Повний місяць, стр. 47

Це відкриття чіпляло та ображало найбільше. Віктор знав про всі свої недоліки. Звітував собі, що далеко не ідеальний, не рожева чи блакитна мрія жінок. Тим не менше, він не збирався ламати Ларису. Щиро вважаючи — вона повинна бути з ним, Сомов навіть погодився з власним висновком: про сильні почуття до неї не йдеться. Він їх просто не мав або перестав відчувати. Натомість азарт лишився. Пропонуючи дружині давнього ворога вибір без вибору, Віктор святкував перемогу над Ігорем Вовком. Ту саму перемогу, забрану в нього давно, ще коли вони ворогували підлітками. Затявшись помститися й поклавши на цей олтар частину життя, Сомов довів справу до кінця.

Солодше не стало.

Бачив лице Лариси, коли сказав про втечу Вовка. Докладно та розгорнуто пояснив, чому її колишній чоловік уже не жилець. І чому його можна й треба забути, хай він навіть поки живий. Не допомогло. Для неї Ігор раптом став не приниженим та пригніченим в'язнем, котрий приречений на повільну смерть. Поки не доведено зворотного, Вовк — живий та на свободі. Видно, думати так значно приємніше, ніж щодня уявляти, як ворог народу перековується за колючим дротом.

Щиро бажаючи остаточно поховати Вовка для Лариси, капітан Сомов домігся зовсім несподіваного результату. Жінка помітно ожила, бо відтоді перестала вважати Ігоря потенційним мерцем. Котрий якщо не відкине копита найближчим часом, то лютої табірної зими не переживе з великою часткою вірогідності. Вперто намагаючись знищити давнього ворога, Віктор воскресив його. Принаймні, для Лариси.

Ось чому Віктора не тягнуло додому. Звісно, спати тут, у кабінеті, Сомов не збирався. Та стрімкі події останніх днів значною мірою виправдовували його і перед дружиною, і перед підлеглими, і, що найважливіше, перед собою. Сидіти у напівтемряві, під портретом товариша Сталіна, й напиватися, відганяючи дурні думки, — ось що переважно означає оте багато роботи. Краще повертатися, коли всі вже сплять. Тоді напевне не виникне бажання вести з Ларисою штучні розмови про якісь зовсім не потрібні, не цікаві обом речі.

Почата пляшка терпляче чекала збоку біля столу.

Нахилившись, Віктор узяв її, ковтнув із горлечка. Примостив на стіл навпроти себе. Закурив.

Не проясніло — просто стрельнуло, перестало шуміти.

Погляд сфокусувався на аркуші під чорнильним прибором.

Номер вісім.

Ігор Волков.

Признатися, вал роботи, котру згори вимагали проводити для виявлення та притягнення до відповідальності зрадників та колаборантів, не лишав капітанові часу зайнятися цими громадянами впритул. Спершу не виділив восьмий номер серед інших. Осяяло два дні тому, коли сидів ось так у кабінеті на самоті. Перед тим вдовбав собі: це параноя, треба терміново брати себе в руки. До втікача цей Ігор Волков не має жодного відношення. Так не буває: його кругом шукають, а він — ось тут, нахабно, не особливо й ховається.

Проте, звівши докупи зібрану інформацію, капітан Сомов усе зважив і перестав бути категоричним. Бо перебіг відомих йому подій дав усі підстави придивитися до восьмого номера.

Отже, Вовк дізнався від начальника оперативної частини, де знаходиться його родина.

Після того зробив ноги, зник із поля зору.

І тепер у Сатанові виринає невідомий громадянин Волков. Та ще й коли довкола коїться чорт знає, що.

Між іншим, із ним побіг дружок Жори Теплого, чия банда орудує в тутешніх краях. У випадковість подібних неймовірних збігів Сомов не вірив. Навпаки, складається дуже цікава людська мозаїка.

Міркуючи так, Віктор зробив ще один ковток.

Пляшку вирішив не допивати. Йому потрібна холодна голова. І взагалі, варто поки що притримати коней. Мусить мати тверезий розум, аби серед усієї цієї плутанини ще й спробувати пограти у свою гру.

Згорнувши аркуш учетверо, спершу подумав сховати в шухляду. Вже відчинив замок, висунув її — та враз передумав.

Закрив назад.

Засунув папірець у нагрудну кишеню кітеля. Перевірив пістолет у кобурі, для чогось віддав честь настільній лампі, посміхнувся власним думкам, загасив світло й вийшов.

Черговий по відділу підскочив, побачивши начальника, витягнувся, і Сомов, змірявши його поглядом, буркнув беззлобно:

— Спиш на посту?

— Аж ніяк, товаришу капітан!

— Та ладно, не горлай. На лінії фронту почують.

Вирішивши — жарт смішний, Віктор реготнув, дочекався, поки підхопить підлеглий, поправив кобуру й ступив на вулицю.

Тут було темно й тихо. Зорі, що висипали на небі звечора, заховалися. Кудись подівся й місяць. Шлях додому Сомов міг знайти навіть із заплющеними очима, тож темрява не завадила. Трошки вело від випитого, проспаного й доданого, та цей стан останнім часом був капітанові звичний. Він широко закрокував крізь ніч, обдумуючи, як діяти краще: стежити за оцим Ігорем Волковим чи відразу викликати до себе, глянути, що за один.

Із кожним кроком лишалося все менше сумніву: мрії збуваються.

Ворог–утікач сам приплив до рук.

Але жоден маскарад не врятує. Він, капітан Сомов, не таких бачив, усе вміє вираховувати та прораховувати. Варто знати всяким убогим, з ким буцатися, кого дурити, проти кого виходити.

Випите додало ейфорії та остаточної впевненості у своїх силах.

Нічого. Якщо помилився — сяде, скотина, просто за схожість прізвищ. Буде підозрюватися, як спільник бандитів, зниклого Жори Теплого.

Таємний агент.

Розберемося, що ти за фрукт, Ігор Волков.

Хоч вертайся назад, у кабінет, горілка стимулює. Он уже скільки вирішених проблем, який шикарний план дій на завтра.

Зупинився.

Знову закурив. Потупцяв на місці, озирнувся. Ні, ну його. Пройшов половину дороги, повертатися — погана прикмета. Хоч ніколи не вірив у прикмети Віктор Сомов, але зараз вирішив зробити виняток. Чорт його знає, ну, як усі припущення — правдиві… Після такого й повірити не гріх, і не лише в прикмети.

Капітан рушив далі.

Настрій піднявся.

Хтось іде позаду… чи збоку…

Рухи якісь. Так, ні?

Сомов дослухався. Поклав машинально руку на кобуру.

Забрав, відмахнувся. Кому тут бути, глупа ніч, третя година.

Кобуру розстебнув. Зробив ще кілька кроків.

Завмер.

Рухи. Хтось є. Поруч.

Пити менше треба.

Ні, таки є, рухається в темряві. Дихає голосно.

Чи може… Здалося. Точно, здалося.

Кому тут бути…

Розділ восьмий

Ліс

Доповівши в обласне управління НКВС про загибель начальника Сатанівського відділу, начальник міліції Андрій Левченко признався собі: це максимум того, що міг зробити.

Як діяти далі — поняття не мав. Взагалі припустив: можуть відсторонити. Навіть посадити. Причину знайдуть. Бо уявив реакцію обласного керівництва на причину смерті капітана Віктора Сомова.

Перегризене горло.

Левченку не потрібен був поруч компетентний лікар Нещерет, аби з першого погляду визначити той самий почерк.

Тіло знайшли в кущах. Виявив Володька, місцевий пастушок, сирота, якому ще з літа довірили пасти тих корів, котрі дивом пережили окупацію. За це хлопцеві давали молока й хліба, по черзі годували. Володька приймав усе з мовчазною вдячністю, говорив мало, і, коли Андрій якось зустрів його вперше, вирішив — німий. Йому пояснили: коли минулої осені тут почалася каральна операція, хлопчина ледь устиг втекти до лісу. Сам бачив із укриття, як вбивали маму та бабусю. На короткий час мову дійсно мов відібрало. Потім уміння говорити повернулося — бажання особливого не було.

Але все одно криваве видовище в кущах неподалік від битого шляху вулиці стало для пастушка шоком не меншим, ніж загибель рідних. Люди, чиї будинки стояли неподалік, чули навіть крізь зачинені вікна пронизливий крик переляку.

Саме хлопчачий лемент вигнав їх на двір рано вранці.

Тож коли Левченка підняв черговий, і він разом із ним примчав мотоциклом на місце, довкола бездиханного тіла Сомова товклися настрашені громадяни. Отже, якщо тут і були якісь сліди, їх устигли затоптати.