Спалені обози, стр. 59

— Звичайно, ні, — сказав Шарварко. — То справи державні. Кар’єри псувати собі не треба.

— Заходь ще, — сказала Марта.

— Ми будемо раді,— додав Шарварко.

— Обов’язково, — пообіцяв Грицан.

Але він знав: більше не зайде. Йому нема тут чого робити. Все тут дуже осоружне, бутафорне — все не так. Все! Його нагодували, неначе жебрака… А він не хоче бути жебраком, — тільки птахи повертаються в старі теплі гнізда; на згаслому вогнищі життя нема…

XI

Грицан їхав до Києва. Їхати — їхав, але не конче будував якісь особливі ілюзії. Ярослав не вірив в об'єднання Галичини і Великої України. Бо хіба вперше за свою історію вони об’єднуються? Згадаймо! На початку десятого століття Олег Віщий ходив у похід на Царгород. В тім поході брали участь білі хорвати — мешканці Галичини — і дуліби — мешканці Волині та Холмщини. На договорах Олега з греками підписувався ватажок хорватів та дулібів. Пізніше галицькі землі загарбали чехи; на той час зросла сила чеських князів Пшемислідів, вони й заснували теперішній Перемишль. Аж через кілька десятиліть Володимир відібрав од них Галичину і приєднав до Русі. Та ненадовго. Вже у 1018 році Болеслав, що мав жінку Володимира, забрав червенські міста. І тільки після його смерті Ярослав Мудрий, розбивши ляхів, віддав ці землі Ростиславичам: Рюрику — Перемишль, Володарку — Звенигород, Васильку — Теребовль, які перегодя Володимирко Володарович з’єднав в одне — Галицьке з столицею в Галичі, яке бодай номінально було злучене з київським престолом. Ще одна злука була за князя Романа — батька династії Романовичів, який злучив Галич з Волинню та Києвом у 1200 році,— чотири роки то була найбільша держава Європи, аж допоки ляхи не вбили його, посадивши натомість на галицькім престолі угорця Кальомана з дочкою Соломією. Пізніше Данило Галицький злучив західні землі з Києвом, перенісши столицю зі Львова у збудований ним же Холм — місто, яке він усе життя любив і все життя вважав своєю княжою резиденцією. І цей союз не проіснував довго.

Так, — міркував Грицан, — злучень було немало. Але що з них, якщо розлучень було не менше? Нам завше бракувало найелементарнішого — розуму, мудрості, порозуміння, злагоди. Ми постійно грузли у чварах, кожен рвався стати вище він іншого, поїдаючи того іншого, кожен рвався на трон, хоч не завше мав для того трону голову, зате аж розпирало такого від амбіції. А далі почалося, може, найстрашніше — орієнтація: галичани — на Австрію, придніпрянці — на Росію. Орієнтація, рабопоклонство і… любов. Перші любили цісаря, другі — царя. І повзли, повзли, повзли, як черви, щоб облизати чобота, і лизали не лише цісареві, а й іже з ним. І вилизували собі чини, отже, вищість од черні. І ставали не лише рабопоклонниками, а перекинчиками, запроданцями, скорпіонами і, зрештою, яничарами. За тридцять срібняків рідну матір продавали. І себе поїдали!

Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!

З прикрими думками своїми він і заснув.

Київський січневий ранок — морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан — кілька десятків — зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, — і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,— у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, — а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте — о п’ятій пополудні збираємося!

Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.

О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.

Київ вирував, як Дніпро в повінь, — мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.

Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР — з польською, — обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…

То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.

А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а — лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, — перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» — Трильовський та Боберський — затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому — справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!

Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася — демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян — один буде лан!»

У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа — будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів — там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»

З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом — народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» — лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.

Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами — і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики «слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.

— Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, — рокоче над площею, — однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…