Спалені обози, стр. 49
— Нарешті! Я вже не вірила, що ти повернешся…
— Я повернувся…
— А я ждала! Я так ждала…
— Коли ти звільнишся?
— Вже можу…
Вони пішли до готельної її кімнати, холодної, порожньої. Тільки переступили поріг, як Ярослав, не давши Оксані навіть зняти пальто, заграбастав її в цупкі свої обійми.
— Мавко моя! Дай поцілую!
— Ти уже цілував…
— Один раз — все одно що ні разу. — І, глянувши на неї пильно, здивувався. — Ти почепила білий бант?
— Для тебе… Я так хочу, щоб тобі було приємненько зі мною. Я боялася, але вірила, що ти приїдеш. І почепила. Як гімназистка… Ми всі в гімназії носили білі банти…
— Ти знаєш, як твориться краса?
— Не знаю…
— Роден сказав, що скульптор творить скульптуру, усуваючи все зайве. Отже, твоя одежа зайва… — м'яко сказав Ярослав і знов міцно-міцно пригорнув Оксану до грудей.
V
Звістка про те, що скинуто гетьмана Скоропадського і влада на Україні перейшла до Директорії на чолі з Винниченком, застала Вітовського в Бережанах. Він неймовірно втішився, аж до сліз розчулився. Адже першу скрипку зіграли Січові стрільці полковника Євгена Коновальця. Отже, тепер, нарешті, корпус Коновальця прийде на поміч Галичині.
У Бережанах Вітовський не стільки закликав бережанців та чоловіцтво навколишніх сіл вступати в Галицьку Армію, — це робили його уповноважені,— як ретельно підшукував нове, більш обширне приміщення штабу для майбутньої, належно організованої Галицької Армії. Довше в Тернополі штаб не міг перебувати. Керманичі держави, міністри, чиновники тільки заважали працювати, кожен вважав за потрібне дати свою пораду, здебільшого це були гасла, але Вітовський легко догадувався, що в теперішні часи — власне, як і завжди — гасла заступають талант і розум; це було схоже на такий казус: людина не прочитала книжки, а обурюється, як можна таке друкувати…
Чому він вибрав Бережани? Не тому, що місто розкинулося по обидва боки мальовничої Золотої Липи, притоки Дністра. Воно було географічно вигідно розташоване. Ще в давнину через нього пролягав торговий шлях між Львовом і Теребовлею. Тепер же не тільки польовою дорогою, а й залізницею легко дістатися до Львова, Стрия та Дрогобича, Станіслава, близько й до Тернополя, якихось півсотні кілометрів. Брав Вітовський до уваги й те, що Бережани завжди славились своїм щирим, непідкупним, нефальшивим патріотизмом. Гордилися, що тутешню гімназію закінчив Маркіян Шашкевич, що тут народилася знаменита тепер художниця Олена Кульчицька, тут написав нині покійний Денис Січинський свою історичну оперу «Роксолана». А чого вартує Андрій Чайковський! Автор прекрасних історичних повістей. Ними зачитуються юні і дорослі. Разом з композитором Остапом Нижанківським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» і театральний гурток, навіть сам виступав на сцені. А якось на урочистих зборах — на Шевченківські свята — референт виголошував у доволі оригінальному вбранні: вишивана сорочка, широкі малинові шаровари, жовті чоботи… На з’їздах повітової Січі приймав парад на сивому коні в повній екіпіровці запорозького козацького старшини, при булаві… А який прекрасний співрозмовник! Канцелярія хлопського адвоката не зачинялася: досконале знання законів, глибокий психолог… Правда, перед світовою війною Чайковський вернувся у свій рідний Самбір. Але саме один з його найближчих приятелів порадив Вітовському зайняти під штаб приміщення колишнього австрійського суду. Тож, маючи таку людину в Бережанах, гріх було б не скористатися її послугами. Безперечно, що Бережани — найкращий варіант.
Під вікнами готелю, де зупинився Вітовський, загарчав і замовк автомобіль. По звуку Дмитро безпомилково впізнав, що то приїхав Устимчик, якого він послав зранку до Тернополя, аби привіз Поточняка. І справді, через кілька хвилин зайшов Анатоль, а за ним Місьо.
— Як доїхали? — подаючи руку й ведучи Анатоля попідруч до столу, допитувався Вітовський.
— Нормально, принаймні мотор не псувався.
— То найголовніше. — Вітовський вийняв сигарети, положив перед Поточняком. — Закурюй і доповідай.
— А для мене які розпорядження? — Місьо покірно стояв посеред кімнати, пошморгуючи носом та чекаючи.
— Не дай охолонути мотору. Зараз їдемо.
Устимчик, нічого не сказавши, почалапав до дверей, люто увірвалася студінь. Вітовський навпочіпки присів перед грубкою і кинув туди кілька березових цурпалків.
— Символічно! — вигукнув Поточняк.
— Що саме?
— Секретар військових справ сам себе гріє…
— Хай воно пропаде — оте секретарство!
— Чому?
— На кожному кроці пакості.— І додав похмуро: — Треба диктатора, треба запровадити гострий режим.
— Ви ж маєте владу.
— А що з неї?
— Ну як?
— Нашому уряду бракує рішучості, бракує енергії.— Вітовський випростався й нервово закурив.
— Все-таки ви повинні якось вплинути на Левицького і Петрушевича. Вас підтримує армія.
— Дикий кабан далеко не бачить, — помовчавши, Вітовський затягнувся їдким димом. — Виручають ніс і вуха.
— До речі, дикі кабани в зимову холодінь зариваються у мурашнику, аби зігрітися… Хитрі!
— То як наш генерал? — нетерпляче спитав Вітовський.
— Як сказати… — Поточняк зморщив чоло. — Людина він загалом добра, але стрільцям не подобається, що досі не одягнув нашого однострою, не носить наших відзнак. Дуже багато російських слів вживає. Я вже двічі чув, як Мишковський звертався до нього «ваше благородіє». Недобре це.
— Може, й недобре, але мусимо терпіти, миритися, зважувати не на регалії, а на становище. Я не належу, як знаєш, до компанії левицьких та петрушевичів. Я реаліст. Можна, як Кость Левицький, ненавидіти більшовиків, але викреслювати їх з історії — глупство. Слово честі, вони мені подобаються. Принаймні своєю якоюсь дикою рішучістю. А, не будемо вдаватися у дискусії! Своє завдання вбачаю в тому, аби навіть у теперішніх важких умовах щось добре зробити для наших людей, полегшити їхню долю… Ага! До чого я вів? Немало царських генералів і офіцерів перейшли на бік Червоної Армії. І служать нівроку. Навіть подейкують, що генерал Брусилов пішов служити більшовикам.
— Ви, здається, воювали проти нього…
— І проти Омеляновича-Павленка також, — Вітовський всміхнувся. — А тепер ближче до діла. Ти залишаєшся у Бережанах. Ось тобі мій мандат. Дієш від імені Секретаріату військових справ. Ти повинен зразково організувати штаб. Омеляновича-Павленка не підміняти, але контролювати кожен його крок. Я його попереджу, що твої слова — мої слова. Завтра з Мишковським він буде тут. А я негайно виїду з Грицаном на кілька днів на фронт. Жити будеш у цьому номері, я щораз дзвонитиму опівночі. Запам’ятай, в Секретаріаті я повністю, як собі, довіряю двом людям — тобі і Грицану. Грицан — мій розум, ти — мої руки. Не ображайся. Грицан краще, ніж ти, знає історію і дипломатію, а ти прекрасно знаєш те, що повинен знати справжній кадровий офіцер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки чудові.
— А нам нема чого ділити.
— Я радий, бо довкола стільки фарисейства, облуди, нещирості… Але не про це зараз. Продовжу свою думку: людей для охорони штабу тобі виділить військовий комендант. Три десятки чоловік досить. Комендант — людина порядна, і все ж не спускай з нього ока. В місті повинен бути повний порядок. Не забувай, що діють військові трибунали.
— Якраз про це я пам’ятаю постійно.
— Але першочергове — організація армії. Структуру, як знаєш, ми виробили, бо виробляли разом. Тож тепер треба слова переплавити на діло. І негайно! Негайно! Без зволікань, бо може бути пізно. — Вітовський вгамував потік слів і вже спокійніше поспитав: — Тобі все зрозуміло?
— Цілком!
— Бажаю успіху!
Вони прощально потиснули один одному руку, і Вітовський проворно опустився вділ — до свого авта, — Куди? — Місьо повернув до нього голівку.
Знов почала жалібно квилити хуртовина, розбиваючи лоба об стовбури придорожних дерев — гуляла, п’яно шаліла.
— У Тернопіль, себто в зуби дракона, — пожартував Вітовський, а перегодя, коли рушили, обережно спитав: — То як там поводиться наш генерал?