ДО ЕР. Вибране, стр. 3
«Будь собою, поки…»
Будь собою, поки
війни твої малі,
Сірі твої полки
стигнуть в сирій землі,
Сльози твої скупі
стануть іншими там,
Де ти король собі,
а не своїм полкам,
Тож якщо ти король
і якщо ти мудрець.
Ти, зігравши цю роль,
не зійдеш нанівець,
І опинишся тут,
а пізніше аж ген,
Давши лік від облуд
для колін і племен,
Бо якщо ти мудрець,
війни твої малі
Відпокутує мрець
насінині в землі.
Будь собою, поки
не опинишся тут,
Сірі твої полки
поміж бруду й облуд…
«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»
Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.
Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.
Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,
І шолом обпече понад шляхом навислі віти.
Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця
В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…
Так буває спочатку, коли ще немає кінця —
Перед присмерком битви, допоки земля твереза.
Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!
Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…
Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —
І лякають ворон золоті язики пожежі.
«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»
Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.
Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.
Ти іще молодий — так, як гори були молодими,
Доки їх не навчили вмирати міста і сади.
Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох.
Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:
Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.
Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?
«Зненацька знерухомлені ліси…»
Зненацька знерухомлені ліси
Пускають корінь в землю, зела — в небо,
Вдивляються в безодні, і за себе
Благають Бога. Їхні голоси —
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
Як сотні сотень крил, що понад ними…
А хмари — всюдисущі й невловимі —
Лякають зела холодом предтеч.
«Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…»
Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа.
Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.
Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.
Душі підперто звугленими коліньми.
Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.
Стане на попіл босим. Дівчина встане.
І заридає кров'ю посліпла варта.
Дим вознесеться в небо — і там розтане.
«Я сьома сама. Наді мною — світила світів…»
Я сьома сама. Наді мною — світила світів.
І краплі дощу — не зупинені і недожиті.
Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,
Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.
У мовах таємних — порожня, як дар, голизна,
Жага кришталева присутності, ніби печалі.
Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —
І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.
«Скорочую вічність між нами на тричі по три…»
Скорочую вічність між нами на тричі по три.
Багаття під ранок поволі освітлює плечі.
І знаю, що в полі судомної тої пори
Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.
Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль
Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.
Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —
Єдину надію потопом надтятої суші.
Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,
Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу…
Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж
Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…
«За стільки років — тільки два листи…»
За стільки років — тільки два листи
Із голосами, що належать мертвим.
Я ж ящіркою був, і я не встиг
Підвалини долонями підперти.
Жага опівдні западала в кров.
Були дві жінки, і обидві — грона.
Солодкість їх п'янила, як любов.
А та, що третя, — тиха й безборонна.
Опівдні бджоли падали на віск.
І камінь був розхристано-гарячим.
А третій жінці бракувало сліз,
Тож я її — удруге — не побачив.
Вона пішла — і зникла назавжди
В світах, де не надписують конвертів.
А я тепер відшукую сліди —
Підвалини долонями підперти.
«Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…»
Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,
Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.
Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,
Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.
Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.
І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.
То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя
Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.
Я любитиму знову, допоки любити зумію.
Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.
Але маю печаль, як опівночі мала надію
Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.