Повний місяць, стр. 29

— Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це — від вовка?

— Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, — він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, — … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…

— Але слину тварини від людської відрізняєте?

— Так, тут не помилюся.

— Тоді почнемо знову — вдалося, Савичу?

Нещерет зітхнув.

— Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.

Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:

— Що? Коліться, Савичу, ну!

— Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу — можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?

— А вночі від мене тікав вовк.

Це прозвучало дуже буденно.

Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина — вовк — звичний порядок речей.

Війна вчить нічому не дивуватися.

Розділ п'ятий

«Чапаєв»

Голуб упізнав цей зламаний ніс.

Каліцтво на лиці відразу кидалося в очі. Це не привертало спеціальної уваги, бо кругом зараз вистачало не лише дорослих чоловіків, а й жінок та навіть дітей, позбавлених війною рук, ніг, очей. Поруч із безногим танкістом, у котрого ще й обгоріла частина лиця, бородань із незграбно вивернутим набік, розплющеним на переніссі носом виглядав ледь не пестуном долі. Але погляд Голуба зачепився за щось знайоме — і він тут же посунувся вбік, аби Офіцер випадково його не помітив.

Чому і яким чином той виринув саме в Сатанові, Голуб поняття не мав, та особливо цим не перейнявся. Ігоря Вовка він лишив на березі річки, в тайзі, біля підрізаного Балабана. Тепер Офіцер тут, їхні шляхи перетнулися, й такий розклад Голуба не дивував. Хіба він укотре отримав підтвердження — світ справді тісніший, ніж здається. Й відразу почав думати, чим загрожує або, навпаки, допомагає йому поява типа, з яким довелося разом рвати кігті.

Розказати Теплому про Офіцера треба. Навряд чи він — лягавий, і там, у таборі, мусора провернули хитру комбінацію з його введенням до ближнього кола Проші Балабана. Звісно, від них можна чекати будь–якої підлоти. Та на виході всяка гра мусила мати старт і фініш. Реальної ж, притомної кінцевої мети саме для такої тривалої комбінації Голуб із усім своїм чималим кримінальним досвідом не бачив.

Вивести на втечу самого Балабана? Для чого? Ну, припустімо, був план, та його справді міг поламати Голуб. У такому разі, для чого гратися далі?

Ні, сто пудів… гаразд, хай дев'яносто, залізних дев'яносто, що Офіцер вибрався з тайги. Йому теж підфартило, і нині вони в однаковому становищі. Це може стати в пригоді Жорі Теплому — а може й не зацікавити. Подумаєш, ще один бродяга–втікач. Толку з нього…

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета — звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають — ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі — холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає — так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав — мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське — у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше — вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше — його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам — й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано — у великому місті. Києві, а ще краще — Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він — нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду — й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба — винюхати все, пов'язане зі складами.

Ясно, розклад зміни караулу навряд чи вийде дізнатися. Такі питання самі по собі звучать підозріло. Але варто спробувати розговоритися з кимось із служивих. Вони ж нудьгують, коли йдуть у звільнення — нема де подіти себе. Хіба чайна при базарі, її чоловіки оминають, і бійці, котрі несуть службу на складах, нічим не гірші. Які ще розваги в невеликому селищі…

Ось чому Голуб пішов до чайної.

Де й уздрів Офіцера.

Той зайшов до заклубленого сизим тютюновим димом приміщення, відразу рушив до саморобної фанерної стійки, привітавшись із кількома знайомими по дорозі. А Голуб, розташувавшись із кухлем пива в компанії таких, як сам, лише в кількох метрах від того місця, негайно закашлявся. Опустив голову, дозволив постукати себе по спині. При цьому перемістився так, аби Офіцера йому перекрив один із нових знайомих.

За традиційним гармидером ніхто не звернув увагу на мужика, якому розбавлене пиво пішло раптом не в те горло. Так само не зважали тут на безногого танкіста з баяном: навіть той, хто потрапляв у чайну вперше, дізнавався — звуть його Вася. Каліку прикочує сюди на саморобному возику із коліщатками донька, дівчинка років десяти. Доставляє акуратно, рівно на час відкриття. А коли пора закриватися — повертається за татом. Грошей баяністові майже не кидають, зате постійно підгодовують та підпоюють, й ось таким, ситим та п'яненьким, дитина забирає батька додому. Адже інакше доведеться думати, як нагодувати героя війни самим — її мама працювала в одній із селищних контор, упорядковуючи безкінечні папери.