Київські бомби, стр. 60

Чого там, Фаїна Кремянська недалеко від них пішла. Разом зі своїм навіки коханим Перецем. Тим, хто проривається вгору. Оксана там, на небі, пробачила б йому.

Але.

Дивуючись власному спокою, Полтава витягнув револьвер.

Отче наш, сущий на небесах. Хай святиться ім’я Твоє. Хай прийде царство Твоє. Хай буде воля Твоя. Як на небі, так і на землі…

Стискаючи руків’я, вільною рукою Полтава старанно застебнув ґудзики на пальті.

…Хліб нас насущний дай нам сьогодні. Не введи нас у спокусу, але позбав нас від лукавого…

Зараз той, справжній, Полтава знайшов дивний спосіб спо­стерігати збоку за таким самим, і все ж таки — вже докорінно іншим Полтавою. Цей, інакший, твердими кроками наблизився до дверей. Потягнув ручку на себе.

Піддалася.

…І прости нам гріхи наші. Як ми прощаємо боржникам нашим…

Ступивши прямо, Андрій побачив просто перед собою, на відстані двох чи трьох кроків, обтягнуту форменим синім мундиром спину ротмістра Підвисоцького. Рука тримала біля вуха ебонітову телефонну слухавку.

Зробив крок уперед. Ближче. Аби зовсім напевне.

Підняв руку. Вона зараз зовсім не тремтіла. Так, ніби цей, уже зовсім інший Полтава тільки те й робив, що стріляв по людях, не думаючи довго.

— Ей!

Він не знав, що хотів сказати. Не був певен, чи взагалі тут потрібні слова. Але стріляти в спину, хай вона належить навіть тричі ворогу, Андрієві не кортіло ніколи.

Сергій Підвисоцький, не опускаючи слухавки, повернувся на голос.

Побачив спершу дуло. Потім — Полтаву.

По очах Андрій прочитав — не вірить. Досі не вірить.

— Поклади, — сказав ротмістр якось дуже просто, буденно, ніби розмовляв з дитиною, яка взяла не придатну для неї іграшку.

…В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.

Розмов більше не буде. Взагалі.

Не зводячи з ротмістра очей, Андрій трохи підніс руку, аби точно не промахнутися в груди.

Палець натиснув спуск один раз.

Підвисоцький здивовано опустив голову. Глянув на червону пляму, що розквітла збоку, потім повівся зовсім дивно — хитнув головою, промовив зовсім не відповідне до ситуації:

— Ні.

Перемістивши руку вліво і ще трохи догори, Полтава вистрілив знову.

— Мама.

У нього не може бути матері.

Матері є в усіх людей.

Штерна, як і Підвисоцького, народили матері.

Третій постріл.

Тепер ротмістр уже нічого не міг говорити. Протяжно застогнав, хитнувся, повалився на старий ворсистий килим, як стояв, тягнучи з собою за дроти телефонний апарат. Там, у слухавці, здається, хтось іще щось кричав. Але Полтаву вже це не обходило.

Тіло, яке мить тому називалося ротмістром Сергієм Підвисоцьким, завмерло на підлозі. Довкола повільно й впевнено розходилася кривава калюжа.

Андрія не тягнуло нахилятися й перевіряти, чи тричі підстрелений ним чоловік ще живий. Він взагалі не хотів торкатися його руками.

Зробив крок назад.

Розвернувся.

З підкресленою акуратністю заховав револьвер назад у кишеню. Зачепившись поглядом за невеличкий образ далеко в кутку, такий справді маленький, що раніше лишався непоміченим, широко перехрестився. Раз, другий, третій.

Скільки в нього є, поки тут не знайдуть тіло й не складуть відразу два та два, Полтава не уявляв навіть приблизно. Зрештою, це й не обов’язково. Усе одно він — утікач, його арештували й судили за вбивство й тероризм. Тепер, коли знову зловлять, напевне знову судитимуть. Ось де час може мати вирішальне та скільки-небудь суттєве значення.

Тепер — Штерн.

Раз виходу нема, треба піти й зробити зі Штерном те саме.

Полтава раптом перестав покладатися на поліцію та жандармерію як на єдиний інститут правосуддя. Хто знає, раптом когось іншого осяє така ж думка, що й Підвисоцького.

Тому — Штерн.

Ліквідувати причину.

Вийнявши ключ із замка, Полтава зачинив двері ззовні. Аби потім викинути сам ключ у водостік.

Мокрий сніг ще падав.

4

Спершу Фаїна просто йшла вперед, дивлячись просто перед собою і не знаючи, куди все ж таки хоче дістатися.

У голові, поки рухалася, не роїлося жодних думок. Було порожньо, як і на душі. Та враз у цю порожнечу проник вогкий противний холод, і це змусило її зупинитися. Спершу глянула на себе. Так і є: надворі сніжить, під ногами хлюпає, а вона ви­йшла, підхопивши тільки пальто, замотала голову хусткою, та під верхнім одягом — лише легеньке платтячко. З тих, що Фаїна називала для себе домашніми, хоча дому як такого, справжнього дому, свого, в неї не було й тепер, напевне, вже не буде.

Її охолодив протяг. Побачила себе на Жилянській, завмерла біля якогось дохідного будинку, поруч із входом у двір — тягнуло звідти. Закутавшись так щільно, як дозволяв не надто теплий одяг, Фаїна сіпнулася було йти далі, та враз знову завмерла.

Далі — це куди?

Колись вони з Перецем мріяли про власний дім. Теплий, чистий, світлий та просторий. Він у них буде, коли почнеться нове життя. Те, заради торжества якого вже багато років гниють на каторгах та гинуть у тюрмах полум’яні борці. У тому їхньому уявному домі знайшлося б місце й дітям. Фаїна ніколи не була проти, вона збиралася колись народити своєму коханому кілька славних перчиків та перчиць — так говорили вони жартома.

Але Перець Сичевський, заради чиєї пам’яті вона жила, — зрадник.

Пронизливий листопадовий холод остаточно повернув Фаїні здатність тверезо та розважливо мислити.

Припустімо, Штерн сказав їй правду. Навіть більше: вона чудово розуміла, чому, коли правда про Переця якимось чином виринула, їй не дали спливти й поширитися далі. Справді, на той час новина про те, що в тюрмі зламався не хтось інший, а Сичевський, один із партійних та бойових лідерів, мала б погані наслідки. Чи стала вона, Фаїна Кремянська, його цивільна, але все одно — справжня, перед Богом і людьми, дружина, ненавидіти його за це? Не готова зізнатися собі навіть зараз, хоч не минуло й року від його страти.

Йти далі по Жилянській розхотілося. Молода жінка неквапом пішла назад, міряючи кроками хідник і розмірковуючи на ходу.

Напевне, зараз вона готова хай не пробачити свого мерця, проте зрозуміти його. Пояснити мотиви — так точно. Звісно, Перець Сичевський не помре для неї заново. Зате нова прикра правда допоможе їй в одному, й то дуже важливому: поховати його, глибоко й назавжди. Навіть варто подякувати Штерну: тепер він звільнив її від обов’язків перед любим покійником. Вона сама й віднині може і повинна почати зовсім нове життя.

Хлопчик. Полтава. Зовсім юний, проте встиг побачити, як виглядає пекло. Не такий уже юний, та й не зовсім хлопчик. Чомусь Фаїні здалося раптом: він не зрадить. Є в ньому щось надійне, живе, справжнє — те, чим колись узяв її Сичевський. Невідомо, які плани має на Полтаву сам Штерн, проте відтепер Фаня готова була розглядати Андрія як свого першого союзника в їхній групі.

Вона пришвидшила кроки. Вітер кинув в обличчя маленький оберемок вологих сніжних мух.

Питання в іншому, подумала Фаїна.

Штерн.

Припустімо, зараз вона повернеться назад на Безаківську, в ту квартиру, наче побите мокре котеня. Далі почнеться все, як було. Ніби нічого не сталося. Але ж Штерн знає про те, що їй, Фаїні, теж уже відомо: Перець Сичевський зрадив своїх товаришів по боротьбі. Якщо в неї можуть знайтися аргументи, якщо вона здатна поховати свого мерця, то навряд чи на подібні вчинки здатен Штерн.

Вона уявила, як відтепер щоразу ловитиме його погляд.

Що читатиме в ньому… Ліпше про це взагалі не думати. Але вона вже точно ніде й ніколи не зможе змусити себе розважати Штерна, вислуховувати його накази, слухати, навіть коли той просто собі говорить.

Значить, місця на Безаківській їй уже нема.

Тим не менше, Фаїна невпинно рухалася саме туди.

Холодно й вогко.

Зупинилася. Пошкодувала, що немає цигарок.

— Отже, Перець не витримав, — мовила сама до себе, не звертаючи уваги на перехожих, котрі, втім, так само не зважали на звичайну міщанку. — Хотіла б я подивитися, чи витримав би ти, Штерне, — коротка пауза, ще одна жменька мокрого снігу в обличчя. — Кажеш, куштував тюремних нар. Може, не тих і не там. Ти в нас незламний, Штерне. Ну-ну. Хто б це мені сказав чи показав.