Київські бомби, стр. 34

Ось чому їй лишалося читати газети — їх на її прохання щодня купував і приносив Гірш.

Про тих «коліївців», кого затримали живими й заарештували, перестали писати вже на третій день. Зате оголошення про розшук Фаїни з її прикметами залишалося з номера в номер. Іншим вона пояснювала: чекає, коли ж воно, нарешті, зніметься й заміниться іншим.

Та собі не брехала: дуже хотіла знати, що сталося з тим хлопчиком, Полтавою, чи це його заарештували під час поліцейської операції, чи навпаки — вбили, коли почав опиратися й відстрілюватися.

Адже крім того, що її рятівник назвав себе Полтавою і був пов’язаний з бойовою дружиною справжнісіньких, як не крути, дилетантів, Фаїна нічого більше не знала про нього. Й не розуміла до кінця, чому їй так хочеться почути, де він та як склалася його доля.

Ну, а Левін — останній, хто повинен відчути цей її особистий інтерес.

3

«Це не перемога», — так вирішив Підвисоцький.

Звісно, думку залишив при собі. Тим більше що шеф Київської охранки, складаючи панові Столипіну особисту доповідну про успішну ліквідацію терористичної групи «Колії», згадав прізвище ротмістра окремо, виділив спеціально. Й відповідь не забарилася: подяка від самого Петра Аркадійовича надійшла Підвисоцькому персонально, підполковник Кулябко зібрав офіцерів та зачитав при всіх слова вдячності, адресовані прем’єр-міністром тому, хто поєднав у собі високий професіоналізм із не менш високим патріотизмом. Іншої нагороди Сергій Підвисоцький не прагнув: державний муж, котрий був його кумиром та зі словами й діями якого ротмістр погоджувався цілковито й беззаперечно, нарешті відзначив його заслуги особисто.

І все одно це — не перемога, констатував він, дивлячись на зображення прем’єра й звертаючись до нього подумки: не ви­стачало ще вголос, сам собі здивувався б, почавши раптом говорити з портретом. Пошукова операція проведена блискуче, більшість бойовиків знищена, включно з ватажком. Смерть Григорія Суярка під час бойової операції, при виконанні службових обов’язків лише додавала значимості тому, що сталося, — жандармський офіцер загинув від кулі небезпечного терориста, виконуючи свій обов’язок. Його з честю, гучно поховали, газети дали спершу некролог, потім — удостоїли історію загибелі поручника половини шпальти, а громадськість вибухнула праведним гнівом. Проте ротмістр зараз міг дати руку собі відтяти: ніхто, крім нього, включаючи навіть підполковника Кулябка, не готовий був визнати цілковиту безглуздість Суяркової загибелі.

Так, трагедію можна при бажанні подати символічною. Що, власне, й починають робити надміру заповзятливі служаки. За інших обставин сам Підвисоцький готовий був сказати більше, адже сам факт створення бойової дружини, якою були чи принаймні намагалися здаватися метранпаж Сапіга з компанією, красномовно підтверджував правильність політики уряду й особисто прем’єр-міністра в плані вирішення національних питань.

Загострила їх, активізувала відверто націоналістичні рухи недавня революція, тут не може бути жодних сумнівів і розбіжностей у думках. Про євреїв, котрі чим далі, тим частіше виступають за те, аби порушувати окреслені владою межі осілості, навіть не слід окремо згадувати, ця проблема боліла в імперії задовго до того, як Столипін очолив уряд, — і ротмістр навіть ризикнув би сказати: задовго до того, як коронували на царство Його Величність Миколу Другого. Те, що сьогодні без зайвих засторог називали «єврейським питанням», не в змозі швидко вирішити навіть Петро Аркадійович, при всій повазі до нього Сергія Підвисоцького. Та якби ж цим так зване національне питання обмежилося, уряд у Петербурзі й разом із ним — Департамент поліції не надто сушили б собі голови й не намагалися ускладнювати й без того непросте життя.

Чого варті заворушення у Фінляндії [53]… Ротмістр згадав про це, бо масштаб проблеми виявився таким, що про фінські події дозволили відкрито писати в газетах. Приборкання непокірних територій тягнеться вже рік, і, за останніми відомо­стями, у Виборзі ось-ось введуть військовий стан. Причому зволікає саме не надто рішучий імператор, очевидно наляканий революцією й перманентним терором. Ясно, навіть наодинці з собою ротмістр Підвисоцький, будучи ревнішим вірнопідданим, ніж церковним прихожанином, не дозволяв собі критичних зауважень на адресу государя-імператора. І все ж таки щиро вірив: ніхто, крім Столипіна, не зможе дотиснути Його Величність, тож придушення фінського безладдя за допомогою регулярних військ — лише питання часу.

Подібних прикладів знаходилося останнім часом багато. І поява в цій обоймі «коліївців» лише доводила: жорстка політика уряду та особисто Петра Аркадійовича щодо злочинної активізації національних меншин (вони раптом, чомусь, із доброго дива перестали вважати себе частиною великого російського народу) виправдана й справедлива.

Так, черговий етап перемоги, здобутої в боротьбі з націоналістичними заворушеннями, можна було б з легким серцем записати в актив. Не будь важливої обставини, поміченої ротмістром уже після першого допиту колишнього студента Волоха, він же — Полтава, він же — вбивця жандармського поручника, вірного слуги царя й Вітчизни.

А саме: самопроголошені «коліївці» виявилися на повірку мало не оперетковою трупою. Небезпечний терорист застрелив поручника Суярка не від лютої ненависті, а з банального й цілком зрозумілого, просто-таки дитячого переляку. За невеличкою групою не стояли скільки-небудь серйозні люди та сили. Й усі вони були приречені, ще не почавши толком своєї діяльності.

Розуміння цього повністю міняло суть того, що подавалося шефом Київської охранки як перемога. Насправді ж силами Охоронного відділення ліквідували звичайне непорозуміння, й загибель жандармського офіцера перетворювалася з великої трагедії мало не на зразково-показовий фарс. Найсмішніше — якщо з таких речей, звісно, не гріх сміятися, — виглядала та обставина, що Андрія Волоха, Полтаву, засудять військовим судом як особливо небезпечного терориста.

Й повісять.

Перетворивши хай до якоїсь міри ідейного, грамотного, навіть за певних обставин розважливого й тверезо мислячого, проте все одно нікчему — на мученика, героя. Та ще й, боронь Боже, стане цей юний Полтава для когось символом боротьби, рано чи пізно створяться інші, серйозніші бойові групи, почнеться рух помсти за смерть відважного борця від рук царських сатрапів. Усе це під не дуже бажаним, зовсім не смачним, проте гострим, пекучим соусом проклятого національного питання.

Само собою, нічого з цього ротмістр Підвисоцький не збирався викладати на папері й передавати вище, по інстанції. Справу зроблено, з «коліївцями» покінчено. Й можна, навіть треба переключитися на більш важливе.

Штерн.

«Це вам не переляканий студент, милостивий государю Петре Аркадійовичу», — подумки звернувся ротмістр до прем’єрового портрета.

Подумав — і промовив ці ж слова вголос.

4

Першого листа наглядач передав несподівано й мовчки.

Вірніше, то був навіть не лист. Коротка записка на клаптику. Його нерівно, явно поспіхом відірвали від цілого шматка, ймовірно — обгорткового паперу. Почерк сестри Полтава впізнав: старанний, учительський, округлі літери. Навіть якщо Оксана писала записку швидко, маючи дуже мало часу, всього кілька хвилин, усе одно не зрадила собі, виводила слова старанно: «У мене все добре. Так добре, як може бути в тюрмі. Тримайся. Довіряй цій людині». Більше нічого, але Полтаві ви­стачило цього, аби отримати інформацію для роздумів.

Власне, нічого іншого, крім як міркувати, хлопцеві в одиночній камері не лишалося.

Прочитавши в дитинстві про пригоди Робінзона Крузо на безлюдному острові, Полтава за його прикладом вирішив не впадати в розпач і хоча б не втрачати відчуття часу. Так, у цій камері він оклигав. Як волочили сюди, непритомного, не пам’ятав: утратив свідомість, міцно отримавши по голові носаком чобота від якогось поліцейського. Полтава не бачив, скільки людей його било. Навалилися відразу, щойно стягнули з горища. Спершу хлопець ще намагався триматися на ногах, та його збили другим ударом, цілячи точно в зуби, і влучили, зламавши передній. Тепер уламок колов язика, болів і часом навіть кривавив. Правда, Полтава вважав, що йому пощастило: дивом не зіпсували жодного ребра, вціліла щелепа, руки-ноги теж цілі. Розбите лице, але, торкаючись себе щодня, відчував: синці болять менше, садна гояться. Могло бути й гірше.