Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди, стр. 155

Перемога соціалістичної революції на одній шостій планети зумовила виникнення й зміцнення такої феноменальної держави як Союз Радянських Соціалістичних Республік. Однією з її важливих, органічних складових весь час була УРСР. Вона незмінно здійснювала свій величезний внесок у прогрес СРСР, перетворення його на супердержаву, водночас була можливість користуватися колосальними перевагами й завоюваннями, які мала радянська країна у світі.

Це реалії, здається, настільки очевидні, що заперечувати загальновідомому ніяк не можна. Однак, виявляється, за бажання — можна. Можна й історію довільно «членувати» й на будь-який лад переписувати. «Забуваючи» про усе вищевідзначене, іменуючи більше як семидесятилітній вітчизняний досвід «окупаційним» режимом ¹¹⁶⁹. З минулого відбираються (вириваються) окремі, переважно трагічні сторінки, такі як порушення законності, масові репресії, гулаги, голод, русифікаторство, перешкоди національній самореалізації тощо. Вони оголошуються сутністю народженої Жовтнем тоталітарної системи, від якої Україна лише потерпала, народ зазнавав неймовірних поневірянь і збитків.

Мабуть, прихильникам подібних підходів важко (а то й неможливо) пояснити, що для вивчення окремих сторінок, аспектів досвіду його, звичайно, можна логічно членувати, зосереджуватися на потрібних моментах. Але, виходячи на сумарні, узагальнюючі оцінки, висновки, уроки, не можна перебільшувати, абсолютизувати вихоплені сюжети, «не помічаючи» цілісного процесу.

Тоді з неминучістю доведеться констатувати наступне. Як у 1917–1920 рр. події в Україні не були «відрізаними» від загальноросійських і загальноєвропейських процесів, так і в наступні більше як 70 років вони виявилися взаємопереплетеними, спільними для народів СРСР (таким уже виявився «маршрут» історії — чи подобається це кому, чи ні) зі всіма позитивами і негативами витвореної системи.

Такими ж органічно поєднаними, по суті «сплавленими» за об’єктивного підходу виглядають національні й соціальні тенденції розвитку української нації, всі її здобутки і втрати. Адже це логічне продовження того результату, який об’єктивно породила революційна доба уже майже столітньої давнини.

Не випадково тенденції останніх років до етноідеологізації вітчизняної історії, поділу її на «свою» — гарну і «чужу» — погану викликають хоч і не масові поки-що, однак дуже слушні й переконливі заперечення з боку найбільш фахово підготовлених, досвідчених незаангажованих, об’єктивних, сумлінних, чесних дослідників ¹¹⁷⁰. В їх високоморальній, патріотичній позиції — прагнення не лише протистояти ненауковим тенденціям, а й щире бажання подолати панівні на сьогодні настрої безвиході, національної апатії й сорому, зробити внесок вчених-істориків у те, щоб Україна, як успішна країна, відбулася, а її народ з оптимізмом, непохитною впевненістю вийшов на широкий шлях прогресу, цивілізаційного вдосконалення. Тому-то заради майбутнього й пишуться історичні праці.

Теоретические обоснования украинских проектов трансформации российского централизованного государства в федеративную демократическую республику и революционная практика 1917–1922 гг. [20]

Хорошо известно, насколько тесно, неразрывно переплетены российская и украинская истории, судьбы двух славянских, близких народов. Не удивительно поэтому, что в украинской среде, в сознании критически мыслящих личностей на определенных этапах развития рождались соображения, выстраивались планы, касавшиеся перспективы государственности обоих субъектов, особенно тогда, когда в силу различных причин их взаимоотношения представлялись далекими от оптимальных, объективно требующими корректировки, подчас весьма существенной.

Непростой, достаточно противоречивый процесс налаживания совместной жизни после Переяславской Рады 1654 г. выявил две главные разновекторные тенденции.

Постепенно ощутив уже в Речи Посполитой, а потом и все более осознавая себя некой иной общностью («мы не поляки, не русские, не татары, не турки» и т. д., мы другие, отличающиеся самим естеством») после революции под руководством Б. Хмельницкого и заключения договора с Москвой украинцы получили возможность не просто сохранить свою этническую природу, но и обрели достаточно надежную перспективу, даже гарантию для ее упрочения, развития, формирования полноценного национального организма. Важно, что эта тенденция не могла не приниматься в расчет в будущем как один из решающих исторических аргументов.

Однако, встав на путь инкорпорации Украины (практика для того времени не то чтобы оправдываемая, но общераспространенная, и в этом смысле вряд ли безоговорочно порицаемая), Российская империя, точнее ее правители, перманентно стремились к сужению, а затем и искоренению национального начала, самобытного естества украинцев.

Конечно, они больше не испытывали тревоги за свое физическое выживание (как в предыдущий исторический период). Их не стремились низвести на какоето второстепенное положение, сознательно ограничивать рост продуктивных сил, вводить неэквивалентный обмен, практиковать непропорциональную оплату труда, иную дискриминацию по национальному признаку и т. д. Расхожий тезис о колониальной зависимости Украины — это, скорее — гипербола, публицистический прием, который — содержательно не подтверждается при скольконибудь объективном сравнении положения Украины в составе Российской империи и взаимоотношений классических колоний и метрополий. Не случайно, к началу ХХ века в экономическом отношении Украина была одним из наиболее развитых регионов России со сравнительно высоким уровнем жизни ¹¹⁷¹.

Проблемы возникали несколько в иной сфере и оформлялись совершенно иначе.

Как всегда, весьма проницательно сформулировал свой взгляд и на менталитет украинцев и возможные связанные с ним российско-украинские коллизии Петр I. В одной из своих речей в Сенате он сказал: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже» ¹¹⁷².

Однако, именно при Петре I, стремясь, очевидно, несколько приглушить самобытность украинцев, начались осуществляться расчетливые акции. В частности, царским указом 1720 г. в Украине было запрещено издание любых книг, кроме богословских, «дабы никакой розни и особого наречия не было». В этом ряду и запрет о преподавании украинского языка в Киево-Могилянской академии (1753 г.), и запрет Синодом российской православной церкви печатания украинского букваря (1769 г.), и Валуевский циркуляр о запрещении на «малорусском» языке книг духовного содержания, учебных и вообще предназначенных для начального чтения (1863), и Эмский указ (1876 г.) относительно запрета ввоза в империю любых книг и брошюр на «малороссийском наречии», запрет сценических представлений, пения и чтения на этом «наречии» ¹¹⁷³.

Предоставленные в начале ХХ в. некоторые послабления украинцам в языковой сфере после потрясений 1905–1907 гг. были отменены. Так правительство П. Столыпина не пошло на реализацию инициативы депутатов Государственной Думы о введении украинского языка в программу начального обучения в школах. Повсеместно закрывались «Просвіти», одной из целей которых являлась популяризация родного языка, всячески преследовалась национальная печать ¹¹⁷⁴.