, повага себе, мета! От коли гори заговорять нашою мовою, мовою дужих і свідомих дітей великого народу. Прекрасно це! Розкішно, брате! Ну, але немає часу. Підемо до тебе. Мушу зазнайомитися з панночкою.

Мені хотілося якнайбільше протягнути час, щоб Кіті відпочинула. Запропонував і собі годинку заснути. Павло не погоджувався, але врешті решт мусів. Ми вже навіть не встані говорити.

Кіті почувши, що має йти з Марійкою, зраділа. — Я вже так давно хотіла пізнати цю героїню нашого роману. Це ж, Дмитре, роман. Колись мені так сказав тато.

23

На всіх двірцях снували безконечні черги вагонів. Велетенські паротяги, рухаючи стальовими ліктями, поважно, мов циркові слоні, проходжувалися по рейках. Горять зіркаті очі, з ніздрів прудко вилітає сердите дихання. Коло вагонів у нічному морозному тумані безупинно снують сірі постаті. Праця клекоче. Сотні тяжких ніг гупонять по замерзлому помості. У касарнях рух і напруженість. Ще не зійшло сонце, а згуки сурми просікли морозяне повітря.

Біжать вояки, одягаються, чистяться, готуються до виступу. На площі каменем втоптано замерзлий сніг. Військо стислими лавами виступило в напрямку Кевелева.

У годині вісімнадцятій дижурний штабу висилає телефонограму — Гальо! Тут Ясіня. Наше військо розпочало воєнні операції. Бойова лінія Близниця-Менчіль. Мета — опанувати Рахів. Сили ворога значно переважають наші. Позиції закріплені міцно.

"Гальо, гальо! Агенція "Ройтер". Українці розпочали наступ на сході Мармарощини. Вони стремлять опанувати Раховом і Мармарошським Сиготом до гряниць етнографічної Мадярщини".