У дзеркалі, у загадці, стр. 10

— Мені уже нудно лежати у ліжку, — сказала вона.

— Давно уже в мене не було такої приємної ангельської вахти.

— Може, зійдемо у вітальню? Я була там тільки тоді, як розподіляли дарунки…

— «Може, зійдемо у вітальню?» — повторив Аріель. — Охоче. Різдвяна ніч ще триває.

— Допоможеш мені зійти вниз?

— Ясна річ.

— Зможеш мене піднести?

— Для нас ви нічого не важите, Сесіліє.

— Тоді неси мене вниз.

5

Аріель просунув руку під Сесілію і підняв її з ліжка. Це зовсім не було схоже на те, як її брав тато. Тато сопів і кряхтів, як парова машина, а на руках у ангела Сесілія здавалася собі легенькою, мов пір’їнка, хоч він і був менший від неї на зріст.

Вони тихенько прокралися коридором і спустилися сходами на перший поверх. Із вітальні уже вивітрився запах дідусевих сиґар. Цікаво, чи побачив би він ангела, якби стояв отут, у кімнаті? А може, подумав би, що Сесілія витає у повітрі?

У вітальні було майже темно. Тільки над зеленим вухатим фотелем горів світильник.

— Вони завжди кладуть мене на канапу, — сказала Сесілія.

Ангел обережно поклав її на червону канапу.

— Вони вимкнули гірлянду на ялинці! — вигукнула Сесілія, глянувши на деревце. — Неподобство!

Аріель одразу ж увімкнув штепсель у розетку. Ангел став перед ялинкою і аж сплеснув руками. Світелка на ній наповнили всю кімнату різдвяним настроєм.

— Як ти швиденько впорався. Часом ти нагадуєш мені духа з лампи, який виконує всі бажання… Гарна ялинка, правда?

— Це схоже на небесні світелка.

— Справді? Я завжди про це здогадувалася. І вата на них лежить?

— Небесні світила — це зорі й планети, — пояснив ангел. — Деякі планети оповиті різними газами. Тобі не спадало на думку, що саме тому люди обкладають різдвяні світелка ватою?

— Ніколи не думала про це. Але кожного Різдва ми сперечаємося, аж клоччя летить, чи слід класти вату на ялинку. Мама терпіти не може вати, та й бабуся також, але цього року вони мені й словом не перечили.

— А на самому вершку ще й зірка сяє, хоч і одна-єдина, проте зірка.

Сесілія глянула вгору:

— Та, яка була минулого року, кудись запропастилася. А ця трохи перекособочилася…

Зненацька ангел Аріель плавно здійнявся у повітря і закружляв біля вершечка ялинки. Сесілія аж рот роззявила. На ялинці висіло кілька паперових янголяток, одні — білі, інші — золотисті, а тепер ще й справжній ангел кружляв довкола різдвяної ялинки!

— А як тепер, зірка уже рівно сидить?

— Здається, рівно… Не опускайся ще на підлогу. Так гарно дивитися, як ти літаєш.

Аріель злетів під саму стелю, а потім завис і погойдувався у повітрі за метр до обіднього столу.

— От якби я уміла літати, — скрушно зітхнула дівчинка. — Я б, напевно, чкурнула геть від усього.

Ангел тицьнув рукою у бік великого тареля з тістечками та марципановими цукерками:

— Вони не прибрали ласощів.

— Можеш почастуватися.

Аріель закружляв над тарелем:

— Якби ж то я міг.

— Звичайно, можеш. Годі собі й уявити, скільки усього напекли.

Ангел глибоко зітхнув:

— Я ж казав, ангели не їдять. Ми не можемо їсти.

— A-а… Я забула.

— Часи приходять, часи кануть у минуле, а рід змінюється іншим родом. І щоразу накривається новий стіл з розмаїтими напитками і наїдками. Тільки ангелам у небі ніколи не збагнути, як це — розкошувати земними смаколиками.

— Подай мені, будь ласка, крухе тістечко.

Аріель нахилився до тареля і взяв тістечко. Він перелетів кімнату і простягнув лакоминку Сесілії, яка почала гризти її маленькими шматочками. Аріель колихався в повітрі над диваном, на якому дівчинка лежала.

— Приємно спостерігати, як ви їсте.

— Чому це?

— Ви кладете їжу до рота, цмокаєте губами, жуєте і, перш ніж їжа стане плоттю і кров’ю, ви насолоджуєтеся її смаком.

— Справді так.

— А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?

— Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.

— А що найсмачніше для тебе?

Дівчинка замислилася:

— Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.

Аріель закотив очі:

— Трохи дивно звучить — кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.

— Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!

Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.

— Там лежать полуниці, — показав він на стіл.

Сесілія засміялася:

— Це марципанові полуниці для Лассе.

— Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?

— Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.

Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.

— Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? — запитав ангел.

Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:

— Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.

— «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»

— Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.

Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.

— Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.

Аріель розчаровано похитав головою:

— Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше — незбагненна загадка для ангелів на небесах.

— Але не для Бога, бо то ж він створив нас.

Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.

— Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, — сказав він.

— Чому ж?

— Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.

— Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.

Аріель енергійно закивав головою:

— У цьому й дивина.

— У чому саме?

— Що ви живі.

Сесілія втупилася поглядом у стелю:

— В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…

Ангел перервав її:

— Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це — бути людиною з плоті і крові.

— Ну, то питай!

— Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?

— Ти не відчуваєш запаху ялинки?

Аріель пригнічено похитав головою:

— Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це — не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.

— Вибач.

— Як пахне ялинка?

— Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це — різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці — дідусеві сигари, та й досить.

— А гірлянди пахнуть?

— Ні. Думаю, що ні.

— Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?

— Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.

— Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?

— Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків — тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди — це один великий ніс.