У дзеркалі, у загадці, стр. 12
— Напевно.
— Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…
— Отакої! — вигукнула Сесілія. — Нема чого нам про це думати.
Він винувато притулив руку до уст:
— Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?
Сесілія кивнула:
— Питання «Як тобі спалося?» мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.
— Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв’язки.
— Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…
— Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.
— Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.
Сесілія почала вимахувати рукою.
— Я можу бачити вухами.
— Дурниці!
Ангел Аріель спохмурнів:
— Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.
— Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.
— Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.
Дівчинка підвелася на канапі.
— Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.
— Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.
— Тобі не здається, що бути ангелом — це звучить трохи містично.
— Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…
Дівчинка глибоко зітхнула:
— Хотілось би більше поміркувати над життям.
— Ніколи не пізно.
— Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…
— Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте — плакати та жалітися.
— Легко тобі казати!
— У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.
Сесілія витерла сльозу:
— Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?
Ангел кивнув:
— Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…
— Не так уже й незвично, як на мене.
— Для ангела ж — це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.
— Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».
— Ти маєш на увазі Кріт?
Сесілія відчула себе майже зрадженою:
— Ти й це знав?
Ангел кивнув:
— Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це — відчувати їх на дотик.
— Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.
Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:
— Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.
Сесілія втрутилася:
— Але існує ще й шосте відчуття.
— Яке шосте?
— Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.
Ангел таємниче підморгнув:
— Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?
— Ти знаєш, де вона?
— Побачимо…
Сесілія лежала й думала про Різдво.
— Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.
Оченята Аріеля спалахнули:
— «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.
— Про те, що всередині різдвяних подарунків?
— Ні, всередині тебе.
— Фе, як бридко.
— Та ні, потішно.
— Що тут потішного?
— Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…
— Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.
— Якої?
— Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.
— Ангели ніколи не порушують слова.
— Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.
— Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…
— Та питай уже!
— Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?
— Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…
— Як ти її відчуваєш?
— Часом тільки лоскітно, а часом пече.
— А плоть і кров усередині себе?
Дівчинка похитала головою.
— Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.
— Щось-таки ви повинні відчувати.
Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:
— Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…
— Боляче?..
— Коли щось коле… або гупає… або пече.
Ангел розпачливо розвів руками:
— «Коли або гупає, або пече…»
— Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?
— Ні, ніколи.
— От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.
Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.
— Ангели не можуть ущипнути себе за руку, — визнав він. — Ми нічого не відчуваємо.
Сесілія здригнулася:
— Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.
На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.
А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:
— Треба скоренько покласти тебе в ліжко.
— Чому?
— Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…
6
Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.
Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.
— Аріелю! — прошепотіла вона.
Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…
Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з’явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.