Гори говорять, стр. 31

Кінний відділ одразу пустився на здогін, але доїхавши до того місця, де дорога повертає на Репегів, зупини далі не ризикував… Оглянувши темноту й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясіня.

Йонаша мучила жорстока думка, чи не замішана в справу Кіті. Хто повідомив напасників? Яким чином вони дізналися, що Цокан буде там їхати?

Але цієї ночі не один Йонаш не спав і турбувався. Не спала й турбувалася ціла мадярська й жидівська Ясіня. Причиною того було, що старий Сруль Ціпетович, рижий сторож окописька, сидячи в своїй одинокій напівзруйнованій дірі, задумав зробити огляд свого мертвого володіння й вийшов надвір. Ніч темнюща. Білі каміні окописька ледь маячать у темноті. Сруль піднімається покопирсаною доріжкою під гору до краю окописька й мурмоче молитву. І раптом видалося йому, що зовсім недалеко на груні хрест, хтось вистрілив. Сруль був сьогодні в селі й досить наслухався про те, що з-за гір мають прийти якісь страшні вояки. Блискавично пригадалася йому також вчорашня подія з Розенкранцом. Всі подробиці того страшного, неймовірного вчинку яскраво зявилися в його уяві, "коли Лейбу схопила червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрільнем по ярмурці". Жінки репетують, діти мруть з переляку. Ціла війна, що два роки клекотіла на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня ніч. Усе це наповняє його непереможним жахом і, піднявши ляпсардак, стрімголов летить у долину. За ним женуться жорстокі легонти, ловлять його, хапають "за полу". Він чує за собою їх тупіт, дихання. Він біжить вулицею села й під кожним вікном кричить: — Гевулт! Спасайтеся, хто може! — Українці!

Дикий його крик будить Хайок, Іцків, Лейбок, що вони накидають на себе, що попало та з криком і ляментом вибігають на вулицю. А там у глибокій темноті гасає й галасує безліч переляканого Ізраеля. — Ріжуть! Ріжуть! Гевулт!

Цікаво, що перелякані не бігали в різні сторони, а збившись у великий гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули й женуться назад.

Паніка, що з цього виникла, порушила спокій і решти мешканців Ясіня-Центру. Шваби й мадяри збурилися також. Настрашений бувший цісарський жандарм, а тепер "сусід вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в Ясіню, покинув загріте леговисько, а на нім молоду, по вбитому на війні чоловікові, вдовичку, уважно натягнув штани, солідно завязав краватку й, защіпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю.

Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментів. Натомісць вулицею навзаводи промчало з десятої. вершників.

Хомишин постояв, послухав, досадно сплюнув, вернувся назад, щільно зарегльовує за собою двоє дверей і віддається подвійній приємності розгарячених вдовичкою перин.

Пара тузінів поважних ясінських горожан мадярської народності, розмахуючи руками, квапиться до сільської хати. Там уже повно народу, але ввесь час прибігають нові Прибігли, кожний обовязково пхається наперед і пропонує невідомо для чого свої послуги. Що сталося, ніхто не знає. Всі переконані, що на Ясіня наступають українці й що треба щось робити. Навіть Йонаш розгубився й не знає, що почати. Утеча Цокана підсилила загальний страх.

До самого ранку клекотіло в Ясіню. До самого ранку радилися радники, лютував Йонаш, ляментували жиди, а цілий ясінський гарнізон повністю виставили над річкою Лазещиною. Всі чекали судного дня.

Але він не настав. Настав звичайний, як і завжди, поганенький, сірий деньок. Ліси, як і завжди, вкриті ковдрями туманів, опале небо подібне на пошматоване гарматньою стріляниною бойовище.

У той час, коли мене вивели з льоху й з такою помпою посадили в фаєтон під охороною основне озброєних козарлюг, різні думки ворушилися в мойому мозку. Знаючи темперамент мадярів, а особливо деяких їх представників на подобу Йонаша, не сумнівався, що мені вже не довго Дихати на цьому світі.

— Їдучи різні міркування тиснулися до моєї голови. Душа обважніла, мов жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертілася на місці. Гірко стало, що пройшов цілу війну, бився на всіх фронтах, дерся, діставав рани й аж тут прийдеться так безславно, як бандит, бути зачавленим слизькою вужівкою на суку першої ліпшої смереки.

Пригадав своїх, батька, матір, братів. Пригадав Кіті. Де вона? Невже забула?

І зненацька, як і завжди трапляються різні несподіванки, серед найбільшого розгону, різко зупинилися коні. Кілька чітких рішучих слів, брязкіт зброї, метушня й не встиг я отямитися, як мої провідники змінилися й коні ще швидше понеслися далі.

— Хто тут? — питаю.

— Приїдемо — побачиш. — Чую голос.

По часі коні звернули, віз котиться в долину, на гору, ще раз повертає, сильно схиляється з боку на бік і нарешті зупинилися.

Всі злазимо. Ніч і темнота. Недалеко ліс… Де це — вгавати не можу.

— Йдемо! — кажуть мені.

Ішли глибоким, повимиваним дощами, плаєм і по короткому часі входимо на подвіря мого далекого вуйка Романчука. Ось і пес його білий, подібний на вівцю, з куцим грубим хвостом. Він навіть не бреше, а біжить назустріч і ластиться. Від цього стає приємніше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати.

— Юро! Брате? Невже це ти?!

— Дмитре!

Обнімаємося, як два медведі. Старий вуйко, вуйна підходять також, згучні цілунки, ахи, обійми. По хвилині на столі миска пирогів, сметана, кулеша. По недовгому часі десь узялися тато, мама. Вітання повторюється. Мама в сльози. Сів коло неї, обняв стареньку: — Ну, годі, мамо! Сьогодні плач не на місці. Все, бачите, гаразд. Усі живемо.

— А де Павло?

Сидить бідачисько в касарнях, — пояснює Юра. — Тримають, як заложника. Щось треба діяти. А ті, під сільською хатою також мусять на волю.

— Якщо їх ще не вивезли до Сиготу.

Вуйко був на подвірю й входить до хати. — А там, каже він, у Ясіню такий гармідер, що Господи.

Всі зацікавилися й повиходили надвір. Вуйкова хата знаходиться на правому схилі груня Бубне і, коли пройти греків двісті на південь, видно цілу Ясіню. Вийшли на груник і поставали. В низу Содома й Гомора. Ніхто з нас не знає, що сталося. Вуйко порішив зійти в село й довідатися що є. До раня ми знали все й порядно посміялися.

Виспався якслід і до праці. Час не жде. Павло сидить, хлопці сидять. Мадяри наполохані й треба кувати залізо, поки гаряче. Юра був страшенно невдоволений випадком з Розенкранцом. Він навіть сам бажав, щоб Тулайдана за це було покарано, але з цим не погоджувався я. — Розуміється, — доводив я. — Це було зле. Це анархія, безладдя, але не забувай, що це революція. Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого за довгі роки гніву й немає сили, що повстримала б його. Так я думаю, а тому не поспішай осуджувати Тулайдана. Я переконаний, що коли б він цього не зробив, Розенкранц ніколи не був би помщений. Ні один закон не підступить до нього, як до злочинця, а ти-ж сам знаєш, що він увесь час витворяв.

— Так, то так. Але ми мусимо розуміти, що на нас лежать тяжкі обовязки й не менша відповідальність.

— Що-ж. Мусимо брати на себе відповідальність до кінця.

Юра пояснив мені справу мого визволення. Після наглого арешту, він ходив ще до сільської хати. Там ішли безупинні засідання. На Юру накинулися, як на зрадника й анархіста й домагалися його арешту. Йонаш погрожував "перетяти наш рух у корені". Обіцяв вернути часи спочатку війни й на майдані поставити кілька шибениць. У такому стані Юрі приходилося більше мовчати, ніж говорити, хоч він усіми силами намагався довести, що він осуджує вчинок Тулайдана й домагається йому кари. Тулайдан зробив це на власну відповідальність.

Одначе всі його снаги були марні. Рада Ясіня одноголосно клала всю відповідальність на Юру. До нього приставлено надзір і в скорому часі був змушений відійти в гори. Там організував невеличну ватагу й порішив нас видобути силою.

Для звязку з селом використав старого бувшого вівчаря Тому. Він був тепер за сторожа в сільській хаті й міг підслухувати, що там діялося. До всього, він володів також мадярською мовою. Син його, Василь, був також з нами.