Київські бомби, стр. 62
Полтава здригнувся.
Цього слід було чекати.
— Знову боїшся мене? — запитала, ніби зовсім нічого не сталося, лише трошки відстала від кавалера на прогулянці.
— Ще чого! Хто тебе боїться!
— Ти. Хіба ні? Відсуваєшся, увесь тремтиш. Йдеш, мов дерев’яний.
— Здається, я десь уже це чув.
— А мені не здається. Я точно бачила тебе, коли ти стояв і дивився, як в’яжуть Штерна.
— Шкода.
Полтава вирішив промовчати про свій намір убити його. Так само не хотів говорити про події в квартирі на Софіївській.
— Вибач, тобі справді жаль?
Фаїна вирішила не пояснювати, хто, тим більше — за які гріхи сам согрішив, без жодних мук совісті здавши залишки бойового загону поліції.
— За дахом над головою шкодую. В кишені — дев’ять рублів і наган.
— Ти багатіший за мене. У мене нема навіть теплої кофти. Вискочила, в чому була.
— Втекла?
— Від Штерна. У нас виникли певні непорозуміння. Заспокоїлася, верталася назад, а тут таке…
— Ми ж не станемо добувати собі одяг та гроші, наставляючи на власників крамниць мій револьвер?
— Ти сказав «ми», — спокійно мовила Фаїна. — Мені це подобається.
— Фаню, «ми» — це лише «ти» і «я». Слова.
— Ти назвав мене Фанею. Здається, вперше за весь час.
— Що з тобою? Ти якась інакша. Погляд, навіть посмішка…
— Ти теж помінявся. Ранком кудись пішов хлопчик, повернувся дорослий мужчина. Чоловік із револьвером.
— Я можу його викинути. Я зроблю це просто зараз.
— Твоє діло.
— Нам узагалі, здається, з тобою в різні боки.
— Чому ти так вирішив?
— Бо мені чомусь саме сьогодні набридли будь-які ігри в революцію. Тобто… Словом, у це не граються. Це роблять. І не зовсім так.
— А як?
— Не знаю. Не готовий тобі сказати. Я взагалі ні до чого не готовий. Мені нема куди йти, нема чого їсти. Мене шукає поліція, я поза законом.
— Ото дивина! Я можу сказати про себе те саме. Але є обставина, якої ти не помічаєш. Досі не зрозумів.
— Тобто?
— Залізниця. Вокзал. Ми можемо поїхати звідси просто зараз.
— Знову «ми»?
— Ми. Ти і я. Нас обох шукає поліція. Нам обом набридли ігри в революцію. Точніше так: ми обоє хочемо від цього відпочити. Для чого нам розділятися на «ти» і «я», коли краще триматися разом?
Внутрішні відчуття сьогодні Полтаву не підводили. Він не хотів бути з нею далі. Подумки вже кілька разів розвертався та, не прощаючись навіть для годиться, йшов, куди бачили очі й вели ноги. Андрій напевне знав: їм не по дорозі. Вони познайомилися випадково, розійтися повинні в різні боки. Проте немов примерз до тротуарної бруківки.
Емоції вимагали триматися від Фаїни, а разом із нею — від будь-яких чужих революцій подалі.
Глузд підказував: вона говорить правду. Чисту правду. Їм обом нема куди йти. Отже, їм поки що по дорозі.
— Куди їдемо?
— Отже — «ми». Усе ж таки «ми».
Фаїну теж не підводили відчуття. Щоправда, зовсім інші, ніж Полтаву. Забуті та пригнічені давно, навіть дуже давно. Тепер вони нагадали про себе разом, несподівано, тут же підказуючи молодій жінці: щойно вона здобула невеличку перемогу.
— То куди ж?
— Не дуже далеко. Відносно недалеко. Житомир.
— Чому Житомир?
— Там є хороші знайомі, — ледь не сказала — по лінії Сичевського, та вчасно стрималася. — Просто надійні люди. На перший час дах над головою буде. Потім я запропоную інший план.
— Якщо в мене не буде кращого.
— Так. Якщо в мого мужчини не виникне ліпшої ідеї.
Полтава промовчав.
Дійсно, якщо нема куди йти, чому б справді не вирушити до Житомира.
Адже він ніколи там не був.
Раптом звідти почнеться щось нове в його житті…
Київ, 2013 рік
серпень–жовтень
Від автора
Українці тільки починають вивчати свою історію.
Тому чудово розумію трепетне ставлення до історичних фактів та подій більшості читачів. Саме це розуміння змушує нагадати: книга, яку ви щойно прочитали і, сподіваюсь, отримали задоволення, — художній твір. Сюжет якого — вигадка, а переважної більшості героїв ніколи в реальному житті не існувало.
Проте запліднили мене саме цим сюжетом цілком реальні події. Котрі, на жаль, на подив уперто не викликають інтересу не лише в авторів художніх текстів, а й у цілком поважних авторитетних істориків. Прикладом цьому може послужити хоча б той факт, що детальну розповідь про Київ як один із центрів тероризму в Російській імперії на початку ХХ століття я довідався з дослідження сучасних російських авторів Бориса Григор’єва та Бориса Колоколова «Повсякденне життя російських жандармів» («Повседневная жизнь российских жандармов». — Молодая гвардия, 2007). Мене відразу охопило та повело бажання показати справжню — кримінальну — природу тієї влади, яка прийде не лише в Україну, а й у Росію лише за десять років після описаних подій — восени 1917-го. Наслідки ми розгрібаємо понині.
Можливо, в Україні теж пишуться подібні дослідження й вони навіть готові до друку. Ну, значить, видавці погано стараються й чомусь не бачать перспективи у виданні літератури, котра в інших країнах, у тому числі в Російській Федерації, складає непогані сегменти книжкового ринку та є повноцінною складовою видавничого бізнесу.
Беручись за цю непросту й практично не вивчену саме в Україні тему, я чудово розумів усі ризики зайти на територію, котру хтось напевне вважає своєю. Ще один ризик — у спробі порушити стереотипність мислення, згідно з яким Київ, Харків та інші українські міста й губернії, що входили до складу Російської імперії, були питомо російськомовними. Орієнтиром тут традиційно служить творчість Костянтина Паустовського, Володимира Короленка, Михайла Булгакова, Аркадія Аверченка. Проте подібні уявлення — справді не більше, ніж сталий міф. Відмовлятися від того факту, що в мовному плані той же дореволюційний Київ був так само неоднорідним, як і тепер, — робити дурницю й помилку одночасно.
Нарешті, неодмінно знайдуться бажаючі закинути або незнання матеріалу, або не надто глибоке його вивчення, або пересмикування фактів, чи взагалі — використання питомо неукраїнських джерел для отримання інформації про описану епоху. Не варто зараз багато пояснювати, простіше згадати ці джерела.
Крім згаданої вже вище книжки, в сюжеті використані публікації газет «Киевлянин» та «Киевские губернские ведомости» (підшивки за 1907 рік), інші відкриті джерела, як то http://www.oldkiev.info/, а також книжки:
— Владимир Бурцев. В погоне за провокаторами. — М.–Л.: Молодая гвардия, 1928;
— Борис Савинков. Воспоминания террориста. — М.: АСТ, 2009;
— Юлиан Семёнов. Горение. — М.: Советский писатель, 1989;
— Павло Позняк, Сергій П’ятериков. Київ. Погляд через століття. — К.: Мистецтво, 1987.
Також окремі подяки:
— доктору історичних наук Данилові Яневському за цінні зауваження, котрі на виході додали цій історії достовірності;
— режисерам Роману Балаяну за фільм «Філер» та Карену Шахназарову — за стрічку «Вершник на ім’я Смерть».
Вірю: серйозне вивчення української історії тільки починається. Якщо гостросюжетна художня література сприятиме цьому — буду тільки радий.
До нових зустрічей.
А. К.