Контррозвідка, стр. 31

— Розумію,— сказав Авакум.— Ви синьоока, і синій колір вам до лиця. Треба було лишити прядиво для себе, а цьому...— потерши лоба, він махнув рукою.— ...забув його ім'я!

— Кузман Христофоров,— допомогла жінка.

Авакум глибоко затягся.

— Кузман Христофоров,— повторив він.— Так. Щасливий чоловік! А чому ви не сплели йому рукавиць з іншого прядива?

— Бо не мала іншого, а він дуже поспішав. Вона повела плечима і глянула на двері.

— Шкода,— промовив Авакум і посміхнувся.— Пробачте, що затримав вас своїми балачками.

Її бліді щоки зашарілись.

Перед тим як піти з подвір'я, він круто повернувся і показав на широку лаву під грушею.

— Тут ваш добрий знайомий, бідний учитель Методій, відпочивав уночі проти двадцять третього серпня, чи не так?

Плетільниця завмерла на місці, наче заціпеніла.

— Не лякайтесь. Я його приятель, і він довірив мені деякі справи,— промовив Авакум і швидко пішов.

Ступивши кілька кроків, він відчув у серці гострий жаль, що колов, мов колючка, розливався, паче жар, по всьому тілу, ніби кайданами, сковував ноги.

Він повернувся, штовхнув хвіртку і щиро зрадів, побачивши, що жінка все ще стоїть посеред двору.

— Зовсім забув,— сказав Авакум, наближаючись до неї. Він засунув руку в бездонну кишеню у підшивці плаща і вийняв звідти гарну самописку з золотим пером і рубінчиком на ковпачку. То була пам'ять про Радянський Союз, куди він їздив два роки тому на спеціалізацію.

— Цю ручку,— вів далі Авакум,— учитель Методій посилає вашій дівчинці. Щоб писала нею, виконуючи домашні вправи.

Жінка взяла ручку, і в куточках її очей зблиснули сльози, хоч вона й намагалася бути спокійною.

— Ви не хвилюйтесь,— утішив її Авакум.— Вірте, що ця сумна історія скінчиться добре. Можливо, ваш друг повернеться в село ще раніше, ніж випаде перший сніг.

Згодом, спускаючися стежкою, Авакум уже не відчував кайданів на ногах. Звичайно, то був сентиментальний вчинок, він хмурився, соромлячись своєї слабини. Але тепер йому полегшало, навіть хотілося свиснути.

24

Хата діда Мана'сія стояла на західній околиці села, недалеко від шляху, який зв'язував Момчилово з Пловдивським шосе. Перед нею простяглася широка галявина, а позаду темнів сосновий бір на горі.

Довгі роки дід Манасій жив сам, бо був удівець, а його єдиний син пішов на роботу в Кирджалі і там одружився. Майже весь свій час дід Манасій проводив на кооперативній пасіці, де доглядав бджіл, спав у курені, а додому приходив раз на тиждень, щоб узяти дещо й переодягтися.

У маленькій, старій, приземкуватій хаті була тільки кухонька з коминком і одна низенька кімната з долівкою замість підлоги й густо загратованим віконцем, зверненим на широку галявину. В кімнаті жив Кузман Христофоров, а дід щоразу, коли приходив додому, спав на вузькій лаві біля коминка на кухні.

Хоч не було підстав хвилюватися, що його хтось помітить, бо дім стояв самотньо і все надворі оповив туман, Авакум ступив на подвір'я діда Манасія з боку похмурого і густого затінку від соснового бору. Йому не треба було ламати замок. Авакум підняв, рвонув його, і язичок засувки вийшов, із заржавілої клямки.

Тихенько прочинивши двері, Авакум постояв нерухомо, щоб очі звикли до присмерку. Всередині пахло вогкою землею і сосною. Лава, вкрита кількома домашніми ковдрами, овальна скриня, яка, мабуть, правила дідові за одежну шафу,— ось і вся обстанова цієї частини дому. На стінах — оповиті густим, почорнілим павутинням полиці, де стояли глиняні миски та закурені глечики.

Навпроти коминка зяяли відчинені двері. Власне кажучи, звідти йшло слабке світло, яке падало на коминок. Авакум переступив високий поріг і оглянувся. Знаючи, що інженер дуже недбайливий до своєї зовнішності, Авакум сподівався побачити в його кімнаті бруд і розгардіяш. Проте тут був лад, по-військовому прибрано, підлога чисто підметена, сива ковдра на ліжку застелена без жодної складки, стіл покритий чистим зеленим картоном. Інженерів одяг висів на залізному гаку, глибоко забитому в стіну.

Авакум був певний, що синіх рукавиць тут немає. Він додержувався залізного правила: доводити справу до кінця навіть тоді, коли відсоток імовірності в припущенні мізерний, як ячмінна зернина. У даному разі сині рукавиці були справді головним речовим доказом. Проте досвід навчив Авакума мудрості: великої води можна досягти, якщо йти за течією маленьких річечок.

Насамперед Авакум оглянув стіл — простий дощатий стіл без шухляд. На ньому не було нічого, крім виструганої дощечки з загостреним гвіздком, на який інженер нанизав різні папери. Авакум зняв з гвіздка папірці, схилився над ними і почав уважно розглядати їх: педантична документація наказів про відрядження, розписки про оплату квартири, касові квитанції про одержану зарплату — всі (за винятком розписок про оплату квартири) на ім'я Кузмана Христофорова, з нечіткими підписами і державними печатками. Документи були розкладені за датами — з початку квітня до кінця вересня.

Авакум вийняв ліхтарик, засвітив його і переглянув кожен аркушик під лупою. Цей перший примітивний аналіз паперів не виявив нічого такого, що з першого погляду здавалося б засекреченим тайнописом. Він знову нанизав документи так, як їх підклав інженер.

Потім подивився під матрац і подушки, заглянув під ліжко. Знову повернувся до подушок і матраца, уважно помацавши їх.

Лишилось оглянути одяг. У кишенях він знайшов кілька сірників, соняшникове насіння, а також окуляри від сонця в лівій верхній кишені спортивної куртки.

Нічого особливого в цих окулярах не було. Авакум потримав їх у руці і задумався. Скельця, надто біля оправи, густо вкривав білястий порох. Розглянувши порох крізь лупу, Авакум побачив, що він складається з твердих зернистих частинок, з'єднаних у суцільну масу.

У Момчилові і навколо нього шляхи грунтові, отже, й порох на них — земляного походження. Такий порох вкриває скельця окулярів тонкою, гладенькою плівкою, коли вони бувають вогкі від поту, що утворюється навколо очниць.

Зерниста ж плівка на інженерових скельцях складалася з мікроскопічних кам'яних часточок. Такими часточками вкриті шосе, вимощені щебенем або бруківкою.

Якщо людина ходить пішки, на її окулярах осідає небагато таких часточок. А коли вона їде на велосипеді або мотоциклі, їх налипає в кілька разів більше. В холодну погоду вони лягають тонким шаром, у теплу — щільнішим.

Отже, Авакум прочитав по скельцях Кузманових окулярів, що інженер їздив у теплу погоду на велосипеді чи мотоциклі по дорозі, вимощеній щебенем чи бруківкою.

Перш ніж покласти окуляри на місце, він знову стромив руку в кишеню, але цього разу намацав не сірники і насіння, а якийсь тонкий згорнутий папірець.

То була квитанція на бензин. Педант пошкодував кинути в сміття навіть такий незначний документ.

Авакум з хвилюванням розгорнув квитанцію. Чергова пловдивської бензостанції виписала її вночі проти двадцять третього серпня.

Ця «річечка» справді вела до великої води!

Авакум переписав квитанцію і, ні на мить не затримуючись у похмурому будинку, вийшов.

Далі події розгорталися так.

Авакум виклав по телефону з канцелярії кооперативу

Смолянське окружне управління і зажадав, щоб йому негайно прислали потужний мотоцикл. Потім пішов шляхом на село Ликіте.

Він зустрів мотоцикл біля самого села. Сказавши мотоциклістові попросити в управлінні якийсь транспорт, щоб повернутись у Смолян, сам скочив у сідло і помчав дорогою, яка йшла до Пловдивського шосе.

Була десята година ранку.

Мрячив невидимий дощик. Над пагорбами і лісами низько повз білий туман.

Машина ковтала кілометри з шаленою швидкістю. Авакума турбувало лише одне — щоб десь на крутому повороті мотоцикл не занесло, адже дорога була слизька. У Пловдив. він прибув після обіду, знайшов бензоколонку, показав касирці номер Кузманової квитанції і попросив, щоб йому сказали, о котрій приблизно годині виписали її. Касирка перегорнула квитанційну книгу. Виявилося, що вона виписала цю квитанцію незабаром після того, як заступила па чергування.