ДО ЕР. Вибране, стр. 21
«Витаю над безоднею, сповита…»
Витаю над безоднею, сповита
Молитвою, безжальною, як мова.
Одна із бджіл в сонцестоянні літа
Така ж, як я, — покірна і раптова.
Не пити із джерел, яких немає,
І не приймати хліба без любові…
Моя душа до Господа вертає,
Поза причастям наковтавшись крові.
«Полювання за власним криком…»
Полювання за власним криком.
Тліють нетлі в очах свічад.
За вузеньким тюремним віком
Соломонова жде печать.
Воскресіння моє велике,
Замовляння на кров і віск.
За вузеньким тюремним віком —
Слід на небі холодних сліз.
…А на страті або по страті
(Шлях із нетрищ катівень душ)
Я примушу себе спитати:
Чий я голос? Куди я йду?
«Мене лиш чутно. Кольору нема…»
Мене лиш чутно. Кольору нема.
Пороги слів увібгано у груди.
Стою, безжально-зимна, як тюрма.
Межа аскези — ліки від застуди.
Не вір мені. Тихенько відпусти.
Віддай усе, що мав би пригадати.
Всю вічну душу найдорожчий — ти.
Ціною небуття. Ціною страти.
«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»
Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.
Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.
Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.
Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.
А отже, не май порятунку у цій суєті.
Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.
І хмари у небі нагадують лики святі,
Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.
«Я не про те. Ми тільки листя…»
Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.
Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.
Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.
Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…
І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня
Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї.
Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.
І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…
Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?
Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.
І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста.
Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.
«Обителе моя, несправжня і химерна…»
Обителе моя, несправжня і химерна,
Де серце золоте у клітці золотій,
Де голос золотий відлуннями осквернено.
Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.
Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.
Його дороги суть несправжні, як слова.
Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся
У зернятко дрібне — хай виросте трава.
Я знов про щось забув, моя маленька мамо,
Згадай мені усе, що я уперше знав, —
Про те, що є печаль, що ми колись так само
Травою проростем — посеред інших трав.
«Любові домоткане полотно…»
Любові домоткане полотно —
Шорсткаве, недовибілене й тепле.
Летить печаль в прочинене вікно,
Де рання осінь приминає стебла.
Люблю тебе. Подам тобі води,
Коли в світлицю вступиш після втоми.
Присядь зі мною пошепки. Сюди.
Як в перший день творіння. Або в сьомий.
«Я сонях сну. Тонке моє стебло…»
Я сонях сну. Тонке моє стебло
Під простору схилилося вагою…
Люблю тебе, тож дай мені тепло
Бодай у снах лишатися з тобою…
Душа веселки, дерева, й ріки
Пульсує в жилах ніби ненароком,
А озеро торкається руки
І западає в серце рік за роком.
Знайди мене за іменем моїм
У сутінках живих передпробачень,
Коли за мною ластівка заплаче,
Наткнувшись серцем на травневий грім.
«Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі…»
Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі.
Надкусити — і все, як розлущити плід забуття.
Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, —
Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя.
У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах —
Спадкоємність відсутностей через відсутність імен.
Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах
На єдину із назв, що її не згадає ромен.
«Не вір мені, що я несамовита…»
Не вір мені, що я несамовита.
Я просто пташка — сіра — співу для.
Судинні трелі на початку літа,
А далі — в рану вкинута земля.
Руками землю струшую, руками —
І вічне небо дивиться у сни.
Ніхто мене не прихистить гілками.
Хіба що дика груша восени.
«Мовчу — заради тебе. Ти апостол…»
Мовчу — заради тебе. Ти апостол
Мого минання в сутіні крихкій.
Велика віра потребує посту
Заради воскресіння. Голос твій
Приходить в мене з іменем Господнім,
Що над зникомим вічне вознесе.
Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,
Що лиш мовчання означає все.