Спалені обози, стр. 113
— Може, не треба? — заступився за хлопця Вайда.
— Та він же козак!
— Мені треба берегти голос, — благав Дударик. — Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…
— Трошки! Капіточку! — наполіг Анатоль.
— Хіба капіточку… — безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.
Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою — він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…
У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:
— Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.
— Це давня історія, — сказав Поточняк.
— Ось так, друже! — Букієвський хитнувся вбік Грицана. — А Петрушевич, баран, танцює перед ним — цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!
— Петлюрить… — усміхнувся Вайда.
— Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, — Грицан спробував розсудити всіх.
— Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! — категорично відсік Букієвський.
— Ми все щось робимо не так… — погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.
— Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! — вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.— Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! — і жмут купюр на стіл.
«Він сьогодні надмірно збуджений, — подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. — Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»
— Усі нами торгують, — забубонів Букієвський до себе. — Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…
Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки — і біля Грицана:
— Що він сказав? — кивнув на Букієвського.
— Хоч ти замовкни! — розсердився Ярослав.
Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:
— Хто такий Лазар Баранович? Ну?!
— Баранович?..
— Дубина! — оскаженів Букієвський.
— Баранович… — розгубився Іван. — Баранович…
— Ти — дубина! — гаркнув Букієвський.
— Спокій, товариство! — втрутився Поточняк, причуваючи біду. — Спокій! Я відповім. Лазар Баранович — ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І — спокій! А ви, — до Горлицького, — сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!
Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.
— Давайте, хлопці, вип’ємо… — м’яко запропонував Ярослав.
— Дуже мудро! — схвалив Букієвський.
Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.
— Здається, нас тут живцем згноять… — він вперто дивився в одну точку. — Невже безвихідь?
— Є вихід! — різко сказав Поточняк. — Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!
— До того дійде… — обізвався Вайда.
— Це не поможе, — захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. — Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…
Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.
Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.
— Як нудно… Як брудно… — думав вголос Вайда. — Слово честі, не хочеться жити…
Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, — тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.
«Боже, який дурень!.. — він вжахнувся. — Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»
Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей — серце Букієвського не билося.
XIX
Горобці в саду архієрейського палацу цвірінькали тихо, наче спросоння, а над Смотричем витало бабине літо — нічийна смуга зустрічі літа й осені. Вони не сперечалися, як люди, не билися, як армії,— мирна зустріч і мирна суперечка: осінь запалює багряні ватри, а літо йде доживати свої останні дні на річкові береги. І аж до морозів буятиме зелень верболозу, водяних трав та прибережних квітів. А вже потім… Петрушевич зіщулився: Матінко Божа, а що буде потім? Заходить осінь, а стрільці голі-босі. Що буде потім? А тут ще Петлюра…
«Як він міг без порозуміння зі мною вести переговори з Польщею? — Петрушевич аж пальці ламав. — Нечувана зрада і підлість. А підлість не робить нікому честі! Ні, так далі бути не може! Або якесь порозуміння, або повний розрив!»
Особливо його обурювало те, що Петлюра вважає Галичину своєю провінцією. А ще більше розсердився, коли Устимчик шепнув йому на вухо, буцім чув, як Петлюра казав: Петрушевича треба розстріляти. Це вже занадто! А може, то неправда? Може, провокація? Тепер доволі розвелось провокаторів. Але ж ні! Галичина таки заважає Петлюрі… Він хоче змиритися з Польщею, щоб разом воювати проти більшовиків і в такий спосіб здобути визнання Антанти. Адже ще до взяття Києва місія Петлюри прибула до Варшави, і глава її — колишній міністр шляхів Пилипчук — заявив польським журналістам, що «уряд, цілий український народ сердечно прагнуть приятельського співжиття з братньою Польщею… Польща й Україна повинні лучитися нерозривними зв’язками». А на запитання польського кореспондента «Які відносини українського народу до галицького?» відповів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали існувати, бо диктатор Петрушевич і командуючий армією Омелянович-Павленко вже віддавна не беруть участі у політичному житті». — «А яке ставлення українського уряду в справі Галичини?» — «Докладної відповіді на це питання дати не можу, бо в цій справі, властиво, ведуться переговори, про яких вислід Міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомлення. Зрештою, ця справа, очевидно, вже пересуджена в Парижі, якщо начальна команда польських військ одержала уповноваження дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязні з Польщею, що не схоче зробити в сім напрямі будь-яких трудностей». Правда, після обурливої статті в «Стрільці» — «Союз з Польщею за ціну Галичини?» — Пилипчук через кілька днів у тому ж часописі вмістив спростування: мовляв, «Кур’єр Польскі», зі співробітником якого я мав розмову, переповів мої слова невірно, — спростування Пилипчука не розвіяло сумнівів у галичан, як і в самого диктатора.
Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські…
Десь глибоко в душі він радів, що за ту акцію згоди з Польщею дали Петлюрі по носі денікінці. Вони навіть не захотіли розмовляти з делегацією Омеляновича-Павленка, попросту витурили її. Тепер, може, каються, бо під орудою Якіра з-під Одеси на північ пробиваються червоні частини, мало не три дивізії, а це додаткова загроза для них самих, як, між іншим, для петлюрівців та галичан.
Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські… А може, якось позбутися Петлюри? Перебратися, скажімо, до Вінниці, під крило своєї Начальної команди? Там усе-таки свої — тож захистять.