Вірнопідданий, стр. 36
Клятвено підняті руки Нотгрошена красномовно говорили, що він не хоче подібної науки, то ж Дідеріх зразу заспокоївся й сказав:
— За ваше здоров’я!
Зате майор кричав так, що, здавалося, він от-от лусне.
— Ми ті, на кого його величність може звіритися!
Ядасон закликав до спокою й зачитав:
— «Ми, громадяни міста Неціга, що засідали в магістратському погрібці, сповнені націоналістичного і християнського духу, кладемо до ніг вашої величності свої вірнопідданчі почуття з приводу визнання вашою величністю релігії одкровення. Ми заявляємо про свою глибоку огиду до крамоли в усіх виявах і бачимо в сьогоднішній доблесній дії вартового в нашому Нецігу відрадне потвердження того, що ваша величність, подібно до Хаммурабі і Вільгельма Великого, є знаряддям господа».
Всі заплескали в долоні, а Ядасон вдоволено посміхнувся.
— Підписи! — крикнув майор. — Чи, може, хтось із присутніх ще має яке зауваження?
Нотгрошен відкашлявся.
— Одне лише слово з усією належною скромністю.
— Сподіваюся, — сказав Дідеріх.
Вино додало редакторові мужності, він похитувався на своєму стільці і без причини хихотів.
— Я не хочу нічого сказати проти вартового, панове. Навпаки, я завжди вважав, що солдати існують для того, щоб стріляти.
— У чому ж справа?
— Так, але хіба ми знаємо, що й кайзер такої думки?
— Звичайно! А випадок з Люком?
— Прецеденти — хи-хи! — чудова річ, але ж ми всі знаємо, що його величність — оригінальний мислитель і — хи-хи! — людина пориву. Він не любить, щоб його думку випереджали. Коли б я в газеті написав, що ви, докторе Геслінгу, будете міністром, тоді — хи-хи! — ви б, напевно, ним не стали.
— Жидівські викрутаси! — крикнув Ядасон.
Редактор обурився.
— Я під кожне релігійне свято пишу півтори шпальти релігійних роздумів. Що ж до вартового, то його з таким самим успіхом можуть віддати до суду за вбивство. Тоді ми втелющимося!
Запанувала мовчанка. Майор задумливо поклав олівця на стіл. Дідеріх схопив його.
— Ми справжні німці чи ні?
І він розгонисто підписався. Тут усіх охопив запал. Нотгрошен неодмінно хотів підписатися другим.
— На телеграф!
Дідеріх розпорядився, щоб рахунок йому надіслали завтра додому, і вони припинили пити. Нотгрошен раптом сповнився безмірних надій.
— Якби я надрукував відповідь його величності, були б з мене люди.
Майор ревів:
— Подивимося, чи я ще довго влаштовуватиму добродійні вечори!
Пасторові Цілліху вже ввижалася переповнена церква і побитий камінням Гейтейфель. Кюнхен мріяв про криваву різанину на вулицях Неціга. Ядасон верещав:
— Хто дозволить собі сумніватися в моїй відданості кайзерові?
А Дідеріх:
— Хай тепер стережеться старий Бук! І Клюзінг у Гаузенфельді теж! Ми прокидаємося від сну!
Всі йшли, витягнувшись, наче проковтнувши аршини, і часом той чи той несподівано вискакував уперед. Водячи палицями по опущених залізних шторах магазинів, вони зчиняли оглушливий гамір і врізнобій горлали «Варту на Рейні». На розі перед будинком окружного суду стояв поліціянт, але, на своє щастя, він не поворухнувся.
— Вам чогось треба, приятелю? — крикнув йому Нотгрошен, який нібито з ланцюга зірвався. — Ми посилаємо телеграму кайзерові!
Перед будинком пошти з пастором Цілліхом, в якого був слабий шлунок, трапилося нещастя. Поки всі інші старалися допомогти пасторові, Дідеріх подзвонив і подав чиновникові, що вийшов на поклик, телеграму. Прочитавши її, чиновник нерішуче подивився на Дідеріха, але той так грізно блиснув на нього очима, що він відсахнувся і прийняв телеграму. Дідеріх тим часом із скам’янілим обличчям продовжував без потреби блискати очима, стоячи в позі кайзера, якому флігель-ад’ютант доповідає про подвиг вартового, а шеф двору підносить вірнопідданчу телеграму. Дідеріх відчував каску на своїй голові, він ударив по шаблі на стегні й сказав:
— Я вельми дужий!
Телеграфіст прийняв це за вияв невдоволення і перелічив здачу. Дідеріх узяв монети, підійшов до столу і написав кілька слів на бланку. Поклавши його до кишені, він приєднався до компанії.
Вони знайшли для пастора візника, він уже від’їздив і, плачучи, кивав з вікна, ніби розлучалися навіки. Ядасон звернув коло театру за ріг, хоч майор ревів йому вслід, що його будинок зовсім в іншому боці. Потім раптово зник і майор, і Дідеріх у товаристві Нотгрошена дійшов до Лютерштрасе. Тут редактор раптом зупинився коло театру «Валгалла», і його ніякими силами не можна було зрушити з місця, він неодмінно хотів цієї ж миті, серед ночі, побачити «електричне диво», показувану там жінку, яка розсипає іскри. Дідеріхові довелося серйозно доводити йому, що тепер не час для таких фривольностей. А втім, Нотгрошен відразу ж забув про «електричне диво», як тільки побачив друкарню «Нецігської газети».
Зупинити! — закричав він. — Зупинити машину! Треба вмістити ще телеграму націоналістів до кайзера!.. Ви ж захочете прочитати її завтра вранці в газеті, — сказав він нічному сторожеві, що проходив поблизу.
Тут Дідеріх міцно вхопив його за руку.
— Не тільки цю телеграму, — коротко й тихо сказав він. — Я маю ще іншу. — Він вийняв з кишені бланк. — Нічний телеграфіст — мій старий знайомий, він довірив мені її. Але ви повинні пообіцяти, що збережете в суворій таємниці, звідки вона до вас потрапила, бо інакше цей чоловік втратить своє місце.
Нотгрошен пообіцяв, не замислившись, і Дідеріх, не глянувши на бланк, сказав:
— Телеграма адресована полковому командирові, який повинен особисто передати її вартовому, що застрелив сьогодні робітника. В ній сказано: «За виявлену тобою на полі честі проти внутрішнього ворога хоробрість оголошую тобі мою кайзерову подяку і підвищую тебе на єфрейтора». От, переконайтеся, — і Дідеріх простяг редакторові бланк. Але Нотгрошен і не глянув на папірця; він безтямно дивився на Дідеріха, на його кам’яну, поставу, на вуса, які стирчали аж до очей, і на самі очі, які грізно блискали.
— Мені здається… — пробелькотів Нотгрошен. — Ви настільки схожі на… на…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Дідеріх, як за незабутніх студентських часів, проспав би обід, але з погрібця принесли рахунок, досить значний, щоб змусити його встати і піти до контори. Йому було дуже погано, а тут ще різні прикрості, навіть з боку родичів. Сестри вимагали місячної суми на туалети, а коли він заявив, що грошей у нього зараз нема, вони поставили йому за приклад старого Сетбіра, у якого гроші завжди були. Ця спроба заколоту зустріла з Дідеріхового боку енергійну відсіч. Хрипким з перепою голосом він пояснив сестрам, що їм ще до багато чого доведеться звикати.
Сетбір, той тільки одне й знав, що всім давати, тому фабрика й занепала.
— Якби я вам виплатив зараз вашу частку, ви б дуже здивувалися, така вона була б мізерна.
Кажучи це, він відчув усю несправедливість того, що згодом, йому доведеться зробити поділ. «Цьому треба запобігти», — подумав він. Але сестри відповіли зухвальством.
— Значить, нам нема чим заплатити кравчисі, а пан доктор випиває шампанського на півтораста марок.
При цих словах Дідеріхове обличчя стало страшним: його листи розпечатуються! За ним шпигують! Він не господар дому, а якийсь прикажчик, негр, який повинен надриватися на роботі, щоб дами могли цілий день бити байдики! Він так кричав і тупав ногами, що склянки деренчали. Пані Геслінг з плачем благала його заспокоїтися, сестри заперечували вже тільки з остраху, але Дідеріх розпалився.
— Що ви собі дозволяєте? Що ви розумієте, дурепи? А може, ці півтораста марок — блискуче вкладення капіталу? Так, вкладення капіталу! Ви гадаєте, що я пив би з цими ідіотами шампанське, якби вони не були мені потрібні? Ви тут, у Нецігу, не маєте про це і найменшого уявлення, це і є новий курс, це… — Він знайшов потрібні слова. — Цього вимагає сучасний розмах! Розмах!
І він вийшов, грюкнувши дверима. Пані Геслінг навшпиньках пішла за ним, і коли він у вітальні впав на диван, вона взяла його за руку і сказала: