Київські бомби, стр. 36
— Навряд чи ми ще зустрінемося тут. Та й у суді мені нема потреби виступати. Хоча прийду. Сподіваюсь, ви не проти?
— Проти, — відповів Полтава.
— Ну, тоді тим більше прийду, — криво посміхнувся ротмістр. — Я говорив, як ви набридли мені?
— Багато разів.
— Тоді краще не повторюватися. Усе самі без мене знаєте. Хай би як це не прозвучало, але… гм… щасливо залишатися, Волоху.
Замість відповіді Полтава знизав плечима. Підвисоцький, цього разу навіть не взявши на себе труд зняти з арештанта кайданки, викликав тюремника й тепер остаточно втратив до цього в’язня будь-який, навіть службовий інтерес.
Коли йшли назад у камеру, Полтава почув за спиною:
— Не повертайся. Слухай.
Від несподіванки арештант зупинився, відразу ж отримавши сильний і грубий штурхан у спину.
— Не зупиняйся, дурню! Вперед!
Ноги Полтави самі рушили далі. Він напружився, раптом злякавшись, що зараз хтось піде цим самим коридором назустріч і їхню невеличку змову буде викрито. Але пощастило: тюремний коридор був порожній. Поштар говорив короткими, місткими фразами. Причому так, аби в’язень міг його почути, й при цьому — не голосно, мимоволі вимагаючи від слухача пильності та уваги.
— Я однорічник. Звати Тимофій. Тимко. Сам полтавський, земляки. У мене швагра літом судили. Книжки друкував, заборонені. Українські. Вислали за Урал. Тому я з вами.
На короткий час наглядач замовк. Полтава вирішив — той чекає від нього якоїсь відповіді. Навіть зібрався щось сказати, але ззаду знову почулося:
— Ви мало встигли. Чув — тебе повісять. Значить, повісять.
— Знаю, — відповів Полтава, не повертаючись.
— Погано. Одним нашим менше. Якщо вийдеш звідси — стрілятимеш далі?
— Куди? — Полтава справді не зрозумів.
— У кого, — виправив Тимофій. — Хорошу справу почали. Але згоріли по-дурному.
— Згоден.
Поки говорили так, коридор завернув і вони дійшли до дверей Андрієвої одиночки.
— До стінки стань, — звично наказав наглядач, відразу піднісши голос, аби прозвучало, і додав: — Мордою!
Полтава слухняно повернувся, ставши до мурованої холодної стіни майже впритул. Позаду брязнули ключі.
— Більше дурного не роби, — знову мовив тюремник. — Тікати готовий?
— Як?
— Спосіб є. Тільки знову в мою зміну. За три дні. Готовий?
— Чому…
— Мовчи. Раз я кажу, значить, інакше не можна. Готовий чи ні?
Рішення прийшло раніше, ніж Полтава зміг чітко його зважити та усвідомити.
— Готовий. А ти?
— Ще не знаю. Або тебе виведу, або разом підемо. Не можу тут більше.
— Для чого найнявся?
Ледь рипнувши, прочинилися двері камери.
— Заходь. Думай. Усе інше — потім. За три дні, в мою наступну зміну. Чи на суд і в петлю. Такий вибір, хлопче. Повертайся кругом.
Розвернувшись, Полтава спробував глянути в лице наглядачеві. Але Тимофій навмисне відводив очі. Швидко зняв кайданки, потім заштовхнув арештанта в камеру, так, що той поточився й ледь утримався на ногах.
Двері знову зачинилися.
Скреготнув ключ ззовні в замку.
Розділ другий
1
Їхали в різних вагонах.
Штерна зачепило, коли Левін купив собі квиток у перший клас. Своїх грошей у нього не було, платив зі спільної каси, яка тепер, після останніх подій, уже не називалася партійною і взагалі швидко танула. Але якби Левін просто влаштувався в комфортабельному купе, Штерн, зціпивши зуби, готовий був це пережити. Сам до комфорту ставився досить спокійно, часом — навіть вороже, вважаючи його проявом буржуазності, чого він терпіти не міг і з чим боровся зі зброєю в руках уже не перший рік. Ні, Левін не просто заплатив спільними грішми за власний комфорт.
Він узяв із собою в дорогу проститутку. Найдорожчу дівку із салону мадам Сторожук, котра заради можливості покататися в купе першого класу з Києва до Харкова і назад навіть зробила пишну зачіску та вдяглася найкраще, старанно вдаючи із себе світську пані.
Не вважаючи себе великим моралістом, Штерн усе одно не стримався — останнім часом, спілкуючись із Левіним, старший узагалі не надто добирав виразів.
— Вульгарно, — сказав він, не зважаючи навіть на розмальовану курву поруч.
При цих словах дівиця спершу дурнувато посміхнулася, після чого губки знову перетворилися на звичний рожевий «бантик». Штерн уперше бачив її, тож поняття не мав: у закладі мадам Сторожук має прізвисько Лілі-Бантик. Ніхто з дівчат не вмів так природно складати губи, а клієнти від самого вигляду пухкого «бантика» неабияк заводилися. Тому мадам навіть цінила Лілі трохи дорожче — теж на заздрість іншим дівчатам.
Вона зиркнула на супутника. Намагаючись зрозуміти, чи не жартує цей некрасивий чоловік із рідкою, зовсім не охайною борідкою. Нарешті, ніби відчувши загрозу, котру він випромінює, притислася до Левіна, немов шукаючи захисту — так, наче той справді був її чоловіком або просто лицарем.
— Нормально, — спокійно відповів Левін. — Самий цимес. У вагоні першого класу пасажири самі не подорожують. Підозріло, Штерне, погодься.
А ось це вже переходило межу. Усі, включно з Левіним, користувалися псевдонімами й кликали один одного несправжніми іменами, навіть коли були самі. Але називати його Штерном у присутності не просто сторонньої жінки, а повії, котра через пиху та примху Левіна стає свідком і матиме після того десятки інших клієнтів, той не мав права. Штернові хотілося думати: це звичайне порушення дисципліни. Подібне Левін дозволяв собі вже не вперше. Навіть, як оцінював Штерн, намагаючись почати щось на зразок боротьби за вплив у групі. Котра в світлі останніх подій перетворилася на самостійну, не підпорядковану жодному центру бойову організацію. Проте чим далі це проявлялося, тим швидше Штерн готовий був припустити: поведінка Левіна цілком може мати зовсім інше коріння.
Довкола ходили люди. Київський залізничний вокзал жив своїм життям, котре стало зараз ще тіснішим: генерал-губернатор особисто наказав почати тут суттєві перебудови, бо треба розширюватися й рости. Адже розширюється й сам Київ, місто стає значимішим, усе більш бундючним, частенько почали навідуватися високі гості. Тож у довколишньому натовпі було так само легко загубитися, як і привернути до себе увагу скандалом. Тож Штерн, проковтнувши грудку люті, промовив так спокійно й виважено, як зміг:
— Що підозрілого?
— У першому класі пасажири самі не їздять, — терпляче повторив Левін. — Або сідають у купе двоє панів, щоб жерти коньяк цілу ніч, або катаються з молодими коханками. Для чого мені викуповувати самому ціле купе у вагоні? Тим більше не потрібен мені випадковий попутник, погодься. Конспірація, Штерне.
Він говорив упевнено, явно будучи переконаний не лише у своїй правоті стосовно дотримання конспірації, а й у правильності власних дій.
— Оце — конспірація? — Штерн кивнув на дівицю.
— Лілі — своя. Віддана мені, навіть любить. Правда, Лілі?
Замість відповіді розмальована смачно цмокнула супутника в щоку, лишивши яскравий слід від помади.
— Отак, — задоволений собою, сказав Левін. — Чудове прикриття.
Нічого більше не пояснюючи, він з підкресленою галантністю допоміг своїй дамі піднятися на сходинки, і вони зникли у вагоні. Штерну нічого не лишалося, як посунути до себе, в третій клас.
В іншому вагоні, теж третім класом, до Харкова їхав Малюта. Зустрітися вся група мусила на конспіративній квартирі, заздалегідь підготованій Гіршем. Той вибрався до Харкова на два дні раніше для зустрічі з Абрамовим, без харківських чисту явку знайти складно, це забере більше часу, ніж треба.
Фаїна з Вольфом лишилися в Києві. На думку Штерна, пристрасті довкола стрілянини біля казарм уже вляглися, й Фані досить сидіти під добровільним домашнім арештом. Та вирушати до Харкова всією групою, у повному складі, він не вважав за потрібне. Залишати її саму так само невірно з точки зору тактики: Фаїна не з таких, не захоче відсиджуватися, коли чоловіки зберуться на акцію. Тому з нею лишився Вольф, причому викликався сам, добровільно. Правильно, вирішив тоді Штерн після коротких роздумів. Колишній актор взагалі мало проявляв себе у подібних операціях, грав інші ролі, це вдавалося йому навіть краще. Стосовно ж Фаїни… Знаючи й не раз бачачи її в ділі чудовим сигнальником та загалом непоганим конспіратором, кур’єром чи зв’язковою, навіть маючи уявлення про її вміння користуватися зброєю й давати раду бомбам, Штерн усе ж таки жодного разу не чув від самої Фаїни про її участь в ексах. Тут же успіх забезпечували досвід, злагодженість дій та мобільність групи.