ДО ЕР. Вибране, стр. 24
«Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва…»
Душа, упокоєна снігом, чекає Різдва,
Прикмети якого такі ж достеменні, як люди,
Що разом приходять у церкву сказати слова
Молитви у вечір тривоги, надії і чуда.
А жінка в яскині увічі побачить мороз
І блискавку зірки в обернених вимірах літа —
Й здригнеться від теплого болю, бо їй почалось
Народження сина, неначе сотворения світу.
«Ген далеко ввімкнулась зірка…»
Ген далеко ввімкнулась зірка.
Десь завив серед світу пес.
У будинків скляних пробірках —
Несусвітня печаль небес.
Ти цей простір іще не дихав:
Понад містом — імла густа.
Намагаюся — дуже тихо —
Шепотіти тобі листа.
Про неснів забуття ранкове.
Про спечалені небеса.
Про холодну росу любові,
Що подекуди не роса.
«Чи зрозумієш, чи приймеш покору…»
Чи зрозумієш, ми приймеш покору
Любити тільки серцем і очима?
Це як у вікна зазирати з двору,
Коли не знаєш, чи тобі відчинять.
У такт тривогам справжнім і не дуже
Ридати буду тишею пустою.
А ти байдужий. Ти такий байдужий,
Як в січні — чорне ріща сухостою.
«Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву…»
Я хочу зіщулитись, втілившись в дику траву.
Це чорна хвороба, з якою прокинеться вечір.
Я маю надію, а отже, я ще поживу,
Спиняючи часто короткого сну кровотечі.
Усесвіт — чи рештки початого в барі вина,
Яке запиватиму густо розведеним соком?
Я маю, що маю. Провина ж у мене одна:
Я рівна тобі — і, можливо, занадто висока…
«Дві статуї навік закаменілі…»
Дві статуї навік закаменілі.
Немовби їх надщербили морози.
Сніги і ночі — спершу майже білі,
А потім чорні, як покутні сльози.
Люблю тебе. Імлавлять моноліти,
Їх сила у теплі — небезнастанна.
Ще з того літа, чуєш, з того літа
Приросла до чола кривава рана.
«Ім'я троянди — злаком а чи злитком?..»
Ім'я троянди — злаком а чи злитком?
Мета металу — паростка мета.
Я буду жінка, аж зотліє нитка,
Тоненька нитка довгого листа.
У закапелках вечора рудого —
Голенька джезва, сповнена жаги.
Гарячий демон кавового бога
Розтопить цукру первісні сніги.
Розтану з ним — бо що мені потопи:
На денці — осад, а на серці — щем.
Стукоче ямб — і стопи, стопи, стопи
Стукочучи, зливаються з дощем…
«Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві…»
Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві.
Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві.
Чорна помста її зерна, мов не ревність — вода перната,
Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати.
Віддарую її тобі — кровотечу мого безсоння,
Де тавром із чола рабів — золотого світила сонях.
Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь…
Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками.
«Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага…»
Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага
Розіграна рівними нами для інших, нерівних.
Підпалини світла — мов вічка для пташки-царівни,
Що вітром холодним крізь полум'я перебіга.
Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер,
Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою,
Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою
Заради Святої Літургії в Страсний Четвер.
«Люби мене, не дай мені піти!..»
Люби мене, не дай мені піти!
Я надто жінка — справжня і наскрізна.
Лежу на лезі вічності — а ти
Не маєш часу…………….……
…………………Завтра буде пізно
Сказати слово тихе і просте.
Перон важкий і довгий, мов з сувою.
Люби мене. Візьми у дар хоч те,
Що я не попрощаюся з тобою.
«Душа душею, а життя життям…»
Душа душею, а життя життям.
Мені в житті життя було замало.
Тебе ж я в серці бачила дитям,
Яке іще ніколи не збрехало.
Молилася за тебе обіруч,
Долоні гріла об слова спасимі,
Казала: бережи, не май, не муч.
Казала: «Бог спасе», а не «спасибі».
Бо досвід мій скупий, як хліб сухий,
Блаженний муж, який його попросить.
Люби мене — джерельну воду пий,
І світла не гаси. І цього досить.
«Дитя у лоні зойкне — і замовкне…»
Дитя у лоні зойкне — і замовкне.
Дев'ятий місяць вересень — і плід,
Як день, доспілий… Тільки листя жовкне
Долонями відштовхуючи світ.
Роз'ятрена осіння душовбивця.
Її невідпокутуваний схлип.
…А бог, який тоді не народився,
Вином причасним скрапує на хліб…
«Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса…»
Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса.
Дими осягатимуть сутність земну і небесну.
Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, —
Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну.
Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим,
Як завжди, не тим, що спочатку, — іще на печаті…
Спалахує жито: то блискавку видихнув грім,
Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати.
Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось — пережде.
А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари.
Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де
Спізнаю в собі нетутешнього серця удари?