Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди, стр. 1

Валерій Солдатенко

Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Передмова

Пропонована книга до певної міри має ювілейне забарвлення. Вона виходить у світ напередодні 65-річчя доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії наук України Валерія Федоровича Солдатенка.

У такому разі вона не може не містити підсумкового навантаження і характеру. Плідному науковцю є що запропонувати читачеві зі свого чималого доробку — адже це понад 600 публікацій. У переліку праць вченого є дослідження, присвячені генеалогії української суспільно-політичної думки, національної ідеї, проблемам державотворення, соборності, міжнародних відносин, дипломатії, методології, історіографії, джерелознавства, просографії (біографістики).

Домінантним інтересом вченого понад 40 років залишається один із найскладніших, найсуперечливіших етапів вітчизняної історії — революційна доба в Україні 1917–1920 рр. І не випадково публікації, присвячені саме суспільнополітичним, визвольним рухам згаданих переламних, у повному розумінні доленосних років сам В. Ф. Солдатенко вважає найбільшим своїм надбанням, найголовнішим науковим внеском у пошук та осягнення історичної істини.

Відтак зрозумілою і вмотивованою вбачається спроба вичленити з історіографічних набутків ті моменти (сюжети), в яких якнайрельєфніше унаочнюються, акумулюються дослідницькі звершення, розкриваються шляхи їх досягнення, вимальовуються елементи, які можна віднести до творчої лабораторії фахівця: методологічні підходи, ступінь глибини і ґрунтовності проникнення в проблеми, що стали предметом аналізу, рівень аргументації міркувань, висновків, узагальнень, концепцій, світоглядні і моральні позиції. Безперечно, в найбільш концентрованому вигляді вони втілені в новітньому чотиритомнику «Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки» (Харків — Київ, 2008–2010) і серії політичних портретів учасників суспільно-політичних процесів, непересічних особистостей першої половини ХХ століття.

А в сумі ці праці вирізняють творчість В. Ф. Солдатенка серед інших істориків, оскільки автор вибудовує свої дослідження на такому сутнісному, якісному, комплексному зрізі, який невиправдано мало практикується його колегами. Йдеться, зокрема, про прагнення пізнавати й оцінювати дійсність в органічному взаємозв’язку дії соціальних і національних чинників, взаємовпливів глобальних і регіональних процесів, неупередженої порівняльної оцінки ідеологічних уподобань і орієнтацій, альтернатив історичного розвитку. Дослідник значно полегшує справу визначення його місця в сучасному історіографічному процесі достатньо частими відгуками на доробок інших суспільствознавців, оприлюднення їх праць, а також конструктивно-полемічними виступами на різного роду наукових зібраннях, участю у фахових дискусіях.

Вищеозначене зумовлює головний сенс видання збірника творчих есе В. Ф. Солдатенка.

Слід відзначити: незважаючи на те, що пропоновані сюжети свого часу в більшості ввійшли до індивідуальних чи колективних монографій, журнальних публікацій, наукових збірників (і це відбито у відповідних інформаційних примітках), усі включені до видання матеріали переглянуті, у разі потреби — скориговані й доповнені.

Гадається, попри згадану на початку цих рядків цільову заданість, усім своїм змістом, спрямуванням, характером дана книга матиме наукову вагу, історіографічне значення, сприятиме поглибленню знань про дуже важливі, справді складні й заплутані сторінки нашої непростої історії, наближатиме нас до жаданої правди про минуле, до його оптимальної оцінки і тлумачення, буде корисною всім, хто цікавиться історією України.

Ю. А. Левенець, академік Національної академії наук України

Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. в Україні [1]

Історія революцій завжди привертала до себе підвищений суспільний інтерес. Це цілком природно. Перериваючи періоди стабільності, неквапливого перебігу подій з їх дещо швидшими чи повільнішими позитивними зрушеннями, реформами, а то і без них, рішуче долаючи стадії застоїв і, навіть регресу, революції приводили до зламу звичності, усталеності, ставали методом розв’язання назрілих суперечностей, проривами до нової сутності і невідомих до того форм буття, прискорювали біг часу, неначебто поспішаючи надолужити недосягнуте на попередніх еволюційних, малоконфліктних етапах. Революції знаменували собою тріумф одних ідей і крах інших, підносили на вищий щабель суспільного життя невідомих до того діячів, зводили з політичного олімпу інших, виявлялися гігантськими сплесками емоцій, справжніми вибухами накопиченої енергії, масової активності, оберталися духовними злетами, водночас супроводжуючись тяжкими випробуваннями, потрясіннями — трагедіями, жертвами.

То ж як не прагнути збагнути глибинну сутність революцій, їх детермінацію, розібратись у змісті процесів, що їх наповнюють, зробити належні висновки, винести відповідні уроки?! Тоді зрозумілішою стане загальна логіка історичного поступу, закономірності суспільного розвитку. А в тому — запорука обґрунтованішого розв’язання нагальних завдань сьогодення, оптимальнішого вибору перспективних рішень і дій.

Природно, що в смислі, логіці, змісті революцій намагалися розібратися різні сили — від тих, кого вони підносили на гребінь суспільного життя, до тих, проти кого вони спрямовувалися. Тому ставлення до революцій завжди було найрізноманітнішим, спектр оцінок найсуперечливішим — аж до полярно-непримиренних. В одному таборі їх вважали «святами пригноблених», «моментами істини», в іншому ж — неприпустимим насильством над природно встановленими людськими стосунками, величезними злочинами, неспокутною виною безвідповідальних елементів і сил. Між цими взаємовиключними точками зору — безліч комбінацій-вибудов із відмінною питомою вагою позитивних і негативних складових. Подібна «розмитість» і «строкатість» повною мірою притаманна також фаховим підходам, де рефлексії з приводу здобутків і втрат (дійсних і, часом, вигаданих), як наслідку революцій, доповнюються, обґрунтовуються науковими аргументами (здебільшого з обов’язковими застереженнями, що саме останні лежать в основі теоретичних оцінок і конструкцій).

Коло тих, хто з різним ступенем компетентності береться судити з приводу щонайскладніших суспільних феноменів, постійно розширюється. Відтак історіографія революцій за кількісними показниками посідає, безсумнівно, чільне місце в історичній літературі, що, однак, зовсім не гарантує відповідних якісних набутків, далеко не завжди знаменує наближення до бажаної істини.

Зазначене підтверджується дослідженнями, публікаціями про революційні роки в Україні — 1917–1920. Їх кількість значно перевершує доробок із будьякої іншої вітчизняної проблеми чи будь-якого періоду ХХ ст., а спрямування та характеристики настільки різновекторні й сутнісно суперечливі, що про скільки-небудь погоджену позицію можна лише мріяти. Виявляється і своєрідність, специфіка в історіографічному освоєнні надважливого відтинку української історії.

У часи домінування комуністичної ідеології радянські історики, за рідкісним винятком (і то лише в 20-ті роки), були єдині в підходах до загальної схеми процесів, що розвивалися на теренах Росії, в тому числі й України, в 1917–1920 рр. Їх генеральним напрямом стали дві послідовні революції — буржуазно-демократична (Лютнева) і пролетарська, соціалістична (Жовтнева). Здобутки останньої вдалося захистити в неймовірно кровопролитній збройній боротьбі (громадянській війні та протидії іноземним інтервенціям).