Спалені обози, стр. 106
— Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! — не вгавав Поточняк. — Будь-яку команду старшого за званням я виконаю — і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?
— Перекуріть, заспокойтеся… — тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.
— Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?
— Я можу розгніватися…
— А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. — Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: — Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.
— Що ви хочете? — Тарнавський посуворішав.
— Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?
— Розшукайте Грицана — більше нічого.
Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися — самому?
— Дозвольте йти?
— І повертайтесь з Грицаном.
— Що він вам так сердито доводив? — спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.
— Переконував, аби ми не робили у Києві параду…
— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.
Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.
XIV
31 серпня. Київ…
Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.
— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.
— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…
— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…
— Що пропонуєш?
— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!
— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…
Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:
— Денікінці…
— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…
На мосту — кілька вершників. Сумнівів не могло бути — денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан — за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.
— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.
І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:
— Хто ви ще тут такі будете?
— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…
— Господа… — Денікінський офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.
— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.
— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?
Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.
— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?
— Спершу поснідаємо…
— Не дратуй мене!
— Хоч раз послухай…
— Невже тобі зараз щось полізе в писок?
— Нерви… Нерви…
— То нащо нервувати інших?
— Що ж, будемо боронитися…
— До смерті! — не стримував злості Грицан. — Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! — Нарешті вгамував свої емоції.— А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.
— Мудро. — і погукав свого джуру. — Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.
— Слухаю, пане сотнику!
Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга — денікінці не появлялися.
— Може, зірвати к бісу цього клятого моста? — чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. — За військовими законами це цілком допустимо.
— Без команди? — наполошився Вайда.
— Яка команда?! — у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. — Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…
Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.
— Дивись! — Антон смикнув Вайду за рукав. — Слухай, Антоне, то не жарт — посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.
— Але ж я послав…
— І що з того? Де він? — кипів Грицан. — Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?
— Та гарантій ніяких нема… — Вайда задумався. — Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.
— Добре. Згоден.
Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.
Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, — невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», — з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.