ДО ЕР. Вибране, стр. 34
«Я майже божевільна, як зело…»
Я майже божевільна, як зело,
Підкошене чи болем, а чи лезом.
Забудь мене, бо я ховаю безум
В душі, яка спокутувала зло…
Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» —
Ти майже близько, ти занадто поруч.
А я — не жінка, а поезопокруч —
Ламаю серце з сонця й кришталю.
«Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»
Я виголошу біль. Я вихолощу втому,
Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття.
Іду, немов у смерть, до Господа додому,
Усю свою любов і все своє життя.
Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив,
Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ.
Я реставрую світ — як вперше бачать діти…
Прийми в мені усе, а решту все — замовч.
«Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»
Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана.
Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем.
І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана.
Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем…
Був такий чоловік — перерізав мені пуповину
І лишив ненароджену там, де нічого нема.
Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину.
Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма.
Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми
Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет.
Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми…
Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.
«Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»
Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти,
Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути.
Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти.
Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути.
Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні.
Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати.
А тепер я умію любов всеприймати. Мені
Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.
«Кричатиму, як риба над водою…»
Кричатиму, як риба над водою,
Ховаючись в повітрі від усіх, —
І задрижить лускою золотою
Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх.
Моя рука, моя ріка, що стигне,
Біліші нині більше, ніж завжди.
Прийми, поклавши стигмами на стигми,
Бо я уже покутую, сліди.
«Слова мої, всі кілька тисяч віршів…»
Слова мої, всі кілька тисяч віршів, —
Тобі, про тебе… Так лягає сніг.
Нема сніжинок тяжчих або гірших.
Усі — єдине. Бог триває всіх.
Слова мої, всі кілька тисяч років, —
Тобі, про тебе… Ти мені весь час.
Бог дав мені тебе, щоб кров пророків
Текла — в кінці — сукровицею нас.
«Рана заснула і спить…»
Рана заснула і спить.
Меш крізь ту рану ходити.
Цить, моє серденько, цить:
Ми вже не мусимо жити.
Що, моє серденько, страх?
Так нам з тобою і треба.
Птах — якщо падає птах —
Падає з неба.
«Мій Господи, навчи мене піти!..»
Мій Господи, навчи мене піти!
Навчи мене навчитися відходу!
Навчи втрачати і не берегти,
Ковтати кригу, наче люту воду!
Навчи забути, як забув би сам.
Навчи усе простити — аж до крові.
Навчи чинити Віру голосам
Любові, Смерті — й істинно Любові.
«Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі…»
Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі,
Звідки ніхто не верне: ні я, ні ти…
Бджоли впадають в осінь, важкі і босі,
Вперше спізнавши в радості наготи
Колір початку меду і маку тої
Істини, що нагому — негайний час.
…Ми вже в такій дорозі удвох з тобою,
Де ані того меду, ні бджіл, ні нас…
«Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі…»
Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі,
А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш.
І вузлик зав'язне у серці. І Голос покличе.
І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я — теж).
І знову безсонним залишиться небо, аж поки
Не встане з потопу вселенна наступного дня.
І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки.
І води відступлять. І виступить з піни стерня…
«Ми будемо щасливі, ніби смерть…»
Ми будемо щасливі, ніби смерть,
Яка приходить, щоби все відчути.
Забудь і будь. Позбудься. Ствердни. Ствердь:
Ми — камінці, упіймані за груди
І за серця. Нас обточив прибій,
Лишивши тільки лінії і шрами.
Люблю тебе. Ти знов часами мій —
У небесах, розверзнутих над нами.
«Ти, ще був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти…»
Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.
Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.
Ти хотів не піти. Ти хотів полишати мости —
Після того, як сталося так, що убиті останні
Із моїх молитов за тобою, що наче плачі,
Після того, як води потопу зімкнулись на шиї.
Ти, що був мені ти, — ти і далі приходиш вночі,
І цілуєш в уста, доки сіль засипаєш під вії.