Чорний красень, стр. 37

— Та він і так уже дереться, — мовив Гарі. — Їсти даю менше, а йому хоч би що, сил не має куди прикласти, і що робити, просто не знаю.

— Здається, я придумав, — сказав Ґрант. — Як ви з матір’ю поставитеся до того, щоб я брав його на день, допоки тут у вас все владнається? І кінь не простоюватиме, і половину заробленого я віддаватиму вам, тож матимете хоч на харч для коней. Ваш батько, я знаю, не з тих, що сидітимуть без відкладеного на чорний день, але цього скоро вам забракне, а ще й коней треба годувати, їх на голодний пайок не посадиш. Тож ви з матір’ю подумайте, а я в обід зайду за відповіддю.

І, не чекаючи відповіді Гарі, Старший пішов.

Напевне, він приходив в обід і бачився з Полі, бо Полі разом із Гарі зайшли до стайні, удвох загнуздали Шаленця і вивели надвір.

Може, тиждень, а може, й довше Старший приходив по Шаленця, і коли Гарі починав йому дякувати чи хоч затинався про його добре серце, той відбувався сміхом і казав, що йому, навпаки, поталанило, бо його коням і так потрібно було трохи відпочити, та тільки зараз трапилася така нагода.

Джері одужував, але лікар застеріг, що коли він планує дожити до старості, то від роботи кебмена мусить відмовитися. Діти не раз обговорювали, що ж робитимуть мати й батько і чи зможуть вони, діти, чимось їм допомогти.

Одного дня Шаленець повернувся весь мокрий від бруду.

— Мряка на вулиці — хай Бог милує! — пояснив шеф. — Ось тобі, хлопче, чудова нагода повчитися ходити за конем!

— Все буде добре, містере Ґрант, — запевнив Гарі. — Не відійду від нього, поки не блищатиме, як нова копійка. Ви ж не думаєте, що тато мене цього не навчив.

— Всім би хлопчиськам такого наставника, як твій батько, — мовив Старший.

Поки Гарі стирав бруд із тіла та ніг Шаленця, вбігла Долі. Дівчинку аж розпирало від якоїсь важливої новини.

— Гарі, Гарі, ти не знаєш, хто такий живе у Фейростоу? Мамі прийшов лист із Фейрстоу, і вона, схоже, дуже зраділа. Побігла нагору показати татові.

— Хіба не знаєш? Там живе місіс Фаулер, в котрої мама колись працювала. Тато зустрів її минулого літа, і вона передала нам по п’ять шилінгів, пригадуєш?

— A-а, місіс Фаулер, ну, як не знати! Цікаво, що вона написала?

— Минулого тижня мама відправила їй листа, — пояснив Гарі. — Місіс Фаулер казала татові, щоб дав їй знати, коли він схоче покинути свій кеб. І що ж вона, цікаво, написала? Ану, Долі, біжи, запитай…

І Гарі знову, як досвідчений конюх, узявся начищати Шаленця — шарк! шарк! За кілька хвилин до стайні, пританцьовуючи, повернулася Долі:

— О, якби ти тільки знав! Місіс Фаулер пише, щоб ми всі перебиралися до неї, житимемо там. У неї є вільний будиночок із городом, курником, садком і всім таким — ніби саме для нас! Її кучер навесні звільняється, і вона хоче, щоб наш тато зайняв його місце. Люди там живуть хороші, є де влаштуватися садівником, стаєнним або пажем. Для мене є хороша школа. Мама від щастя то плаче, то сміється, а тато аж сяє!..

— Так це ж чудово! — вигукнув Гарі. — Прекрасна новина, так буде добре і татові, і мамі. Пажем бути не хочу, це ж доведеться носити форму з безліччю гудзиків. Ні, я стану конюхом або садівником.

Досить скоро прийняли рішення: щойно Джері стане краще, вся сім’я одразу покидає місто, а кеб і коні буде продано за першої ж нагоди.

Для мене це прозвучало, як грім серед ясного неба, адже я був не дуже молодий, а це означало, що сподіватися на хороше місце аж ніяк не випадало. Відколи я покинув Біртвік-парк, мені ніде не було так добре, як у мого дорогого Джері. Та три роки роботи у кебі, навіть за найкращого догляду, не могли не підірвати мої сили, та я й так відчував, що уже не той, що колись.

Старший одразу заявив, що бере Шаленця собі. Дехто з кебменів був би не проти прихистити мене, але Джері відмовився навідріз, сказавши, що не хоче бачити мене в кебі, кому б він не належав. І тоді Старший пообіцяв йому, що знайде для мене гарне місце.

Нарешті настав день розлуки. Джері ще не міг виходити надвір, і після того злощасного виїзду я його більше не бачив. Попрощатися зі мною прийшли Полі та діти.

— Бідолашний Джек! Милий наш Джек! Як шкода, що ми не можемо забрати тебе з собою, — сумувала Полі. Вона погладила мене по гриві, а потім — дивна річ! — поцілувала мене в шию. Долі, що невтішно ридала, теж поцілувала мене, і тільки Гарі гладив мене та мовчав, як у воду опущений.

А потім я пішов на нове місце.

Частина IV

Розділ 46

Джейкс і леді

Джері продав мене одному своєму знайомому, що торгував зерном і мав свою пекарню. Він був переконаний, що їжу там матиму гарну, а роботу — неважку. З харчами для коней у пекаря і справді все було гаразд, і мабуть, я б таки не перетруджувався, коли б зі мною поряд був господар. Та не так сталося, як гадалося. Його прикажчик вічно кудись поспішав сам і квапив інших, і часто-густо, коли мій віз і так був до краю навантажений, наказував докласти ще щось. Мій візник Джейкс бурчав, що кінь возить непосильний вантаж, але той його навіть не слухав: чого, мовляв, їхати двічі, якщо можна завезти за раз, як не крути, а справа — понад усе.

Джейкс, як і решта візників, тримав мене в тугій вузді, що в роботі тільки заважало, і місяців за три-чотири я почав відчувати, як гаснуть мої сили.

Якось я тягнув свій віз (як завжди, непомірно важкий), і дорогою довелося долати підйом. Я рвався з усіх сил, але підйом давався важко, я мусив зупинятися і довго стояти. Джейксові це не подобалося, і він лупцював мене, не шкодуючи батога.

— Ану, тягни, ледащо, — верещав він, — інакше я тобі таке влаштую…

Я знову рвонув, але пройшов лиш кілька кроків. Джейкс знов узявся за батіг, і я, напружуючись із останніх сил, наліг на голоблі. Удари були досить відчутні, але мені було не стільки боляче, скільки образливо. Я робив усе, що міг, тягнув так, що мало серце з грудей не вискочило, а замість подяки — батіг і груба лайка.

Коли Джейкс утретє взявся за батіг, до нього швидкою ходою наблизилася леді, що проходила вулицею, і приємним, але рішучим тоном попросила:

— Будь ласка, я вас прошу, облиште бити цього гарного коня! Чи ви не бачите, що він старається, але підйом дуже крутий. Ваш кінь і так робить усе, що тільки може.

— Але якщо цього не досить, то йому доведеться зробити трохи більше, — озвався Джейкс. — А все інше мене не обходить.

— А цей віз хіба не заважкий для коня? — запитала леді.

— Еге, куди вже важче, — погодився візник, — але я тут ні при чому. Ми якраз від’їжджали, а тут наднесло нашого прикажчика, і він сказав докласти ще три центнери. [105] Йому таки захотілося — і край, а ти роби з цим, що хочеш.

Він знову замахнувся батогом.

— Будь ласка, зупиніться, — осадила його леді. — Якщо ви не проти, я дам вам розумну пораду.

Візник засміявся.

— Річ у тому, — заходилася пояснювати леді, — що ви самі не даєте йому розвернутися. Кінь дуже туго загнузданий і навіть голови не може опустити, а ви хочете, щоб він тягнув на повну силу. Послабте упряж і побачите, в нього все вийде. Ну, хоч спробуйте, зробіть мені ласку.

— Добре, добре, — засміявся Джейкс, — як скажете, леді, ваше слово — закон. Наскільки послабляти?

— Настільки, щоб він вільно рухав головою.

Прохання було виконане, і перше, що я зробив, це опустив голову до самих колін. О, яка це була благодать! Я енергійно порухав шиєю, розминаючи м’язи і проганяючи відчуття задубілості.

— Сердешний, ось чого тобі хотілося! — співчутливо мовила леді й лагідно мене погладила. — А тепер скажіть йому добре слівце, візьміть його за повід, справа зрушиться.

Джейкс узявся за віжки.

— Ану, Чорнишу!..

Я низько-низько опустив голову і всім тілом наліг на хомут. Тепер можна було задіяти всю силу, і віз нарешті рушив з місця. Витягнувши вантаж нагору, я зупинився перевести подих.