Спалені обози, стр. 5

— Не знаю, — знизала худорлявими плеченятами. — Я не думала про це. І за що мене арештовувати?

— У вас був захисник?

— Ні,— заперечила вона рішуче, але сховала свою ніжну печаль під довгі вії.— В мене нікого не було. Я жила сама… — і ніби для вірогідності знов показала Ярославові дві краплі своєї печалі, котра вже зволожувалася.

— Тепер і я сам, — сказав Грицан. — То вип’ємо за дружбу самотніх людей…

— Ви так це любите? — кивнула на пляшку.

— На сербському фронті навчився. Нас там дуже добре напували. Особливо під Белградом… По горло напували… Випийте, Оксано… З жінками цікавіше, ніж з жовнірами…

Він цокнувся з нею, вихилив вино, а вона поставила. Він не примушував її пити. Він гризнув шкуринку черствого чорного хліба й глухо сказав, дивлячись у чарку:

— Я страшенно втомився.

Вона раптом гіркувато всміхнулася:

— Кожен, хто хоче розчулити дівчину, робить себе нещасним… Чи не так?

— На цей раз не так, але вип’ємо! — Ярослав наповнив свій келишок і, цокнувшись з недопитим Оксаниним, що стояв на краю ветхого столу, одним ковтком проковтнув бридкий трунок.

— Ви образилися? — вона згасила посмішку. — Але ці слова я не вперше чую від чоловіків, повірте…

— їжте! — не слухав її Ярослав. Нараз одчув, що п’яніє, і це його роздратувало, — його завше дратувало, коли хміль брав над ним гору. Несподівано для себе йому закортіло причинити дівчині неприємність, щось таке… І він раптом грубо обняв Оксану, грубо повалив на голий тапчан, на якому завше була холодна постіль і з якого він прогнав Стасю в перший день свого повернення з російського полону, коли вона йому не дозволила обняти себе, перепитуючи, чи не приніс він якоїсь корости.

— Ви ж не такий… — Оксана не пручалася, не виривалася, вона лиш боронилася осінньою печаллю своїх очей. — Ви не такий… І ви не зробите цього… Ні-ні, ви не зробите цього…

Він і не хотів з нею щось робити — розхитані нерви затьмарили свідомість. Тепер з ним таке часто траплялося: він втрачав над собою владу, і бажалось причинити комусь фізичний біль, аби відомстити за своє спотворене життя.

Він одпустив її і, сердитий на себе, встав. Закурив, заходив по кімнаті. У шафі між книгами — пістолет. Заряджений. Набій у столі. Висунутися б з вікна і стріляти, стріляти, стріляти, стріляти!.. Всіх перестріляти, а потім себе. Він жбурнув на підлогу цигарку й наказав:

— Ходім!

— Куди? — злякалась Оксана.

— Я проведу вас додому.

І в цю мить болісно засмоктало Ярославові під грудьми, вимостило залізну кулю й підкотило її до горла. За що він принижує дівчину? Чим вона перед ним завинила?

— Вибачте, — сказав, сівши на тапчан поруч з Оксаною; розчулений власним сумлінням, отою краплиною совісті, якої ще не встигла до кінця вицідити війна, прихилив голову до її худенького плеча. — Вибачте. Я не хотів вас образити. — І, лютий на себе, випростався, закурив нову цигарку, міцно стиснувши зуби. — А щодо втоми… Я розіграв вас, — сказав він жорстоко й неправдиво, але вже він не міг бути фальшивим. — Ні, брешу! Я справді втомився…

Йому хотілося додати: мене спотворила війна, викинула за борт життя, тепер я сам як палець. Я свідомо тікаю від людей. Вони огидні мені, як оце тепле вино. В самотності шукаю свого порятунку. Я переконую себе, що знайшов його. Ще й досі переконую. Але це брехня! Я нічого не знайшов. Я лише щодня чищу пістолет і кладу в шафу між книгами. Чорний холодний пістолет… Часто мені хочеться стріляти — все те перестріляти, що поганить землю.

— Не куріть так багато… Ви ж вкорочуєте собі віку…

— Вино і цигарка — моя відрада.

— Вам треба відпочити.

— Я вже кілька місяців відпочиваю, — сказав з досадою, раптом нервово зірвався, нервово прискочив до шафи, висмикнув жмут сторінок з нижньої полиці, потрусив перед Оксаною. — Настільки відпочив, що навіїть до цього мене тепер не тягне!

— А що це? — обережно спитала дівчина.

— Моя дисертація, — і він саркастично всміхнувся. — Моя дисертація, з якої Стася не мала на хліб. Я досліджував, як народжуються і вмирають держави.

Він недбало засунув жмут сторінок назад у шафу, де залишилось дуже мало книг, але в якій лежав заряджений чорний пістолет, — став посеред кімнати, осоружної, брудної, просякнутої випарами спиртного і тютюновим димом.

— Ну то що, підемо на повітря?

— Підемо, — Оксана вилізла з-за столу, поправляючи густе каштанове волосся, пов’язане у вузол.

— Хоча тепер нема свіжого повітря, — сказав Грицан. — Повітря тепер отруєне… Де ви мешкаєте?

— Напроти ратуші. У дворі.

III

На вулиці було вогко. Туманно. Безлюдно. Непривітно й моторошно. Львів немовби вимер. Ярослав, запитавши дозволу, обережно взяв Оксану під руку — вона тремтіла.

— Не ходіть більше у цій сукні,— ласкаво попросив. — Львівська осінь примхлива — застудитесь. Горніться до мене… Близенько-близенько, не бійтесь — не вкушу… Він прикрив її полою свого піджака; біля ратуші Оксана здригнулася, мовби її хто ножем пронизав; відхилившись, Ярослав запитав: — Чого ви? Що сталося?

— Нічого… Ходімо… Швидше… Ось сюди… — вона говорила похапцем, уривчасто, звертаючи з Ринку в широку браму, де був просторий дворик.

Її кімнатка за розмірами така ж, як і його. Але в ній два стільці, присунуті до квадратного столика, під стіною — старий тапчан, навпроти — велике дзеркало, тріснуте, з пожовклими краями, — жіноча хата завше обжитіша, ніж чоловіча. Та Ярослава найбільше зацікавила етажерка з книгами.

— Там нема нічого особливого, — розсіяно проговорила Оксана, махнувши сухорлявою рукою; якби Ярослав був уважнішим, то запримітив би, що вона до безкровності зблідла.

— Всі книги по-своєму особливі. Навіть, кажуть вчені, у воді є золото. Правда, у морській, але є.

— Що ж, дивіться… — вона чомусь щулилась. — Може, зварити картоплі? — очі дивилися ніби в порожнечу. — В нас, на Поліссі, дуже люблять картоплю. Ми завжди вдома варили багато картоплі…

— Вам хочеться їсти?

— Хочу пригостити гостя, — нарешті, здається, вона опанувала собою. — Ви ж мене пригощали.

— Що ж, ви господиня — ваше право, — Ярослав, однак, зовсім не запримічав її стану.

— Я зварю… Це хутко.

Вона проворно, як роблять жінки, аби показати свою хазяйновитість, метнулася до кухні, а він схилився над етажеркою. І подумав: Оксана — приємна дівчина. Йому раптом по-справжньому забажалося жінки — вперше після того, як Стася сказала: чого ти лізеш, може, в тебе короста… Боже, як це було образливо! Він закипів тоді. Її слова паралізували, і він прогнав, вишвирнув Стасю з постелі. З ким же вона спить тепер? Сама? Така сама не спатиме… Мабуть, якогось знайшла. А чому б і ні? Ет, хай знаходить! А все-таки любив. Особливо ті її очі. Виразні, великі. Усе б віддав за ці очі — як колись, непорочна, Стася віддала себе йому. Вона сказала, що вмре, і віддалася… Вона не вмерла. Вона чомусь плакала, а він носив її по кімнаті й цілував у великі виразні очі та белькотів: до смерті, до смерті з тобою! Як давно це було і як наївно… Мабуть, все, що робить людина вперше, — наївно.

— Я вже начистила, — сказала Оксана, зазирнувши у двері.— Вона дуже швидко звариться. Ми будемо їсти з салом. А зверху потрушу цибулею. Ціла картопля з салом… Це так смачно…

Він не любив цілої, як і не любив з салом, — він любив м'яту, із сметаною, але він сказав:

— Добре.

І знову схилився над етажеркою, присів навпочіпки. Вийняв книгу про карпатське опришківство — колись така була в його бібліотеці, але Стася чи віддала комусь, чи продала. Дух опришківства, їхня нескореність, жага боротьби завше його хвилювали. Ну справді! Яку силу треба мати, аби кілька століть, з покоління в покоління, не коритись напасництву! І, йдучи на шибеницю в Коломиї, останній з опришків Микола Драгирук, або, як його звали, — Бордюк, передав естафету потомкам двадцятого віку…

— Оксано, — зайшов до кухні,— дозвольте мені взяти цю книжку — прочитаю і поверну.