Спалені обози, стр. 111
— Який скандал… Який скандал…
Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.
— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.
Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.
— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.
— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?
— Який скандал… Який скандал…
— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.
Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.
За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…
— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…
Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:
— Знайшлася вільна колія…
— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.
— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.— Є ще другий корпус — узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.
— Так-так… — Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.— Радили ж іти на Одесу…
— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.
— Уже готовий, пане генерале!
На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:
— Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…
Аж тепер генерал Тарнавський остаточно увірував: це крах… Він мовчав до самої Вінниці, відтак звелів Шаманеку:
— На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…
XVII
Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.
У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!
«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»
— Кому це я розповідаю? — прошепотів Вайда.
«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»
— Таню…
А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.
Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками — міцний настій блакиті.
«Цього року щось швидко осінь починається, — з гіркотою подумав Вайда. — Чи, може, це мій кінець?»
Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті — поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.
Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.
«Ой легенди-легенди…»
І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.
— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.
— Що-що?
— Галичани продали Денікіну Київ!
— Не будь Петлюрою!
Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.
Тут зупинилися обидва корпуси — Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…
Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!
Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор — хам! Його треба розстріляти…
Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне — билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.
«Так буде й надалі…— подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. — Братові добре… Здихай — і тобі буде добре!..»
Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.
— Наречену хочу зобачити.
— їдьте, — не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. — А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…
Полив дощ. Ніби на зло. Але Вайді байдуже. Він наснажувався мріями про зустріч з Танею. Добре, що вона є на світі. Принаймні він має для кого жити. У Козятині застав товарняки — виявилося, що то везуть пшеницю у Польщу. Вайда обурювався. Але його ніхто не слухав і ніхто на нього не звертав уваги — махнув рукою і таким же товарняком добрався до Вінниці.
Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…
Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла — бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю — був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.
— Що з тобою?
— Дряпнуло трохи в Києві…— недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. — Як ти?
— У шпиталі все…
— А Оксана?
— Школу відкрили. Вона тепер там.
— Про Ярослава нічого не чути?
— Він тут.
— Тут?
— Так, при генералові Тарнавському.
Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.
— О, кого я бачу! — виручив його Вайда.
— Добрий день… — Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.
Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.
— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.