Спалені обози, стр. 83
— Вважайте, що це наказ.
— Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.
— Незаслужено?! — Петрушевич скипів. — Ну, це ще треба добре придивитися, заслужено чи незаслужено!
— Це думка не лише моя…
— Чекайте! — Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.— Не будемо вдаватися в дискусії!
— Згоден, однак…
— Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.
— Мене це влаштовує.
— Кого поставите командувачем корпусу замість себе?
— Я думаю… — і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.
— Полковника Вольфа, — підказав той.
— Так, Вольфа, — погодився Тарнавський. — А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.
— Не заперечую, — сказав Петрушевич. — А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.
— Уже зараз?
— Так, уже зараз. Я почекаю.
У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич — так само без будь-яких пояснень — похмуро випалив:
— Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!
Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:
— Дозвольте попрощатися із старшинами?
— Прощайтесь! І передавайте справи!
Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич — доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, — усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.
— За що ви зняли Грекова?
— Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! — гнівно відрубав диктатор.
— Він був добрим командиром…
— Я все сказав! — І, враз затупавши ногами, він закричав: — Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!
Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:
— Пане Петрушевич, перепрошую…
— Що ще?
— Може, поїдемо?
— Хочуть арештувати…
— Я нікуди не поїду! Іди геть, геть! — заволав диктатор. — Ну, чого вибалушив очі?
Та Місьо Устимчик не ступався. Стояв затято й вперто. По тому, яка відданість застигла на його лиці, Петрушевич зрозумів, що той непокоїться за нього. І він здався.
— Добре, їдемо… — зм’як його голос. — Тільки дам кілька розпоряджень генералові Тарнавському.
Вернувшись до Чорткова, Петрушевич, зваживши ситуацію, звелів усім переїздити до Королівців. Незабаром туди ж прибув і штаб Галицької Армії з Тарнавським і Шаманеком.
XXVIII
Вони одразу, з перших днів співпраці, досягли повної узгодженості, злагодженості, сказати б, гармонії — Тарнавський та Шаманек. І хай страшні біди звалились на їхні голови, хай зазнали здебільшого невдач — не все залежало від них, їхнього інтелекту чи кмітливості, проте розуміли один одного з півслова. Палкий, почасти впертий, Шаманек умів запально, на основі теоретичних своїх знань, щиро доводити й відстоювати власну думку. Саме щирість Тарнавський цінував якнайбільше, бо щира людина — завжди надійна. А ще вони завжди були взаємовідвертими — тож, покладаючись на цю щиру взаємовідвертість, генерал Тарнавський зараз сказав:
— Поза сумнівами, поляки скористаються ухвалою Антанти чи Мирної конференції, власне, це суті не міняє,— отже, скористаються і захоплять Галичину по Збруч.
— Тим паче мають перевагу і в силі, і в озброєнні.
— І нам доведеться переходити Збруч, — не сум чи відчай був у мові генерала, а розмисел, бо це вже де-факто, а там, де де-факто, потрібна твереза, холодна голова.
— Безперечно, доведеться, — підтвердив Шаманек.
— Перейдемо, а далі? Йти з Петлюрою проти більшовиків на Київ, як він настирливо того вимагає день у день від Петрушевича?
— Ні в якому разі! Погубимо армію.
— То що, похід на Одесу?
— Саме так. Це врятує армію. Одеса — теплий край. Там можна не лише перепочити, але й організуватись, внутрішньо, так би мовити, мобілізуватися, щоб знов повернутись у Галичину. А ще нам конче потрібне перемир’я з поляками, аби вони затримались на Збручі, не переслідували нас далі. І радив би я порозуміння з більшовиками, нам треба знати, як вони сприймають нашу появу за Збручем.
— То що, висилати нашого делегата?
— Тільки нічого не казати Петрушевичу, — застеріг Шаманек. — А то він розкричиться і все попсує. Йому не обов’язково знати.
— В такому разі ви спорядіть нашого делегата, проінструктуйте, а я йду до Петрушевича погодити справу з польським перемир’ям, — Тарнавський встав і застебнув френч на всі гудзики.
На подвір’ї замислено й самотньо стояв Омелян — Тарнавський наблизився до сина, поклав руку на плече.
— За домом тужиш?
— Я знав, тату, яку вибрав дорогу, — по-дорослому відповів підліток. — Зараз я попросту думаю.
— І про що, як не секрет?
— Яким ти став великим чоловіком…
— Ну, яким там великим! — відмахнувся Тарнавський. — Хіба що обов’язки подвоїлися чи потроїлися.
— Не тільки, тату. В твоїх руках доля всієї армії.
— Ми разом з тобою будемо командувати. — Він погладив сина по плечу, щоб розвеселити й підбадьорити. — Йду до Петрушевича.
Диктатор пив чай з сіруватою булкою, однак же навіть при кухонному столі не знімав ні піджака, ні краватки. Тарнавський виклав все, про що допіру говорив з Шаманеком.
— Перемир’я з поляками, погоджуюсь, вкрай потрібне, тим паче і Петлюра ввійшов з ними в контакт. А щодо Одеси… — Петрушевич затявся. — Петлюра наполягає брати Київ.
— Ми вже брали Львів через Київ…
— Однак же в нас була злука обох республік, і я, як член Директорії, змушений з цим рахуватися.
— Потрібна розсудливість, а не авантюризм.
— Я подумаю, — білою хусточкою Петрушевич витер губи і кінці вусів. — А ви поки що висилайте делегацію до поляків.
— Тільки не забувайте, пане диктаторе, щодо спільності дій з Петлюрою, що я вже вислав на поміч його війську свої регіменти. І що? Під Чорним Островом місцеве населення чоту роззброїло, частину вояцтва перебило. Ось як нас там зустрічають!
— Я нагадаю Петлюрі про це.
— Неодмінно нагадайте!
І Тарнавський, повернувшись до штабу, терміново викликав до себе Шухевича, Грицана і Поточняка.
— Прошу сідати, панове, — кивнув на лаву за штабним столом, він свідомо витримав паузу, заки всядуться, а тоді сказав: — Вам випадає важлива місія: поїдете до Львова на переговори, ви повинні за всяку ціну укласти з польською стороною перемир'я.
— Це неможливо, — заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.
— Як неможливо? — аж спохмурнів.
— Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.
— Я це врахував… — сказав по паузі Тарнавський. — Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.
— Спробуємо, пане Тарнавський, — відповів сухо Шухевич.
— Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу — кваптесь, кваптесь!..