Спалені обози, стр. 89

III

Не спалося галицьким парламентарям. Шухевич, Грицан, Поточняк — як темна туча, злі, збуджені, напружені — не до сну! І все ж уранці навідався майор, назвавши себе представником генштабу. Грицан, якого враз почала морити дрімота, скліпнув недовірливо очима: Стемпковський? А таки він! Але ж недавно був у Парижі, пив вино з юною кралею. І вже тут? Метаморфоза… І доки він ставатиме поперек дороги?

— Вітаю вас, панове, — з апломбом, але дипломатично сказав Стемпковський, ковзнувши поглядом, та Ярослава ніби не помітив. — Маю наказ спровадити панів до команди Галицько-Волинського фронту у Львові.

— Ми раді,— так само дипломатично й стримано відказав Шухевич. — Хоч це треба було давно зробити…

— Можливо, — ввічливо погодився Стемпковський. — Однак це не від мене залежить. Отже, поїдемо на Бучач — Монастириська — Станіслав — Галич — Рогатин — Перемишляни…

«Молодець, — подумав Грицан. — Я для нього абсолютно не існую. Молодець. Вчись, Славчику, вчись! Що ж, перейняти для себе чужу пиху також інколи не завадить».

— Але є коротший шлях, — зауважив Поточняк.

— Дорога ця в лихому стані,— незворушно відказав Стемпковський, всміхаючись гонорово та єхидно. — А крім того, я виконую волю командування.

«Брешеш! — з ненавистю подумав Грицан. — Ти просто хочеш виграти час для Галлера».

Шухевич зрозумів: заперечувати безнадійно, цей високий, чорнявий пан майор, як видно, невмолимий — в нього повні штани пихи.

— У такому разі вже треба рушати, — сказав Шухевич.

— Дуже прошу, — байдуже зреагував Стемпковський.

Через пару хвилин галицька місія була в машині, Стемпковський своєю їхав попереду — передня повзла, мов жук.

— Я собі кості намуляв на перині…— засміявся враз нервово Устимчик, повертівши голівкою, маючи на увазі ніч, яку вони провели в соломі на долівці.— Розкішно…

На Ярослава жарт не подіяв. Поля порожні, села порожні. Сумно скиглила одинока чайка, шарудів вітер у столочених хлібах. Пустеля… Машина обігнала валку полонених галичан, обірвані, сумні, вони топтали босими ногами брукований шлях, скорботно повертаючи голови на гуркіт моторів.

«Диво історії,— міркував Ярослав, — полонений іде в полон на своїй землі. І буде в полоні на своїй землі».

Він закурив, щоб притупити розум. Але не помагало. Мовчав аж до Бучача, — а в Бучачі зустріли валку новеньких легковиків.

— На фронт, — буркнув Анатоль.

— Французька, — одразу визначив Грицан і ненависно, з понурим сарказмом: — Дарунок милої Франції рідному генералу Галлеру…

Нараз машина Стемпковського зупинилася. Загальмував і Устимчик. Грицан ледь зубами не заскреготав. У цю хвилину він би застрелив Стемпковського…

— Знов щось вигадав, — процідив він люто, спостерігаючи, як неквапливо вилазить з машини Адам, як наближається ніби нехотя, перевальцем.

— Бензину треба, — пояснив Стемпковський з осміхом, майже глумливо. — Отже, доведеться почекати…

— Місьо, скористайся нагодою, заправся і ти, — Щухевич торкнув Устимчика за рукав. — На бензин тепер не густо, хоч і маємо власну нафту.

— Як дають, то чому не брати! — і підігнав машину до цистерн. Проворно викотився з-за керма. Та білоголовий поляк застеріг:

— Не вільно вам давати…

— Як? — Місьо на якусь мить отетерів, закліпав очима, потім нахмурився, відтак його прорвало, і він гаркнув: — Сам напийся!

— Не треба, — застеріг Ярослав. — Ми дипломати.

— Дав би я йому в зуби… — Місьо — за своє.

— Прибережи кулаки, — хмуро порадив Шухевич. — Знадобляться.

Мусили мовчати й ждати, розуміючи, що це хитрий викрут. Сил не вистачало навіть на прокляття. Від курива вже сохло в горлі. Нарешті Стемпковський виліз із свого авта й наблизився, відчинив передні дверцята, де сидів отаман Шухевич.

— О, тепер можна далі,— сказав, знову осміхнувшись, і лукаво, з погордою коротко глипнув на Ярослава.

Через Стрипу, оскільки міст був зірваний, переправлялися паромом, хоча й не відразу. І все ж о першій годині наближалися до Станіслава.

— Отже, ми ще сьогодні будемо у Львові,— визначив Шухевич, потираючи долонею гостре підборіддя.

— Та скільки там тої їзди! — Устимчик з досадою поморщився. — Най би тільки не зупинявся більше.

Однак несподівано машина Стемпковського круто запетляла тісними вуличками Станіслава і незабаром завернула до готелю. Поточняк оторопіло поглянув на Грицана:

— Що він надумав?

— А дідько його знає! — Ярослав знизав плечима. — Від нього всього можна чекати — тактика…

— Сравді, чого до готелю? — насторожився Шухевич.

Проте легковик Стемпковського кермував саме до готелю.

Коли зупинився, Анатоль, як очманілий, мало не клацаючи спересердя зубами, ринув до Стемпковського, мов на герць.

— Чому ми приїхали до готелю? — він аж задихався від люті, готовий вихопити пістолет і вбити того на місці.

— Я роблю те, що мені веліло моє командування, — знов незворушно відказав Стемпковський. — Я тут ні при чім. — І додав глумливо: — Звертайтесь до генерала Галлера…

— Але ж ми повинні бути сьогодні у Львові,— вперте чоло Поточняка покрилося зернистим потом.

— Це не залежить від мене. — Стемпковський всміхнувся так мило, ніби вибачався. — Мені сказано: дати нагоду панам відпочити, нагодувати, а завтра о четвертій ранку виїхати. Ви ж самі розумієте, я собою не розпоряджаюсь.

— Неподобство! — пробурчав Анатоль.

— Так, усе чиниться для того, аби ми прибули до Львова тоді, коли поляки займуть всю Східну Галичину, — слухаючи їхню розмову, розмірковував Ярослав. — Примітивна хитрість.

— А що поробиш! — Шухевич сплюнув.

— Власне, куди ви квапитесь? — ледь приховуючи глум, знов усміхнувся Стемпковський. — Зрештою, мені дані повноваження вислухати вас. Отже, можемо говорити.

Тепер прорвало й Грицана. Але на його лиці ніхто нічого не прочитав би. Дипломат мусить бути дипломатом. Ще в Парижі Ярослав привчав себе до цього. Отож виліз з машини й спокійно, стримано, неголосно зауважив Стемпковському:

— Я колись казав одному чоловікові, що благородний переможець не стане зневажати переможеного противника.

— Мудро, — не розгубився Адам. — Але я ще раз повторюю панам: маю повноваження… Власне, вам нема чого їхати до Львова. Викладайте все тут. І ми зможемо вирішити всі питання, які вас непокоять, себто я передам у штаб.

— Ні,— рішуче заперечив Шухевич, котрий також приступив до гурту. — Ми просимо доставити нас до Львова. У нас також є свої повноваження.

— Ваша справа, завтра доставлю, — вже без посмішки розвів руками Стемпковський і звернувся до офіцера, що виглядав з машини: — Покажіть панам місто, покажіть, де можна пообідати, покажіть, де мають заночувати, — кімната там готова, — і потурбуйтесь про їхню охорону, — наголосив з особливим притиском. — Так, саме про їхню охорону.

— Але ж… — Шухевич поривався заперечувати.

— До завтра, панове! — різко обірвав Стемпковський і, глумливо приклацнувши закаблуками, розвів руками. — На жаль, панове, служба не дозволяє мені бути у вашому товаристві.

Він ще раз приклацнув закаблуками й забрався у своє авто. Шофер дав газ, і Ярослава огорнуло смердючим димом. Офіцер допитливо глянув на Поточняка, маючи, певне, його за старшого, бо саме Анатоль першим затіяв увесь цей бунт.

— У готель і обідати?

— Погодься, — торкнув Анатоля Грицан. — Це вимотування нервів ні до чого не приведе. Побережім сили.

— Хай буде, — сказав натомість Шухевич.

І готель, і ресторан були Ярославові добре знайомі. Тут, у ресторані, він не раз трапезував, не раз приходив сюди з Вітовським, коли разом готували втечу з тюрми Мирослава Січинського. А тепер скрізь чутно мову чужинців, які забрали і землю, і місто, і цей ресторан. Зрештою, мова ця лунала й раніше, практично кілька століть, та все ж тоді було інакше, принаймні тому, що галичани почувалися такими-сякими господарями на цій землі — як індійці в Америці…