Кобиздохівські оповісті, стр. 18

Куди щезали винахідливі кобиздохівці разом з хатнім скарбом і живністю, і до сьогодні залишається ще однією нерозгаданою сторінкою світової історії. Щоправда всі начальники міліції радянських часів мали неясне передчуття, що ті містичні події періоду окупації в якийсь спосіб пов’язані з таємничим зникненням самогонних кубів і діжок з закваскою з кобиздохівських підпільних ґуралень перед кожним антисамогонним рейдом. Але передчуттів, як відомо, до протоколів не підшиєш. Уже, як за Горбачова комуністи намагалися дати „останній і рішучий бій” алкоголізму, то до Кобиздохівки аж із самого Києва привезли заслуженого міліцейського собаку на ім’я Чмур. Цього знаменитого пса показували навіть по центральному телебаченню після того, як він у кабінеті директора великого столичного заводу нанюхав самогонний апарат у дверцятах сейфу.

У своєму Києві Чмур уславився. А от у Кобиздохівці спасував. Довів міліцію до перелазу за хатою баби Ратошнючки, зупинився, сів на задні лапи, глянув на провідника і чистісінькою собачою мовою сказав йому:

- І куди ж це ти, сука лягава, мене привів?

Провідник теж став на всі чотири, ткнувся носом у землю, постояв так пару хвилин, а потім звівся на ноги і виголосив:

- Вибачайте, громадяни, але ми з Чмуром нюхати дуст не наймалися.

З тим і поїхали.

Та повернемося назад у Другу Світову війну. Взимку тисяча дев’ятсот сорок четвертого на наших подільських просторах таке діялося, що від вогню сніг розтав і земля розмерзлася. Поміж Варварівкою і Погребищами, кажуть, зійшлися танкова дивізія енкаведе імені Сталіна і їхні колеги з відомства рейхсфюрера Гіммлера - бронетанковий корпус есес. Так ні в тих, ні в тих жодної цілої машини не лишилося. Пішли димом разом з екіпажами. І тільки навколо моєї рідної Кобиздохівки стояла оперативна тиша. Бо саме тут розіграли унікальну стратегічну операцію, котра не увійшла в навчальний курс військових академій виключно завдяки скромності її учасників. N-ська дивізія радянської армії обклала село з трьох боків і три тижні не рушала ані на крок. Німці, так і не розшифрувавши підступних хитрощів супротивника, врешті решт не витримали і дременули чимдуж під покровом ночі, здавши лінію оборони без єдиного пострілу.

На ранок, коли ситуація прояснилася, командир дивізії, відважний грузин, нащадок самого Багратіона по бабусі з боку матері, потай від комісара полегшено перехрестився і сказав:

- Слава Богу! Бо мені краще у штрафну роту, аніж командувати Кобиздохівською дивізією. Як би я у Тбілісі з’явився після війни?

Пояснюю: на той час пішла традиція давати нашим підрозділам почесні імена визволених ними населених пунктів. Тих самих, що наша ж Червона Армія в перші два роки війни поздавала німцям. Взагалі - сміх сміхом, але один полковник, що вчився з моїм дядьком в академії, присягався, що йому в аналогічній ситуації довелося падати в ноги самому верховному головнокомандуючому. Бо він, полковник, не роздивився на карті, яке місто з ходу визволив і вмить став командиром Пропойської дивізії. В Білорусії це було, десь там за Барановичами. Він, бідолаха ще радів, що Барановичі без нього обійшлися, так на ж тобі! Командири-сусіди вже в чергу вишикувалися. Коли, питають, полковнику, почесну назву виправдовувати будемо?

Спасибі верховному - зглянувся над сердегою. Перейменував Пропойськ у Славоград.

Я нічого не вигадав. Зазирніть до будь-якого зібрання творів Костянтина Симонова і ви знайдете там душевні вірші, котрі розпочинаються (цитую по пам’яті) десь так: „Когда на войне мы устанем от пушек, пожарищ и войск, с друзьями мы денег достанем и выедем в город Пропойск…”

А від тих славетних забавок у піжмурки з окупантами пішла у кобиздохівців ще одна традиція. Ото як зійдуться на Дев’яте травня дядьки-ветерани у Ратошнюків під грушею, та смиконуть добряче бабиної фірмової, котра без дусту, бо ж для себе, то неодмінно заспівають: „Іх бін тебе чекала, варум ти не прийшов?”

Питаєте, як нікого ніхто в селі в окупацію не бачив, то де ж ті ветерани взялись? А отак взялись, як у сорок першому щезли. Тільки-но наші визволителі повернулися, рівно через сімсот сімдесят сім днів. Отоді всі кобиздохівські дядьки матеріалізувалися, без усякої команди вишикувались - і на фронт. А звідти в сорок п’ятому - хто на двох, але без руки, хто з обома руками, але на милицях, а від більшості мобілізованих самі тільки похоронки й зосталися. Цих першими поминають. А вже потім п’ють за живих і співають стосовно „варум ти не прийшов?”

І так оте „варум” припало до душі одній нашій землячці, що коли вона виросла і стала попсюхою (перепрошую, естрадною зіркою), то взяла собі це слово за псевдонім.

Лапікуриха: Знову тебе заносить. Щоб ти знав, ота сама, як ти її там назвав… не хочу й повторювати… так вона собі не прізвище, а ім’я змінила. А прізвище - її дівоче, звідки таке химерне взялося, то вже у татуня питати треба. А що татуньо не кобиздохівський - це я тобі стовідсотково гарантую. У нас так не співають.

Лапікура: Умовила. Але давай вертати до Толіка Сметани, бо за нашими… як їх там?… ремінісценціями читачі забудуть, хто він такий.

Кращі люди села (продовження)

Хоч і обіцяв товариш Сталін усім моїм землякам призовного віку, а це, щоб ви знали, тоді були від сімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років „неувядаемую славу”, але то, як пізніше з’ясувалося, була ота сама обіцянка, котра цяцянка. З великого переляку. Бо як обернулося великою кров’ю народною з ганебних поразок на велику перемогу, то всю славу Джугашвілі собі забрав. Як ту касу Тифліського банку - в молодості. Тож, лежать кісточки дядьків наших кобиздохівських, як співалося в одній старій бадьорій пісні „од тайги до британських морєй”… А Толік Сметана і Японське море на власні очі побачив! Там, щоправда, востаннє гагахнуло його добряче. Об японський дзот ударною хвилею. Дзот не витримав… А Толік - нічого. Тільки до тями прийшов аж під новий рік. Тисяча дев’ятсот сорок шостий. У шпиталі. Підлікували його там, дембельнули вчисту. Грошей дали - по п’ятаку за кожен день війни. Якраз на проїзд вистачило. До станції Сизрань. А далі добирався старим дідівським способом: де попуткою, де волами, а де й одинадцятим номером, себто, пішки.

Марширував - не тужив, за сонцем по шпалам, а принагідно дозволяв собі невибагливі жарти в кобиздохівському стилі. Все ж таки: не на війну людина йде, а з війни.

На якійсь станції собаку до дзвона прив’язав, усіх пасажирів переполохав і розклад руху поїздів зірвав. А на іншій - знову ж таки, за кобиздохівським парубоцьким звичаєм - корову мотузкою прип’яв за хвоста до дверей райвідділу міліції. Двері ж бо всередину відчинялися. Лягаві…, вибачайте, дільничні смикають, корова реве, народ качається. Щоправда, тут Толіка таки відловили і запроторили на гауптвахту. Бо він хоча з одного боку і демобілізований воїн, а з іншого - доки перед ясні очі свого райвоєнкома не з’явиться, то всі військові статути на нього ще поширюються.

І отак навесні домандрував демобілізований воїн до станції Козятин Південно-Західної залізниці. А там - біганина, крики, матюки!… Начальства: залізничного, міліцейського, районного і бозна якого ще, і всі при погонах, і всі від страху дрижаки ловлять. Простий народ аж за водокачку загнали, але Толік зі своїм клумачком таки проповз поміж колесами - бо ж цікаво!

Коли раптом хтось щось голосно гарикнув, начальники пузяки повтягували… І тут - вилазить зі спец вагону якесь дуже велике цабе. В білому мундирі, а очі так од злості жевріють - аж із пофарбованих вусів дим іде. І починає це цабе, як зараз кажуть, працювати на контрастах. Того по плечу поплеще, тому кулака в носяру тицьне, і все мат-перемат, та й то такий, що Толік навіть у контратаці від штрафників не чув. А народ шепоче: „Каганович, Каганович!…”

Не витримав чесний солдат такого свинства - і як загорлає:

- Лягай! Бомба!

Аж горобці з переляку посивіли.