Київські бомби, стр. 45

— Для чого! — стрепенувся той. — Хіба я не…

— Тихо. Спокійно. Кажу ж: це все припущення. Могло бути так. Твоя організація до ексу відношення не має. Про те, що ви охороняєте периметр, охранка й поліція поняття не мали б. Справді, ніхто з ваших у бійку там так і не поліз, бомби Гірша дуже вчасно знадобилися. Фараони, зі свого боку, теж не чекали зміни в планах. Двох людей, вважай, підставили під кулі. Це, повторюся, навряд чи передбачалося. Вони взагалі мусили привезти мішок із грішми, передати клеркам у банку та спокійно собі їхати геть. Потім заходимо ми. Далі — ясно.

— Висновок?

— Харківське охоронне мало дуже обмежену інформацію. А саме: такого-то дня о такій-то годині такі-то люди планують у Харкові акцію у відділенні Земельного банку. Якому — ніхто не знав. Але Гірш спеціально поїхав сюди раніше. Понюхав, побачив, подумав. І відбив два дні тому телеграму. Текст дуже простий, нічим не привертає до себе уваги. Проте це був такий набір слів, про який ми домовлялися наперед.

— І?

Абрамов зараз сам уперто штовхав Штерна до думки, яка просто сама просилася і яку той до останнього не хотів озвучувати. Та довелося, іншого виходу зараз уже не було, бо Штерн сам почав цю розмову.

— Час і місце проведення ексу всі мої люди знали того ж дня. Телеграму Гірш відбив рано, так домовлялися. Вже в обід усе стало відомо. Отже, або провокатор — справді Гірш, і він дав того ж дня ще одну телеграму чи повідомив тутешню охранку іншим способом, або… — Пальці знову клацнули.

— Або, — луною відгукнувся Абрамов. — На телеграф Гірш ходив сам. Ніхто з моїх поруч із ним не крутився. Не бачив я в цьому жодного сенсу.

— Я не бачу жодного сенсу, для чого Гіршеві… Або комусь іншому… Так, усе. Гаразд. Спокійно, — Штерн тепер говорив сам до себе. — Нас не вистежували на вокзалі зранку. Нас узагалі ніде не шукали. Чекали в певному місці. Точного часу не знали. Тому замінили банківських пацюків поліцейськими ще зранку. Гадаю, посадили подібні засідки і в інших відділеннях. У вашому місті їх навряд чи так багато. Усі — в центральній частині. Ще не бачив, аби банк відкривали на околиці чи в передмісті. Про експедицію цих грошей, призначену саме на сьогодні, теж напевне дізналися досить швидко. Склали два і два. Жандарми не такі дурні, як нам хочеться їх бачити, Абрамов.

— Згоден.

— Готували сьогодні засідку. Все інше — допоміжне. Чекали на нас. Довести не можу, відчуття. Я відчуттям довіряти звик.

— Теж погоджуюсь. Тепер погодься й ти: не слід було вести подібні розмови при всіх.

Штерн кивнув мовчки. Вирішив більше взагалі нічого не говорити.

Гірш.

Фаїна.

Малюта.

Левін.

Вольф.

Кожен із них міг зрадити. Не хотілося в це вірити. Проте логіка у словах Абрамова таки була: провокатора слід шукати серед своїх.

Левін.

Малюта.

Фаїна.

Гірш.

Вольф.

Усі вони знали час та місце. Навіть ті двоє, що лишилися в Києві.

Усі в різний час виходили з дому в Пущі-Водиці. Навіть Фаня, адже часу від моменту, коли її оголосили в розшук, давши це в газету, спливло таки чимало. Ризики зменшилися.

Малюта, професійний грабіжник.

Вольф, недороблений актор.

Левін, бісів красунчик із чим далі, тим більш явними претензіями на незалежність та лідерство.

Гірш, гірничий інженер, знавець підривних робіт із Юзівки.

Фаїна, котра вважає себе вдовою полум’яного революціонера та незламного борця з режимом Переця Сичевського.

Хто?

Зрозумівши, що розмову закінчено, Абрамов, тримаючись уже зовсім спокійно, навіть із дещо переможним виглядом потягнув на себе двері, вийшов, лишивши Штерна самого. Але той вийшов майже відразу за ним, глянув, як старанно, боячись завдати болю, перев’язує Лілі прострелене наскрізь Малютине плече, як замислено перебирає різаний папір на столі Гірш, як не зводить Левін очей з Абрамова. Схрестив руки на грудях, потім — розплів, легенько ляснув себе по стегнах, привертаючи загальну увагу.

— Лишатися тут далі не можна. Самі знаєте, чого це я… Ми тут усе погодили. Сьогодні ж забираємося з цього гостинного міста, планів не міняємо.

— Що погодили? — запитав Левін.

— Усе. Більше на цю тему не говоримо. Абрамов, ми можемо про всяк випадок поміняти до вечора квартиру, аби пересидіти?

— Є варіанти.

— Тоді хай дівчина закінчує — і ходу звідси.

— Ти довіряєш йому? — не вгавав Левін.

— Ми йдемо звідси, — повторив Штерн, так ніби Левіна для нього в цей момент не існувало. — Є думки. Поясню, але не тут. Чи, може, хтось не згоден, що нам просто зараз треба накивати п’ятами?

Відповіддю було дружне мовчання. Хіба що Лілі старанно сопіла, завершуючи незвичну для себе роботу.

Розділ четвертий

1

— Значить, це ти.

— Він, — підтвердила Фаїна, кутаючись у теплу шаль.

Дачний будинок був без комина, пічку тут теж не поклали. Перебиратися в інше місце, де можна хоча б як слід протопити, Штерн поки не збирався. Узагалі це була дивина, що він так довго лишався разом із усіма. Власне, тому й звелів роздобути невелику металеву грубу: виявилося, мерзнув Штерн жахливо, був навіть більшим мерзляком, ніж Фаїна. Хоча намагався ніколи не показувати виду й триматися бадьоро, напевне наслідуючи загартованого Рахметова: при всій своїй не надто великій любові до читання роман про «нових людей» здолав, вважаючи цей труд мало не своїм обов’язком [57]. Та коли члени бойової організації почали бачити свого керівника що­дня, той, схоже, поступився деякими принципами: заявив, що не може більше терпіти собачого холоду.

Пічка гріла. Жару вистачало вповні лише на одну кімнату. Довелося тримати всі двері прочиненими, аби тепло розходилося хоч якось по інших приміщеннях. Фаїна спала окремо, її кімнатка була найменшою, й вона не могла прогнати туди всіх чоловіків. Тож довелося призвичаїтися спати з прочиненими дверима. Утім, бойовики, за спостереженням Фані, давно перестали сприймати її як жінку. Хіба хтивий Левін, не бажаючи заспокоюватися, час від часу намагався навіть не фліртувати, а лиш грати у залицяння.

Це він привів сюди Полтаву, коли повернувся з Ямської, від мадам Сторожук. Куди, як належить кавалеру, доставив свою даму, посадивши Лілі-Бантик у шарабан просто на залізничному вокзалі.

Полтава ж, як помітила Фаїна, зовсім не боявся грізного допиту Штерна. Схоже, за цей час із хлопцем щось сталося: зовсім перестав боятися чи, навпаки, — перейшов межу, за якою відчуття страху стало постійним. Отже, нормою. Тому й сприймалося як взірець природної поведінки.

Але можливою вона вважала й ситуацію, коли Полтава вже від усього, що з ним та довкола нього відбувалося, втомився. Й дуже хоче, аби все це якось скінчилося. Не повісили в тюремному дворі, як її Переця, вислизнув із зашморгу, не застрелили під час утечі, — то Бога ради, хай уже вбивають тут, закопують у лісі, десь під сосною, у вологу листопадову землю.

— Точно, цей самий, — укотре підтвердив Левін, а Вольф додав, прокашлявшись, бо трохи захрип цими днями:

— Він тоді, на Прорізній, бомбу недокинув. Сам бачив.

— Усі бачили, — Малюта, поправивши пов’язку, теж вирішив вставити свого п’ятака в загальну розмову. — Портрета, правда, не бачив тоді.

— Я теж, юначе, вас не розгледів як слід, — озвався Гірш. — Але товаришам вірю на слово. Вас упізнало троє з групи. Значить, ви той, за кого себе видаєте.

— Ні за кого я себе не видаю! — образився Полтава. — Я — це я! Ось він, — рука витягнулася в бік Левіна, — сам сказав, де його шукати. Більше мені нема куди йти.

— І ти пішов у бордель на Ямську, — Штерн клацнув пальцями, ніби ставлячи в цій частині розмови жирну крапку. — Логіка є. З тюремної камери — до дівок.

— Це не смішно, — буркнув Полтава.