Спалені обози, стр. 10
— Мене найбільше турбують наші околиці. Насамперед — галицька. Яким чином тут буде встановлено кордон?
— Моє тверде переконання: нам треба домогтися всієї Галичини, що ми, зрештою, потихеньку й мудро робимо. На крайній випадок, східним галичанам можна дати автономію. Найважливіше, аби ми нічого не впустили. Схочуть автономії українці — можна дати. Автономія все-таки до чогось зобов'язує. Принаймні всі ми залишимось на цій території.
— Звичайно, — погодився Адам. — Яка б не була автономія, а верховній владі підкорятися треба. Даруй, тату, але я хочу прийняти ванну.
Насправді ж йому хотілося позбутися батька. Нічого нового той йому не відкрив. Ех, бути б оце зараз у Відні. Там кожна хвилина дарує якусь новину.
VI
Відень у ці дні нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя: монархія розвалювалася, і представники «любих народів» товклися при дворі цісаря, вимагаючи офіційного визнання, тобто права нації на власну державу.
Своєї держави домагалися й представники Галичини, провідником яких був депутат австрійського парламенту, голова Української парламентської репрезентації, п'ятдесятип’ятирічний доктор права Євген Петрушевич — високий, стрункий мужчина, з гордо посадженою головою, дещо кучерявою русявою чуприною, з широкими бровами, жовнірськими вусами під прямим носом, добре розвинутим підборіддям, білим, як мармур, лицем; рівні жести, жвавий твердий крок, вроджена елегантність — джентльмен з голови до ніг. А помимо того, високий милий голос, виразна, дещо різкувата вимова, гострий погляд. І завжди бездоганно вдягнутий.
Він був сином греко-католицького пароха і декана, а народився, як і Ярослав Грицан, у старовинному Буську, що на правому березі Бугу, побіля гирла Полтви, за півста кілометрів од Львова, — тому Буську, який, наслідуючи предків і ровесників, Петрушевич любив називати галицькою Венецією: дрібні потічки та русла болотистих річок настільки порізали місто, що здавна було збудовано десятки кладок і мостів, кілька насипних гребель, аби добратися з околиць до центру чи навпаки, а в повінь — хіба що човном; зрештою, ними й користувався малий Євген, коли ходив до народної школи. А ще він хваливсь-наголошував: Буськ — центр племені бужан, уперше згадується в літописах 1097 року, коли під час міжусобної війни тут перебував в облозі Володимиро-Волинський князь Давид Ігоревич.
Середню освіту майбутній галицький лідер здобув у Львівській академічній гімназії, там же, у Львові, закінчив юридичний факультет університету з титулом доктора прав. Адвокатську практику проходив у канцелярії відомого в Галичині мецената, доктора Степана Федака, опісля відкрив свою у тому ж таки Львові. Через рік перебрався до Сокаля, там одружився з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, яка торік, на жаль, померла, лишивши після себе сина-одинака, Антона, котрий, як і батько, закінчив правничий факультет і тепер мешкав у Відні, працюючи у військовій цензурі, тільки володів кількома іноземними мовами.
Ще в студентські роки Петрушевич виділявся гострим розумом, енергійністю, сказати б, непосидющістю, якийсь час очолював Академічне братство — товариство русинів-академіків, котре ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя, відстоювати інтереси нації, вести політичну боротьбу проти Габсбургської монархії.
Бурхлива енергія сповна прислужилась Петрушевичу саме в Сокалі: заснував там повітові товариства «Січ», «Просвіта», «Руська бесіда», і сокальська інтелігенція, що досі відвідувала польське казино, перейшла до «Бесіди»; щоб примножити науку селянських дітей, створив для них бурсу «Шкільної помочі» і був її головою; на власні кошти купив землю і збудував Народний дім; відкрив повітове кредитне товариство і був його директором. Скликав по селах політичні віча, виступав з промовами. Тож зовсім закономірно вдячне громадянство обрало його своїм послом до австрійського парламенту.
Та декому корисна праця Петрушевича стала сіллю в оці, і він переніс свою адвокатську канцелярію аж у Карпати, в маленьке містечко Сколе, зійшовся близько з адвокатом і громадським діячем, прихильником і, сказати б, молодшим приятелем Івана Франка — Євгеном Олесницьким, що мешкав тоді в Стрию та, як і Петрушевич, належав до націонал-демократичної партії. Власне, зналися вони давно, бо були майже однолітками, до того ж депутатами парламенту, — зрештою, якраз Олесницький і порадив Петрушевичу перебратися в Сколе, а потому зрікся на його користь свого мандата до крайового Галицького сейму.
Петрушевич зовсім не був схожий на традиційних, так би мовити, цивілізованих послів, котрі засідали в галицькому сеймі, де кількісно переважали поляки, — вже у першій своїй сеймовій промові він категорично заявив: «Віддайте нам наше право! Вступайтеся звідси, бо це не ваше місце! А ні, то викличемо вам тут, у сеймі, і в цілім народі таку бурю, від якої вам і за плечима армії стане лячно!» Це було не вельми шляхетно з боку сина священика, джентльмена в поведінці, який не терпів інтриг. Правда, людини твердої вдачі, що ніколи не поступалася власними переконаннями. Однак найбільше шокувало багатьох те, що українські посли, за намовою Петрушевича, приносили на засідання дуже галасливі «інструменти»: якщо їм не імпонувала чиясь промова, включалась пекельна «музика», — в цьому какофонічному оркестрі домінувало пронизливе дерчання електричного дзвоника, і даремно промовцю було далі говорити. У кулуарах зрідка посміювались: Петрушевич, певне, такий войовничий тому, що народився над верхнім Бугом, терен котрого в літа княжих міжусобиць служив ареною герцю між києво-волинськими Мономаховичами та галицькими Ростиславичами… А ще в кулуарах перешіптувались: ані як агітатор і організатор, ані як парламентський і державний муж Петрушевич чимсь особливим не відзначається… як, скажімо, Масарик, що має особисту цінність… чи той же професор Грушевський…
Дивуватись цим перешептам не варт, — в Галичині з виникненням партій виникла, сказати б, класична формула: два чоловіки — три партії…
Так чи інакше, а ця сеймова боротьба впродовж трьох років дала-таки свої плоди, зломила врешті-решт спротив польських послів: на початку чотирнадцятого року було схвалено нову виборчу ординацію, що забезпечувала українцям поважне збільшення їхнього сеймового представництва, а разом з тим привела до певних змін крайового статуту, що мав започаткувати поділ Галичини на українську і польську, — і якби не війна… Якби не війна! А втім, хтозна…
З початком світової завірюхи виникла Головна Українська Рада, яку очолив керманич Української націонал-демократичної партії Кость Левицький, та Петрушевич не ввійшов до її складу, хоча лишився послом парламенту і сейму. Рада покликана була вести українські справи в часи війни, за її ініціативою було створено легіон Українських Січових стрільців. Через рік Головну Українську Раду перейменовано на Загальну Українську Раду, проте зміна назви не змінила, по суті, програми, а програма — насамперед поділ Галичини на українську і польську, виділення української в окремий автономний край під Австрією; рада ставила, щоправда, питання, аби для українських земель, які Австрія і Німеччина заберуть в Росії, домагатися державної самостійності, та австрійці сказали: хіба ми будемо відвойовувати українські землі для вас? Довелося зректися цього пункту: хай уже буде окремий Галицький автономний край… Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка політичний провід перейшов до рук новоспеченої Української парламентської репрезентації. Аж тепер дочекався свого Євген Петрушевич — він очолив її і вже другий рік на цьому посту. Та ніколи ще не потрапляв у такий шалений вир, як у ці похмурі жовтневі дні: Відень нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя…
VII
Євген Петрушевич поволі брів Віденським лісом. Було ще зовсім рано. Тільки-но розвиднілося. Цієї ночі Петрушевичу не спалося: поляки ось-ось проголосять свою республіку, чехи свою… А що ж залишив цісар галичанам? Чи без нього самим себе визнати, як це надумали зробити чехи та поляки? Ні, не випадає. Ми менший народ…