Кобиздохівські оповісті, стр. 16

Лапікуриха: Якщо серйозно, то війну виграв рідний брат моєї мами Олесь, отой, котрий під селом Шершні до останнього патрона тримався в сорок першому. І мій рідний дядько Євген, котрий з фронту на костурах додому придибав. І ще такі ж хлопчики, як вони, цвіт землі української, що тоді в землю пішли. А твої маршали і полковники, вони хоча б раз замислилися, де ті хлопчики поховані?

Лапікура: Воістину „Города сдают солдаты, генералы их берут…” Ну, добре, про маршалів і про солдатів буде трохи пізніше, коли розповідь дійде до Толіка Сметани. А зараз вертаймо до його батька.

Отже, Україна, гніт царизму, Ленін в Польщі, в Парижі вже винайшли кіно, а в Кобиздохівці - гуляють Водохрещу. Народ зібрався на ставку навколо ополонки, а батюшка мчить найшвидшим галопом воду хрестити. Коні вудила гризуть… ну, ми про це вже говорили.

Громадськість роти пороззявляла, батюшка благостинню сяє, нагорі хлопці у церковні дзвони луплять - чистісінький тобі пейзаж роботи… невідомого художника.

І тут уся святість одразу накривається. Бо Лука Сметана метрів за сто від ставка віжки натяг, сани гальмонув, аж дим з-під полоззя пішов, миттю з передка зіскочив, шапку зняв, коней у повід - і веде їх до людей пішечки. Н-да, тодішнім кобиздохівцям усі стало ясно. А сучасникам мушу пояснити. Згідно наших старих українських звичаїв, запряжених коней, знявши шапку, ведуть у поводу тільки в одному випадку: коли на санях чи на возі труна з небіжчиком. Тож люди, зобачивши, як Лука Сметана батюшку живцем ховає, вдарили в поли - та й в регіт. І то такий, що й про Йордань забули. Абзац!

Першу Світову з революцією та громадянською війною поки що проминемо для ясності. Вскочимо одразу в двадцяті роки, коли церкву відділили від держави і познімали з неї хрести. Батюшку вигнали, а в храм насипали зерно. Його було ще чимало, як і людей у Кобиздохівці. Аж до тридцять третього року…

За тодішньою адміністративною системою Кобиздохівка називалася повітом. А раз є повіт, то є власть. Повітком, перейменований згодом у райком партії. І секретар - особа настільки дурна і пихата, що кобиздохівці навіть прізвища його не запам’ятали. Не сподобився. Як суне по селу, з наганом на пузі і червоним бантом трошки вище, то не тільки люди, коти про всякий випадок ховаються. Але тут, вочевидь, розвелося таких придурків, навіть як задля радянської влади, забагато. І почали їх чистити. Точніше - вичищати.

Страшна то штука була, оті чистки. Щось на взірець червоного смаленого вовка. Наш півень поїхав на засідання комісії колишньою попівською бричкою. Носа задер, за звичкою, вище дзвіниці. Помчав, тільки пилюка за колесами закуріла.

Старі люди кажуть, що не обійшлося без Божого втручання. Хоча, можливо, всі побажання кобиздохівських трудящих на адресу партійного придурка втрапили до комісії по чистці іншим шляхом. Але секретар повернувся у Кобиздохівку пішки. І це настільки вразило товаришів селян, що вони навіть не поховалися поза клунями. А коли пан-товариш заповз до повіткому і замість вплисти до кабінету сів навпочіпки перед грубою в коридорі, то відняло мову навіть у старого Сметани. Він на ту пору був у повіткомі і за сторожа, і за грубника, і за кур’єра, і за того, котрий порожні пляшки з-під начальства виносить.

А наше велике цабе мовчки витягло золотого портсигара і вгостило пролетаря Сметану цигаркою з казенного пайка для начальства. Дід закурив, але ще не оговтався. А партійний поляпав його по спині і сумно так каже:

- Жалко мені вас усіх, діду, ох і жалко.

- А чого це? Ви ж досі вроді не той…

- Їду я від вас.

- На повишеніє, чи як?

Колишній, як з’ясувалося, секретар і відповідно, колишній комуніст зам’явся і замість напряму відповісти, звернув на манівці:

- А жалко мені вас, діду, бо оце поїду я завтра від вас, а на моє місце якогось дурня поставлять.

- Оп’ять?! - приречено жахнувся старий Сметана.

Отаким був батько. Що ж до сина, котрий Сметана А.Л., заслужений працівник культури УРСР, то це окрема оповість. І починається вона у сорок першому році.

Кобиздохівка та її місце в геополітичній ситуації Другої Світової війни

Хочете вірте, хочете - ні, але про початок війни мої земляки дізналися зі значним запізненням. Щоправда, Київ бомбили о четвертій ранку, коли у Кобиздохівці жіночки встають доїти корів. Але до Києва далеко, тому вибухів ніхто не чув. А двадцять першого, в суботу, колгоспний бугай почухався об телефонного стовпа і звалив його. Відтак луснули обидва проводи: той, котрий радіо і котрий для телефону. Назавтра була неділя, люди все одно гуляли, тому з ремонтом вирішили зачекати до понеділка. Але наступного дня в районі було вже не до Кобиздохівки.

У великому світі цього маленького факту - тимчасової ізольованості села від джерел інформації - ніхто не помітив. До того ж товариш Сталін сподівався розбити ворога у той спосіб, про який співали тоді в популярній пісні: „На врага мы пойдём и его разобьем малой кровью, могучим ударом”. І обов’язково на чужій території. Як співали, так воно і вийшло - і щодо крові, і щодо удару, і щодо чужої території… Тільки не у нас вийшло, а у німців.

Ото вже за Незалежності людям правду розказали, як лупонули нас могутньо на нашій же території малою кров’ю для німців, але дуже великою для нас. Тому, коли за перші три тижні війни Червона Армія поклала трупом мільйон чоловік, сімсот п’ятдесят тисяч в полон здались, а ще півмільйона самі розбіглись і поховались, - в Кремлі згадали про Кобиздохівку.

Товариш Сталін зібрав усіх маршалів з їхнім генштабом, розкурив свою люльку, глибоко затягнувся і запитав:

- Вы не помните, товарищ Тимошенко, как называлась эта симпатичная украинская деревня, где нас в одна тысяча девятьсот двадцатом году после прорыва польского фронта местные крестьяне угостили очень вкусной самогонкой? Помню, товарища Ворошилова еще пришлось привязывать к седлу, а товарищ Буденный не узнал собственную лошадь. И попытался залезть на чужую.

- Кабыздоховка, товарищ Сталин. Мы потом остатки этого самогона залили вам в бак броневика. Вы тогда еще всю Первую Конную обогнали. И чуть-чуть не залетели на польские позиции.

- Партия, товарищ Тимошенко, должна всегда быть впереди, в авангарде. И вообще - чуть-чуть не считается. Вы лично, товарищ Тимошенко, с врагом народа Тухачевским „чуть-чуть” тогда не взяли Варшаву… А кстати, об этой деревне. Я думаю, что и в нынешней войне, народной по своему характеру, кабыздоховцы покроют себя неувядаемой славой.

Лапікуриха: Та-а-ак, значицця, товариш Сталін у твоїй Кобиздохівці самогонки назюзявся? А Ворошилов з Будьонним з коней падали? Ну, це вже ти „вобще”.

Лапікура: Прісь їй-бо, було. В колишньому графському палаці і пили.

Лапікуриха: І, либонь, вашою фірмовою цибулею закусювали?

Лапікура: Ну, не тільки. Ще сальце було. І Наталя Артемівна, моя бабця, сяку-таку яєчню швиденько спряжила.

Лапікуриха: Яєчню, кажеш? Сталіну? А Леніну в твоїй Кобиздохівці часом не наливали?

Лапікура: На жаль. А от із його молодшим братом, Дмитром Іллічем мій дід Назар Степанович квасив, і то неодноразово.

Лапікуриха: Де? В Цюріху? Чи в Разліві?

Лапікура: „Разлів” був. Тільки з маленької літери. Розливали казенний медичний спирт. В одна тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому році, якщо тебе цікавлять подробиці. На германському фронті. А ще точніше - у Володимир-Волинському. Мій дід з Ульяновим-молодшим в одному санітарному поїзді служив. Тільки Назар Степанович фельдшером, а Дмитро Ілліч - лікарем.

Лапікуриха: І що твій дід про цього полум’яного революціонера розказував?

Лапікура: Що був він - точнісінько, як його братик - простий, як правда. І навіть ще простіше. Ото сядуть вони ввечері у нього в купе: мій дід, сам Дмитро Ілліч, ще один доктор, Алексеєв, царство йому небесне. І починають боротьбу з царським режимом шляхом знищення стратегічних запасів медичного спирту. Ульянов-молодший дуже освічений був, але що характерно - скромний! Ото візьме „на мундир” двісті грамів нерозведеного і каже чистісінькою латинською мовою: „ Гомо, - каже, - сум, гумані нігіль а ме алієнум путо”, - себто, я людина і ніщо людське мені не чуже. А ці, каже, придурки жандармські, чомусь думають, що я точнісінько такий, як мій братик, котрий не курить, не п’є, в карти не грає, а жінкам навіть у койці про Маркса розповідає. Інша справа - мої сестрички, Манька з Ганькою. Такі ж миршавенькі, а записалися у військові медсестри, їхній поїзд якраз отут за п’ятдесят верст, так від „гаспод офіцерів” у якості женихів - просто відбою немає.