Київські бомби, стр. 55

— Це на поточні витрати. — Штерн підійшов до столу, взяв купюри жменею, підкинув — папірці метеликами впали назад, накривши золоті ланцюжки, персні й кулони. — Не дуже церемоньтеся там. Покажіть їм нашу силу. Це все не може коштувати половину. Дві третини від вартості, не менше. Вони ж усе одно переплавлять, аби слідів зовсім не лишилося. — Палець торкнувся виразки на щоці, обережно потер її. — Зуб даю, товариші: вони дуже скоро все це золото продадуть тим же Натансонам. Ніхто не постраждає, за великим-то рахунком. Усі вони своє надолужать. — Палець потер іншу виразку. — Якщо так піде далі, то, за моїми підрахунками, нам потрібно буде ще три-чотири екси. Тоді й можна буде починати. Скоріше треба рухатись, часу не так багато лишилося.

— До чого?

— На носі грудень, Фаню. Там і до Різдва недалеко. У нас менше трьох тижнів, аби підготувати всім цим людям наш подарунок. Київ повинен надовго запам’ятати цей рік.

— А ти, між іншим, досі нічого нам не сказав.

— Бо не знав, що вийде. Тепер бачу — гучне свято підготувати можна. Не тільки Києву — всьому Південному сходу цієї імперії.

І Штерн, не міняючи спокійного тону, розказав усім присутнім про Звіринець [62].

Розділ шостий

1

Того ранку на місто впав перший сніг.

Великі білі пластівці густо сипали з молочного кольору неба, тихо торкалися бруківки вулиць і тротуарів та майже відразу танули, перетворюючись з чистого легкого передвісника зими на мокрий бруд під ногами перехожих, копитами коней, колесами возів та екіпажів, гумою моторів — останнім часом автомобілі, котрі їздили на керосині, перестали бути для киян чимось дивовижним. Один такий Фаїна провела поглядом із вікна — їхав Безаківською вгору, до Фундуклеївської: там, як розвідали між іншим Гірш із Малютою, працював якийсь автоклуб.

Чергова панська забавка, майнуло тоді у Фаїни. Ось чим вони живуть. Хто знає, раптом задумка Штерна правильна. Це міщанське буржуйське болото давно треба сколихнути, труснути, всі ці автомобільні зібрання, перегони на іподромі, гастролі ліліпутських цирків, куди закликають обивателів величезні афіші… Ні, всі довкола повинні зрозуміти, чим насправді мусить жити й перейматися людина початку нового століття. Увесь цей прогрес, про який пишуть у газетах, давно повинен стати на службу революції. Народу від безглуздих забав правлячого класу тільки гірше. Адже хто подумає про життя того ж пролетаря, коли треба завести собі персональний мотор із механіком, аби павичем підкотити до цирку й насолодитися акробатичними трюками ліліпутів.

Зараз у квартирі нікого, крім неї та Штерна, не було. Фаїна стояла біля вікна своєї кімнати, дивилася на те, як падає й тане перший цієї пізньої осені мокрий сніг, і вперше за багато днів молодій жінці було дуже спокійно. Причину пояснити не могла. Напевне, справа у визначеності. Так, точно, в ній. Ще місяць тому їхня група просто полювала на поліцейських, прокурорських та суддівських чинів, до пуття не розуміючи, що можна цим змінити. Тепер же Штерн нарешті окреслив усім мету. І Фаїна, котра спершу здригнулася від усвідомлення масштабу задуманого, нині переспала з цим не одну ніч, зваживши все та переконавшись: навіть якщо більше вони нічого не встигнуть зробити, вже один Звіринець надовго, навіть назавжди впише їхню групу, де там групу — кожне їхнє ім’я в аннали нової історії.

Ну, а в тому, що після їхнього Звіринця почнеться новий відлік історії, не мав жодних сумнівів сам Штерн.

Через відчинені двері долинув хрипкий кашель. Фаїна щільніше закуталася в стару шаль, ще трохи подивилася на снігові пластівці, повернулася на звук. Зараз Штерн її трошки здивував. За весь той час, що його знала, вона навіть припустити не могла, що він може захворіти. Принаймні на звичайні людські хвороби, як-от застуда. Вчора ж уперше за дуже багато часу він повернувся раніше, з носа текло, очі блищали червоним, кашель тіпав усе тіло. Не знаючи, як можна дати цьому раду в їхньому нелегальному становищі, Фаня вирішила просто зігріти йому чаю, а самого обкласти пляшками з окропом. На ранок Гірш із Малютою подалися мацати давні зв’язки, сподіваючись розшукати лікаря, котрий хоча б випише потрібні рецепти, не кажучи вже про ризикований візит до хворого.

Полтава пішов після них, сказав — прогуляється, і Фаїна його не стримувала. Він усе ще не до кінця одійшов від перевірки, якій піддав їх обох Штерн. Розуміла, для чого це робилося: відразу двох бойовиків утрачено. Хай ліквідація Левіна — особиста справа самого Штерна, а страта зрадника Вольфа — необхідність, усе одно обоє були перевіреними бійцями. Після них, крім самого Штерна, лишився тільки Гірш. Пораненого Малюту за повноцінного члена групи поки вирішено не вважати. Не лишалося нічого іншого, як перевірити надійного товариша Фаїну, котра, давно будучи в революції та навіть навчившись володіти зброєю, не мала до цього часу активного бойового досвіду. Та заразом — ніби знайомого з практикою вуличної війни, але все одно зеленого й поки що не до кінця свого — колишнього київського студента.

Зараз же Штерн залишився в цілому задоволений результатами перевірки. Та й Фаїна не бачила більше причин утримувати Полтаву біля себе. Втікачеві, над яким висить смертний вирок, терористові, а тепер уже й грабіжнику просто нема куди податися. Все одно повернеться назад, на Безаківську. Якщо, звісно, не почне раптом рефлексувати, істерити й не зарядить собі кулю в лоба. Взяв же револьвер. Утім, без зброї ніхто з них у місто не виходив — це теж були неписані правила.

Штерн ще кахикав, але загалом виглядав трошки краще, ніж учора. Вкотре прокашлявшись та промокнувши зігнутим великим пальцем вологу в очах, запитав:

— Сніг?

— Ненадовго. Морозу ще нема.

— Буде. Під вечір уже трошки морозить.

— Тобі здалося. Морозить тебе.

Штерн знову прокашлявся, міцніше замотав горло старим вовняним шарфом.

— Треба звідси вибиратися. Тут ми надто на очах.

— Вокзал зате близько. Випадкового народу без нас вистачає. Навпаки, філери пасуть зараз околиці.

— А вони кругом пасуть, — відмахнувся Штерн. — Я трошки про інше. Не тепер, але скоро все одно зробимо звідси ноги. Доведеться лягати на дно серйозно й надовго. Думаю, навіть прийдеться податися з Києва на якийсь час. У тебе є хтось у Житомирі?

— Там лишилися старі зв’язки Переця. Я б ставила більше на них. Мене розшукують, напевне мої давні контакти під ковпаком. Хоча давненько не мала з житомирською групою справ… Ти чого?

Справді, Штерн дивився на неї дивним поглядом. Подібний досить часто доводилося витримувати Левіну, час від часу Фаїна перехоплювала його. Насторожилася враз, бо нічого доброго він не віщував.

— Нічого, — Штерн ураз зайшовся в кашлі, не закривши при цьому рота краєчком шарфа, як це робив застуджений Вольф, бризки мокроти віялом розлетілися довкола, хворий упорався з ним, повторив: — Нічого. Давно тобі хотів сказати… Мабуть, раніше треба було. А може, не варто взагалі, ти із цим живеш, тебе це тримає… Ну, вибач, ти сама почала.

— Що я почала?

— Про Переця свого знову. Про Сичевського. Його зв’язків треба уникати насправді, Фаню.

— Хіба я — не його зв’язок? — вирвалося в неї, однак тут же додала із запізненням: — Чому? Ти про що взагалі?

— Ти — інша справа. Ти його коханка… Була нею тобто.

— Він називав мене своєю дружиною.

— Він міг називати тебе, як сам хотів. Ваші стосунки нічого не означали.

— Для кого?

— Може, для Сичевського жити з тобою справді було чимось особливим, важливим, — Штерн знову промокнув зволожіле око, зовсім не відповідно до моменту шморгнув носом. — Не знаю, на що він розраховував. Може, помиляюся. Раптом ти, Фаню, справді мала для нього більше значення, ніж я думаю. Тому він спробував у такий спосіб вийти з тюрми, бажав тебе, збирався навіть потім вибратися кудись за кордон разом із тобою. Ти ж не знала, я розумію. Про той його вчинок узагалі мало хто знав. Не хотіли розголошувати, могло зашкодити всьому руху. Перець Сичевський мусив лишитися героєм, загиблим за справу революції. Мертві бійці часом важать більше за живих. Та всі зв’язки, котрі він мав тут… Я б не поспішав їм довіряти, Фаню.