Гори говорять, стр. 16

Цілу ніч били гармати й цілу ніч здрігалася й тремтіла земля.

Я знов на фронті. Грудень — січень. Окопи наші на половині Григорівка. Це півтора тисячі метрів над рівнем моря. Приділили мене до німецької частини, як знавця терему. Боїв нема, але дошкульно допікає природа. Хуртовини й морози лютують без кінця. Рана моя лишилася спомином і ніс заховав свою патріярхальність. Глибоко вдячний небу за його велику ласку до мого носа й, якщо він не відмерзне на наших рідних полонинах, то ця чудесна оздоба мого обличчя краситиме меме до смерті. Доречі в дужках зауважу, що він прислужився до підвищення мого військового рангу. Я вже "гер корпораль".

Щоденний порядок такий: рано гірка кава й кілька десятків російських "чамайданів". Вони кожного ранку видно звикли марнувати ті дорогі стрільна. Все одно більше двох-трьох не забють. Полудень — обід: змерзла юшка, змерзлі бараболі, змерзла яловичина, а на десерт знов "чамайдани". Це, щоб розігрітися. Огню-ж на передній лінії не вільно розводити, бо вночі блищить, а вдень димить. Дивуєшся нераз і кленеш, чому той вогонь якраз блискучим і димливим створено. До вечора те саме, що й до полудня, цебто — нічого. Якщо дасться попасти в землянку, то знищиш сотню-другу вошей, а ні, то й того заняття позбавлений. Сидиш і думаєш.

Сонця, або не видно, або холодне, як душа ката. Заходить криваво й люто заливає жорстокими барвами залединілі шпилі гір. Сам чорт не видумав би кращого видовища, коли над срібною землею жахкотить велетенська кривава пляма, шпурляючи на вас проміні, від котрих замерзає мізок і душа.

Сьогодні ввалює до нас "райхсдойче" Пацігофер і заявляє: — моя думка це перпетуум мобіле. Ну, хоч би її, нарешті, чорт забрав. Сидиш — думаєш. Ляжеш, не спиш, а думаєш. Домерзаєш, а всетаки думаєш. Це перон би його тріснув (він з Горішнього Шлеську) ніщо як прокляття. Величезну помилку зробив Бог, удмухнувши нам ту душу "безсмертну й розумну". І на якого біса вона нам здалася? Тиранить тебе й мовчи. А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животі, коло пупа, приробив би непомітний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, думаєш, не хочеш — кліпс-кляпс і сидиш собі спокійно, як фараонська мумія.

— А як би ти тоді додумався відкрити знова те твоє мобіле? — спокійно питає хтось з кута землянки.

— Дуже просто. Це мусів би бути автомат. Накрутив, скажемо, на пів години й сидиш, лупаєш очима.

— Ну, от ти так сидиш і лупаєш, а тут зненацька на голову "чамайдан".

— І чорт з ним. Хай гатить. Принаймні знаєш, що без думки був.

— Це так ти гадаєш, а от я й не годжуся з тобою. Без думки й вошу не вбєш.

— А знаєш. Карл, — перебиває того довгий вояк, що сидить коло "душогрійки" і латає штани. — Брух піймав у себе пятьсот пятьдесять дві воші. Думаю, що в цілому Відні не знайдеш більше.

— От диво, мурчить спокійно Карл. Я сам маю їх мільйон. Вони вже мені прожерли матню, а тепер коміра дожерають.

— Так твої ще сумлінні, докидає Брух. Вони хоч коміра та матню жеруть, а от мої мене самого гризуть, як чорти.

— Кращої матні від тебе не знайдеш й на Марсі. Не дивуйся, що й воші ласують.

Дехто регоче. На цьому розмова вичерпується. У землянці пітьма, сморід, чугунна "душогрійка" розчервонілася й пече. По стінах тече земляний піт.

На дворі лютує хуртовина. Різкий-же норд-вест стриже від Синяка й Хомяка. Все під снігом, все мертве. Оббиті сухі ялиці брязкотять і висвистують пруттям. Часами не можна розібрати, чи то вітер гуде, чи летить стрільне.

Двері землянки відчиняються й до середини ввалюється купа снігу. Виявляється вояк. Бідачисько застряг у вузьких дверях, а холод валуном котить.

— Випхніть ту чортову корову! — кричить той, що сидить без сорочки найближче дверей.

— Ей, ти, поросний! Зачиняй двері!

Вояк усовується і роздивляється, кому має голоситися. Натрапив на Бруха. — Та-та-та! голошу слухняно, що наша розвідка піймала двох русів. Один з них старшина.

— Що-ж, ти нам зо всіх Карпат приніс сніг? — каже Брух. — А де-ж ті руси?

— Там, — махнув вояк рукою на двері.

— Там… Де там? В…? — сердито додав міцне слівце.

— Коло передньої землянки.

— Ну, так і кажи. А то там. Йди, тащи їх сюди.

Вояк знова довго виходить. Один з наших зривається, випихає його коліном і зачиняє двері.

В той час запіпікав телефон. — Гальо! Західній відтинок Григорівки. — Капораль Брух. Так, прошу, гер лойтинант! Найкраще капораль Цокан. Так, гер лойтинант! Ще раз. Дякую! Троє людей? Наказ, гер лойтинант! Явол!

Брух виключає слухавку.

— Що там, Брух, оскверняєш моє імя?

— Вчора, сучі коти москалі, обстріляли з далекосяглої Ясіня й зірвали там потяг з набоями. Наша "ковбаса", яка до цього часу сторчала над Тисою, також зникла. Готують наступ і видно хочуть зірвати позицію — Говерля. Там найслабше місце. Ти береш три лицарі й мчиш на Говерлю. бо з тамтими немає ніякого звязку. Маєш звести їх у низ, інакше, чого доброго, їх зірвуть.

— В якій годині маю вийти?

— В шостій.,

— А тепер?

— За десять чотири.

— Дадуть якусь вечерю? Принаймні б щось поряднішого.

— Вечерю принесуть за годину. Гуляш — подвійна порція, сир і кава. Людей можеш собі вибрати.

Всі зацікавилися полоненими. Ті, що сиділи без сорочок, одягнулися й позащіпалися. Старшина ж чужий прийде. Принаймні буде розрада. Всі задоволені.

По часі приводять. У чоботях, у довгих сірих плащах, у сірих з кляпами вовняних шапках. Один високий, дужий, оброслий досить порядно бородою.

Другий маленький, борідка цапком, рижоватий. У першого видно на нараменнику одну зірку. "Прапорщик", чи щось таке.

— Гутентаг, — вітається "прапорщик" по-німецьки.

— Вількоммен, — відповідає йому Брух. Брух сьогодні офіційна особа — дижурний. Ми-ж усі мовчимо.

— Іх ферштеге етвас дойч, — одразу заявляє полонений.

— Нун гут! — киває головою Брух. — Бітте, немен зі пляц! — і показав на обрізок колоди коло грубки. Полонений старшина такий високий, що йому наша землянка низька й мусить нахилятися. На запрошення Бруха сідає. На ньому багато снігу, який коло печі починає швидко розтавати. Вода стікає по плащі, чоботях. На долівці повстає калюжа. Це видно непокоїть нашого гостя.

— Вогер зінд зі? — питає Брух.

— Іх бін авс Полтава. Абер іх габе гір дізе швайнерай — і показує зніяковіло на долівку.

Ми усміхаємося. Це "швайнерай" він так кумедно виговорив, що ми всі дістали гарний, разом приятельський до нього настрій. Він починає нас цікавити. Другий стоїть коло дверей і розгублено посміхається. Обличчя його добряцьке, наївне. Він видно хотів би також щось сказати, але нічого не розуміє по-німецьки.

— Дас махт ніхтс. Во іст дізе Полтава? — каже знов Брух.

"Прапорщик" сміліє. — Ін дер Україно, гінтер дем Київ — відповідає він. Сидить зігнутий. Обидві великі з грубими пальцями долоні обпер об мокрі коліна. Поли плаща починають сильно парувати. Розкидає їх і гріє коліна.

— Так ви українець? — питаю його по-українськи. Він зрадів і відразу по-німецьки відповів: Яволь. їх бін українер…

— Значить, земляк? Дуже приємно! Вітаю! — і я назвав своє імя.

Москалик, що ввесь час стояв мовчки й силився щось проговорити, також прояснів, затупав і схиливши на бік голову, солоденько заспівав:

— Ну, каже Пацігофер. — І в нас до біса читається. Узвертаючися до мене і вимовляючи к майже як х.

Я не цілком його зрозумів і чомусь по-мадярськи відповідаю: — нем тудум.

— Нємтуду? Не слихівал таковой. Вероятна у австрійця і губєрніния.

— Замовчи ти ж… морожена! — грубо крикнув на москалика "прапорщик". Той одначе не образився й не змінив свого солодкого виразу. Стоїть, очима кліпає та витерає їх кулаками. Я засміявся.

— Вас гат ер гезагт? — допитуються німці. Старшина пояснює й усі щиро регочуть. Москалик тупає.