Спляча красуня, стр. 3

Цілу годину простояв я під гарячим душем, хлюпався, вимахував руками і весело висвистував. Мене тішило все — дзеркало, блискучі нікельовані крани, скляна поличка з мильницею, одне слово, я нетямився від щастя. Таким щасливим може бути тільки той, хто вийшов з лісових нетрищ, проживши там понад рік. Щоправда, і в цьому лісі я знаходив місця, щоб скупатися. Звичайно, не в Доспатській річці з її крижаними вирами. Там хлюпотілися пструги і купатися було незручно. Я вибирав собі глибші місця біля села, ставав навколішки і хлюпався досхочу. Було дуже приємно, хоч інколи я загрібав пісок і жабуриння. Зате тут є крани для холодної та гарячої води і не треба ставати навколішки. Та й вода чиста, як сльоза.

Скупавшися, я одягнувся, вийшов на вулицю і взяв таксі.

— Вулиця Латина,— сказав я шоферові.

А що настрій у мене був гарний, то я приготувався докладніше пояснити йому, де ця вулиця, але він, як видно, розсердився і невдоволено махнув рукою.

«Нехай попетляє,— подумав я,— хоч мені й коштуватиме дорожче. А коли втратить усяку надію самостійно дістатися до місця, тоді подивиться на мене винувато, чекаючи допомоги, та я тільки пересмикну плечима. Нехай на гіркому досвіді пересвідчиться, що кепський настрій до добра не доводить».

А взагалі я почував себе чудово, і мені було весело. В мене були гроші, вільний час, а всі службові клопоти лишилися далеко, за тридев'ять земель.

— Зачекай трохи,— сказав я шоферові,— треба купити сигарет. Навпроти продають саме такі, як я люблю.

Насправді я не курив, хіба що для забавки. Мені кортіло зайти у фірмовий магазин з цікавості — подивитися на вітрини. Виходячи з готелю, я купив чужоземну газету. Цю газету я, безумовно, не прочитаю, бо погано володію чужою мовою. Але яким тоном я сказав дівчині-продавцеві: «Будь ласка»,— киваючи на газету головою! Та вмить зрозуміла і, як мені здалося, навіть усміхнулась. Було приємно.

Потім ми рушили далі. Видно, шофер весь цей час, поки я ходив по крамниці, міркував, як знайти вулицю Латина, і тому легко її знайшов.

Ми проїхали повз телевежу і через дві хвилини зупинились біля будинку, де жив Авакум.

Надходила дев'ята година. Коли я розплачувався з шофером, у мене було відчуття, ніби за мною хтось стежить з веранди. Чужий погляд пронизував мене наскрізь, давив, я відчував його кожною клітинкою. Я міцно зціпив зуби і не підвів голови.

Коли машина від'їхала, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Від будинку мене відокремлювало кроків з десять, які я мав пройти вузькою алеєю, вимощеною кам'яними плитами. Та тільки я ступив на неї, як з веранди гукнув Авакумів голос:

— А валізу кому залишаєш? Ах, цей голос! Я мало не спіткнувся. Обличчя моє спалахнуло.

— Я не був певен, що застану тебе вдома,— збрехав я,— і залишив речі біля хвіртки.

Я пройшов школу в нього-таки і знав, як виплутатися з незручного становища.

— Он як? — прикинувся здивованим Авакум.— А коли ти не був певен, що застанеш мене, чому відпустив машину? — І тихо, незлобиво, трохи сумно засміявся.

Він обняв мене, поплескав по плечу важкою рукою, як робив завжди, подивився на мить мені в очі й підбадьорливо кивнув головою. Потім посадовив у величезне шкіряне крісло навпроти каміна, а собі присунув низеньку табуретку й сів біля мене. Ми перекинулися кількома банальними фразами про мою роботу, про наших спільних знайомих (про Балабаниху він не промовив ні слова), про погоду в Триградському краї. Все це тривало не більше як п'ять хвилин. За всю нашу розмову він глянув на мене лише раз — коли я вийняв пачку з сигаретами, а то був заклопотаний своєю люлькою. Це дало мені придивитися до його обличчя, бо я не боявся зустрітися поглядом з його жахливими очима. Кажу «жахливими» не заради ефекту і не тому, що в його очах було щось справді жахливе. Навпаки, він мав гарні, великі, блакитно-сірі очі, спокійні й зосереджені. Але таким шанолюбам, як, наприклад, я, знести погляд цих очей нелегко. Тільки-но він гляне на вас, ви одразу почуваєте себе, як студент-першокурсник перед професором. Вони проникають глибоко у мозок і зважують думки співрозмовника, мов надчутливі терези, тож не диво, що інколи здаються жахливими.

Його обличчя — чи то художника, відсталого від моди, чи то актора, що залишив сцену, чи то старого парубка, в чиєму житті було багато історій,— здалося мені тепер худим, як ніколи. Зморшки, що прорізали чоло та щоки, стали глибші й довші, підборіддя загострилося, вилиці випиналися дужче. На волоссі та скронях додалося сивини, а борлак став помітніший. Худорлявість надавала його обличчю підкреслено міського, я б навіть сказав, аристократичного вигляду. Можна було подумати, що ні в його жилах, ні в жилах його дідів ніколи не текло жодної краплини селянської крові. І тільки його руки з дуже розвиненими кистями, довгими пальцями та грубо окресленими сухожиллями свідчили про первісну силу, природжену спритність, і мені завжди здавалось, що хтось із його предків неодмінно споруджував мости й будинки — походив з тревненських або копривштицьких майстрів [Міста Тревна і Копривштиця — в минулому осередки самобутньої болгарської архітектури].

Коли скінчилась розмова про се про те, Авакум поцікавився, чому я зупинився в готелі, а не приїхав прямо до нього - адже мені відомо, що в нього вигідне помешкання і я почував би себе тут як вдома.

— А може, я й приїхав прямо до тебе,— відповів я, значливо показуючи на свою валізу.

Він похитав головою і скупо всміхнувся. В його очах спалахнули знайомі вогники — він збирався, як робив це завжди після тривалої розлуки, почати свою звичну «ловитву». Така гра в розгадування була його примхою, чимось на зразок навчального етюда, але, видно, давала йому насолоду, бо він повторював її щоразу, як тільки ми з ним зустрічалися.

— Може, я й приїхав прямо до тебе,— повторив я, щоб дати йому привід почати «ловитву».

Вогники згасли в його очах, і він позіхнув.

— Цього разу завдання дуже просте, але якщо ти наполягаєш, то я зразу ж і без великих зусиль розв'яжу його. Ти зупинився, любий мій друже Анастасію, в готелі «Болгарія», а в цій валізці лежить оригінальний родопський килимок, який ти привіз мені в подарунок. Я зворушений до глибини душі. Він викликатиме в моїй душі хороші, приємні спогади.

Натоптавши люльку, Авакум закурив і випустив кілька синюватих хмаринок диму. Він здавався замисленим.

Я з власного досвіду давно знав, що то його манія, улюблена гра — вражати гостей «відгадуванням» деяких дрібних пригод і випадків з їхнього щоденного життя. Так він демонстрував свою гостру спостережливість і, хоч намагався вдавати байдужого, я добре знав, що в таких випадках він переживає подвійну радість: і від ефекту, справленого «відкриттям», і від уміння вести ризиковану й небезпечну для його шанолюбства гру. Я підозрював, що Авакум однаково здогадається про готель, але про килимок — це мене справді здивувало. Глянув на валізку — защібнута гаразд, жодної шпаринки.

Авакум випустив ще кілька хмаринок диму й поблажливо знизав плечима.

— Ця справа така проста, що я на твоєму місці червонів би з сорому, як учень, що не вивчив уроку. Та й час уже тобі стати спостережливішим! Тим паче, що тут нема чого відгадувати. Отже, береш на вокзалі таксі й кажеш шоферові: «Готель «Болгарія». Чому саме «Болгарія»? Бо ти звик до цього готелю. Така вже звичка у всіх мандрівників світу — зупинятися в тих самих готелях. Хоч буває, що людина прагне жити в одному готелі, а потрапляє кінець кінцем зовсім в інший — бо немає вільного номера. Принаймні тобі пощастило — чи тому, що випав нездалий для туризму сезон, чи просто ти народився під щасливою зорею,— черговий адміністратор «Болгарії», записавши твоє ім'я в книгу, дав тобі номер. Ти спитаєш, чому я дійшов такого висновку? Взагалі вже настав час не питати мене про це. Скільки разів я вчив тебе аналізувати дрібниці! По-перше, з лівої кишені твого піджака визирає згорнена газета «Юманіте». Чудово. Читати «Юманіте» і взагалі чужоземну пресу похвально. Але чужоземні газети й часописи продаються лише в кількох кіосках, і один з них стоїть саме поблизу готелю «Болгарія». По-друге, ти вийняв пачку сигарет і закурив. Пачка загорнена в целофан з червоною крайкою. Це сигарети найвищого гатунку «Фільтр», що, на жаль, продаються тільки в одному місці — фірмовій крамниці «Болгарський тютюн». Де він? За кілька кроків від готелю «Болгарія»...