У дзеркалі, у загадці, стр. 16
Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:
— Ось воно!
— Що?
— Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?
— Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов’язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.
Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.
— Тепер усе поскладалося на поличках, — мовив він.
Сесілія замотала головою:
— Нічого не розумію.
Він вказав на її чоло:
— У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.
Сесілія трохи розгубилася:
— Ніколи не думала…
— Та це ще не все, — продовжував ангел. — Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива — чиста і ясна свідомість, і п’ять відчуттів тут ні до чого.
Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:
— Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.
Аріель ухопився за слово:
— Тепер ти трохи краще розумієш, як це — бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.
Дівчинка невгавала:
— А душа божественна, чи не так?
Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:
— Ти обіцяв мені багато розповісти.
Аріель кивнув:
— Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.
Сесілія озирнулася по кімнаті:
— Про яке дзеркало ти весь час говориш?
Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:
— Усе Боже творіння — дзеркало, а всесвіт — загадка.
7
Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.
Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.
Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.
Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?
Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?
Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.
— Ти знову чистила цибулю? — пробурмотіла вона.
Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:
— Ви надто багато їсте цибулі.
Мама провела рукою по її волоссі:
— Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.
— Спробуєш поспати?
— Та… я ковтнула таблетку.
— Не слід звикати до таблеток.
— Одна не зашкодить.
Сесілія глянула на маму:
— Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.
— Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.
— Навіщо?
Мама зітхнула:
— Я не знаю.
— Здається, я сама знаю відповідь.
— Невже?
— Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.
— У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.
— Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.
Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.
— Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.
— Можливо…
— Христина теж так сказала?
— Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.
— Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…
— Завтра й поговоримо.
— Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!
— Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.
— Не треба йому вставати.
— Але ж ми цього хочемо.
— Ви не злякаєтеся, почувши, як я розмовляю сама зі собою?
— А ти розмовляєш сама зі собою?
Сесілія знову глянула на маму:
— Не знаю.
Мама обняла доню і міцно пригорнула її до себе.
— Ти найкраща дівчинка на світі, — мовила вона. — Без тебе світ став би порожнім і пустельним.
Сесілія усміхнулася:
— Це було дуже урочисте «на добраніч».
Сесілія заснула майже тієї ж миті, як мама вийшла з кімнати. За якийсь час вона збудилася від теленькання по шибці. Розплющила очі і побачила за вікном личко Аріеля. У жовтому освітленні дерева в саду він нагадував золотого слов'янського ангела, малюнок якого вона якось бачила в «Ілюстрованій науці». А може, то був Ісус, Боже дитятко?
Він помахав їй рукою, ступив крізь вікно і опинився на підлозі перед письмовим столом. Шибка залишилася неушкодженою.
Сесілії аж очі розширилися від зачудування:
— Ніяк не збагну, як тобі це вдається.
Аріель підійшов ближче і сів на стілець. Добре, тато ще не прийшов.
— Це не так уже й важливо, — сказав він. — Нема про що говорити.
Сесілія сіла у ліжку, виклавши одну ногу поверх ковдри.
— Де ти був? — запитала вона.
— До тебе приходило так багато відвідувачів, — відповів ангел.
Сесілія кивнула:
— І тільки через те тебе так довго не було?
Аріель не відповів на її запитання.
— Місяць майже вповні, — вигукнув він. — У місячному сяйві засніжені околиці видно, як удень.
— Яка краса! Як би мені хотілося опинитися надворі і подивитися на місяць власними очима.
— А хіба ти не можеш?
— Я уже набагато здоровіша…
— От і чудово! Це ж так нудно весь час почуватися безсилим.
— Але чи мені дозволять?
Ангел Аріель злетів зі стільця і закружляв навколо лиж та саночок.
— Звичайно, дозволу від тата й мами на прогулянку серед ночі тобі не одержати.
— А від тебе?
Він таємничо кивнув. Сесілія одразу ж скинула з себе ковдру.
— Коли маєш дозвіл від небесного ангела, немає значення, що скажуть інші. До того ж усі сплять.
— Влаштуємо маленьку прогулянку. Але тобі слід тепло вдягнутися, аби ти не перетворилася на велику бурульку, м’ятну на смак.
Сесілія підвелася і наважилася опустити ноги на підлогу. Вона твердо стояла, і навіть голова нітрішки не паморочилася!
— Нині я випробую лижі, — мовила вона. За хвильку дівчинка уже стояла перед шафою з одягом. Ще на початку листопада Сесілія переконалася, що усі її зимові речі лежать на місці, на окремій полиці. Вона зняла зі себе нічну льолю, витягнула сорочку, рейтузи, светри, лижні штани та куртку, а ще шалик та шапку, рукавички і грубі шкарпетки. Невдовзі вона сиділа на краю ліжка і зашнуровувала лижні черевики. А коли вже була готова, глянула на Аріеля:
— Понеси мені, будь ласка, лижі.
Вони вийшли в коридор і тихенько спустилися сходами на перший поверх. Сесілія відчинила вхідні двері і, пропустивши вперед Аріеля з лижами, знову обережно зачинила їх за собою.