Повний місяць, стр. 75

Вовк змовчав, тоді обережно озвався:

— Левченко, а, Левченко?

— Чого тобі?

— Тебе справді зараз найбільше хвилює тільки оце… саперна справа?

— Ну да. Решта наче в порядку.

— У якому порядку?

— Повному, Вовче. Ти хіба ще не зрозумів нічого? — Андрій знову ворухнув плечем, скривився. — Зараза, перев'язати нема чим і нема, як. Однією лівою не впораюся. В тебе он права теж… Хоча тобі на руку, — знову посміхнувся черговому раптом народженому каламбуру. — Алібі.

— Алібі?

— Так точно. Ти ж сказався хворим. Ось хвороба — упав п'яний, зламав руку.

— Чому — п'яний?

— Повірять швидше, Вовче. Менше питань буде. Ось де у нас у Сатанові тверезий мужик міг так ухайдокати собі руку? Правда, лікувати не буде, кому. Нічого, пришлють когось, поки Лариса може зайнятися.

— Небезпечно. Ми ж ніби не знайомі…

— Познайомитесь. Сомова, бач, нема. Винних у його жорстокому вбивстві аж двоє. Одного я вистежив і героїчно застрелив. Іншого збиратимуть по шматках. Думаю, особливо небезпечного злочинця Георгія Теплова, котрого дозволено вбити на місці без суду при першій же нагоді, впізнають. Ніхто за ним не заплаче. Бач, за один день скільки злочинів розкрито та злочинців ліквідовано.

— Дуже довгий день.

— О, мені теж так здалося. Годиться, гарно в нас усе складається?

— Ніби, — Ігор знизав плечима, потім знову кивнув на сейф. — Лишається зрозуміти, що робити з цим хазяйством.

— Я тобі й це поясню, — порившись у кишенях, Андрій знайшов запальничку. — Скажу тобі, Вовче, чого з цим хазяйством уже ніхто ніколи не зробить. Ні радянська влада, ні німці. Нових людей за розписаними там схемами, інструкціями та підказками більше не робитимуть. Ніколи й ніде, хочеться вірити. Вивалюй все сюди.

— Куди?

— А ось вали просто під ноги! Побачимо, як воно горить.

Орудуючи тільки лівою, Вовк вигріб картонні папки й клітчасті зошити, спустошивши всі три полиці сейфу. Завмер, явно чекаючи подальших указівок.

— Сходи, глянь там, за периметром. Місяць ніби повний. Навіть якщо помиляюсь, все одно добре видно. Знайди, де там валяється Жора. У нього при собі було кілька папок. Збери їх. Або — що лишилося. Неси сюди. Тут нічого знайти не повинні.

— А як питатимуть, що було?

— Я звідки знаю? Теплий переховувався. Був у нього якійсь там зв'язок із Нещеретом Антоном Савичем. Він же його застрелив, бо зустрілися в умовному місці, чогось не поділили. Моя версія, Вовче. Кому треба — хай іншу склепає. Я змучився сьогодні. Ти правий, день надто довгий. Шуруй.

Незграбно розвернувшись, Ігор пішов назовні.

Присівши біля стосу зваленого докупи паперу, Левченко подивився на купу при тьмяному світлі ліхтарика, котрий досі на диво жив. Потягнувся рукою до верхньої.

Взяв.

Поклав на коліно. Потягнув за шворку, збираючись розпустити.

Зупинився.

Сплюнув.

Кинув назад, навіть не розгортаючи. Нічого не зрозуміє, для чого голову морочити. Чи треба йому таких знань, не вирішив ще. Й не збирався думати над цим у майбутньому.

Експериментів над людьми досить у цій країні й без «Повного місяця».

Хай буде так.

Клацнула запальничка. Вогник лизнув сухий картонний край, розкуштував, швидко посмакував. За кілька хвилин біля розчахнутого сейфу чаділо кострище, зжираючи в пекучому вогні всі гидкі таємниці цього моторошного місця. Котре так і не стало колискою нових людей.

Він сидів й мовчав, коли повернувся Вовк, підкинув у вогонь паперові трофеї мертвого бандита Теплова.

Вони якійсь час дивилися на вогонь, намагаючись розгледіти щось загадкове в сполохах, котрі тінями відбивалися на облуплених, частково зруйнованих стінах.

Дочекавшись, поки все догорить, Андрій підвівся, розкидав чоботом попіл. Потоптався для певності на невеличкій купі. Легенько хлопнув Ігоря по лівому плечу.

— Гайда. Нам тут робити більше нема чого.

… Територію перетнули, не обмінявшись більше жодним словом. Вже коли дісталися місця, звідки починалася колія, Левченко запитав:

— Сам вийдеш із лісу?

— З тайги виходив. А що таке?

— Нас не повинні бачити разом. Наскільки я собі уявляю, оця колія виведе тебе через ліс на той бік Сатанова, який ближчий до твоєї хати. Ми ж гак зробили. Виберешся?

— Розберуся.

— Ларису я завтра знайду. Сам розумієш, почуте сьогодні повинно в тобі вмерти. Навіть дружині…

— Не маленький.

— Нещерет за віком був, як нам обом. А теж язик свербів розказати комусь. Через це проколовся. Тому для свого ж спокою, Вовче, й для спокою жінки з дитиною будь обережний. Взагалі, зараз краще затаїтися. Крім Сомова ти нікому не потрібен. Війна, людей кругом шукають. Цілуватися не будемо?

Ігор раптом зрозумів — побачив Андрія лише сьогодні зранку, проте знає, здається, тисячу років. Обійми вийшли кумедними й досить незграбними — у обох погано діяли правиці.

А потім Вовк зник у темряві, розчинився серед дерев.

Поправивши кашкета, міцніше примостивши його на голові, Левченко й собі вирушив зворотним шляхом.

Назад марш–кидок вийшов на диво скорим. Ішов, не плутаючи, ніби місяць таки вів його згори, вказуючи правильний напрямок. Вибравшись майже туди, звідки вони йшли, до залишків старого муру, лиш тепер глянув на годинник. Час ніби рухався стрімко й повільно водночас: показувало за чверть дванадцяту.

Осідлав мотоцикл. Абияк тримаючи кермо, запустив мотор.

Їхав не до себе в управу — до Стефанівни. Щось підказувало: треба саме туди, не помилиться.

Так і є.

У вікнах — світло. Біля хвіртки — «вілліс», водій за кермом, двоє автоматників поруч. Побачивши мотоцикл, всі троє стрепенулися, солдати схопили зброю напереваги. Левченко заглушив мотор, махнув лівою рукою:

— Вільно, бійці! Де той, кого ви катаєте, начальство?

Його провели всередину. Спершу вглядів бліде, стурбоване лице Поліни Стефанівни. Лиш тоді глянув на гостя — невисокого, чимось віддалено схожого на тхора майора НКВД, котрий підвівся з–за столу йому назустріч.

І приготувався розповідати йому свою, продуману за час, поки йшов лісом, цілком правдиву версію подій.

Чомусь вірив: поки його не вислухають, ця людина–тхір не дасть команду карателям починати те, за чим вони приїхали.

А місяць за вікном далі не ховався за хмари. Світив, ніби підбадьорюючи.

Та лишався віднині й назавжди його, Андрія Левченка, головним та надійним спільником.

19 січня — 19 квітня 2014 р. Київ

Післямова

Перший успішний експеримент, у рамках якого в людини прижилися трансплантовані від тварини органи, провели в Білорусі. На початку третього тисячоліття, конкретніше — в середині так званих «нульових» років, у клініці Мінська жінці пересадити тканини щитовидної залози кроля. Тепер хвора може відмовитися від замісної гормональної терапії, якої потребувала після перенесеної операції — хворіла на рак. Про це світові повідомив професор Білоруського державного університету медицини Станіслав Третяк. За його словами, цей експеримент над людиною був першим у світовій практиці, котрий завершився вдало.

Збіг обставин неймовірний. Згадану операцію провели рівно за шістдесят років після подій, описаних у романі, який ви щойно прочитали. І, що найцікавіше — майже вісімдесят років потому, як про реальність подібних експериментів заговорили в тогочасній Європі. З подачі вчених, котрі представляли нову, десяти років не стукнуло, державу під назвою Радянський Союз.

Отже, народжений лише авторською уявою сюжет, який перетворився на детективний трилер «Повний місяць» і, сподіваюсь, не змусив вас нудьгувати, має під собою цілком реальну основу. І одкровення вигаданого героя, доктора Антона Савича Нещерета — зовсім не наукова фантастика, не марення божевільного й не сенсаційна історія, викладена за публікаціями «жовтої преси».

Професор Ілля Іванов справді існував. У середині 1920–х років він навіть був публічної, досить популярною особою. Його діяльність не засекретили, навпаки — експерименти Іванова зі створення нової людини висвітлювалися в тогочасній пресі й навіть фільмувалися для документальної хроніки. За неперевіреними даними, саме постать Іллі Івановича та його невтомна дослідницька діяльність надихнула Михайла Булгакова на ідею повісті «Собаче серце».