Чорний красень, стр. 7

Мені було щиро шкода Джинджер. Досі, ще не знаючи всього, я вважав, що вона сама винуватиця всіх своїх бід. Але минав тиждень за тижнем, і вона добрішала та веселішала просто в мене на очах. Зникла зухвала настороженість, з якою вона зустрічала будь-якого незнайомця, що проходив повз неї. Аж якось Джеймс сказав:

— Здається, я починаю подобатися Джинджер. Сьогодні вранці розчісував їй гриву, а вона аж гиготала від радості.

— Твоя правда, Джиме, — погодився з ним Джон. — «Біртвікські піґулки» роблять свою справу. Ще трохи — і вона стане такою ж сумирною, як наш Чорний Красень. Єдине, що їй, бідоласі, потрібно, — людська доброта!

Господар теж помітив зміни в поведінці Джинджер, і одного дня, зійшовши з екіпажа, він підійшов до нас, щоб перекинутися парою слів (мав таку звичку), і погладив чудову шию Джинджер.

— Ну, красуне, як у тебе справи? Здається мені, ти зараз набагато веселіша, ніж була.

Джинджер довірливо потягнулася до сквайра, він погладив її морду і сказав:

— А знаєш, Джоне, ми її таки вилікуємо.

— Авжеж, сер, вона вже й так оклигала, нівроку. Це вже не та бестія, що була колись. От що значить «біртвікські піґулки», — промовив Джон і засміявся.

Це був один із його улюблених жартів. Джон любив повторювати, що навіть найозлобленіший кінь, прийнявши повний курс «біртвікських пігулок», зцілиться і злагідніє. Він пояснював, які інгредієнти входять до їх складу: терпіння, доброта, вимогливість і ласка. Брати усього по фунту, [30] перемішати, влити половину пінти [31] здорового глузду і щодня давати коневі.

Розділ 9

Веселун

Містер Блумфілд, вікарій, мав багато дітей, які час до часу приходили до нас погратися з міс Джесі та міс Флорою. То були двоє старших хлопців, дівчинка — ровесниця Джесі — та кілька малюків. Їхній прихід додавав Веселунові роботи, бо найулюбленішою розвагою дітей було катання на поні, а що їх багато, то, змінюючи одне одного, вони могли кататися годинами.

Одного дня вони довго десь гуляли разом, а потім Джеймс привів Веселуна назад, вдягнув на нього недоуздок і сказав:

— Якщо ти, бешкетнику, не навчишся поводитися краще, нам може перепасти!

— Що ж ти такого накоїв, Веселуне? — поцікавився я.

— А що! — форкнув поні, різко закидаючи голову. — Просто провчив цих дітлахів. Декому відмовило чуття міри, і, щоб ці люди схаменулися, я поскидав їх на землю. Інакше до них не доходить!

— Що? — здивувався я. — Ти скидав дітей на землю? Ну, не думав, що ти до такого докотишся! І кого ж ти скинув — міс Джесі чи міс Флору?..

Схоже, Веселун образився на таке запитання й обурено відповів:

— Скажеш таке! Та хай би мені давали найдобірніший овес на світі, я б зроду такого не зробив! Я дбаю про наших юних леді не менше, аніж господар, до того ж, чи не я вчу маленьких дітей триматися в сідлі? Коли я бачу, що дитині страшно, коли вона сидить не дуже впевнено, я йду тихесенько, рівненько, наче старий кіт, що підкрадається до пташки. Коли ж дитина почувається комфортно, я пришвидшую крок, і так вони легше звикають до сідла, розумієш? Не будемо здіймати галасу й казати, що я несправедливий. Спробуй знайди нашим дівчатам кращого друга і вчителя верхової їзди, ніж я. І взагалі, тут причина не в дівчатах, а у хлопцях. У хлопцях, — повторив Веселун, струснувши гривою. — Хлопчиська — зовсім інші створіння, їх треба об’їжджувати, наче диких лошаків, і вчити, що до чого. Я катав малечу добрих дві години, а потім хлопчиська вирішили, що настала їхня черга, і, може, так воно й було, тож я не став заперечувати. Отож вони ще добру годину, змінюючи один одного, скакали на мені по саду й галявині. Вони повирізали собі палиці з ліщини і стали мене шмагати, хоч, як на мене, потреби в цьому не було. Я терпів, терпів, та врешті-решт мені здалося, що треба вже їм і міру знати. Я два чи три рази зупинявся, натякаючи на це. Хлопчиська, мабуть, думають, що коні, поні — це такі собі машини, і скільки кому захочеться, стільки вони їх возитимуть. Хоч би хтось подумав, що поні може стомитися, що й він щось може відчувати. І коли один із них, так нічого й не второпавши, знов узявся за палицю, я просто став дибки — і він беркицьнувся на землю. От і все. Він знову сів на мене — і я знову його «попросив». Потім на мене сів другий хлопчисько, та коли й той узявся за палицю, я і його уклав на травичку, і робив так доти, поки вони не спам’яталися. От і все. Я не кажу, що вони запеклі негідники чи мучителі — аж ніяк, вони навіть мені симпатичні, але ж бачиш, довелося їх провчити. Дітлахи пішли до Джеймса і поскаржилися на мене, а Джеймс побачив їхні палиці і, схоже, не на жарт розсердився, зауваживши, що дрючки не личать юним джентльменам.

— Якби на твоєму місці опинилася я, — зауважила Джинджер, — вони б неодмінно скуштували моїх копит. О, я провчила би цих бешкетників!..

— Сто відсотків! — погодився Веселун. — Але я не такий дурний, щоб сердити господаря чи змушувати Джеймса червоніти за нас. Окрім цього, коли я катаю дітей, то й відповідаю за них саме я. Їх мені довірили, розумієш? Якщо хочеш знати, то кілька днів тому я чув, як у розмові з місіс Блумфілд наш господар сказав: «Мила пані, ви дарма так переживаєте за дітей. Мій старий Веселун подбає про них не гірше, ніж ми з вами. І вірите, я не продав би його ні за які гроші, такого доброго і надійного поні ви тут ніде не знайдете». Тож невже ти думаєш, що я настільки невдячний, щоб геть чисто забути всі турботи, якими був тут оточений усі п’ять років; спаплюжити довіру людей і озвіріти тільки через те, що двоє малолітніх невігласів не знають, як поводитися з кіньми? О, ні! Ти ще не жила в такому місці, де до тебе гарно ставляться, тобі цього не зрозуміти, і мені дуже шкода. Але повір, у гарному місці і кінь стає гарним. Я не маю до наших робітників найменших претензій, навіть більше — я їх страшенно люблю.

Сказавши це, Баский Веселун форкнув через ніс, як, зазвичай, робив це зранку, зачувши за дверима кроки Джеймса.

— А ще, — провадив далі Веселун, — брикаючись наліво і направо, де б я опинився? Мене б умить продали без жодних рекомендацій, і нидів би я зараз десь у м’ясника на побігеньках чи гарував би, наче проклятий, на морському узбережжі, і всім було б до мене байдуже. І згадували б нещасного Веселуна тільки тоді, коли треба всипати пару гарячих, щоб швидше тягнув екіпаж із трьома-чотирма кремезними пасажирами, охочими розважитися на природі. Я пережив таке не раз. Ні, — він похитав головою, — сподіваюся, до цього ніколи не дійде.

Розділ 10

Розмова в саду

Ми з Джинджер не були простими ломовими ваговозами, все-таки в наших жилах текла кров скакунів. І я, і вона мали із гривою по добрих п’ятнадцять із половиною долонь, [32] відтак ми однаково були придатні і для верхової їзди, і для запрягання в екіпаж. Господар полюбляв казати, що йому подобається, коли люди або коні вміють робити кілька різних справ, а не одну. А що він не любив пускати в очі туману, як це робили завсідники лондонських парків, то й серед коней віддавав перевагу тим породам, від яких, на його думку, було більше користі. Нам же самим найбільше подобалися ті моменти, коли нас сідлали для кінної прогулянки. Господар сідав верхи на Джинджер, господиня — на мене, а юні леді — на Сера Олівера і Веселуна, і ми пускалися легким клусом або чвалом.

Такі прогулянки незмінно додавали нам утіхи й бадьорості. Як кінь, що возить господиню, я старався зарекомендувати себе тільки з кращого боку. Вершниця вона була легенька, голос мала приємний, а повід тримала так легко, що я його й не відчував.