Київські бомби, стр. 27

Пальнувши в унтера, вже — в лежачого, Левін повернувся, тримаючи револьвер перед собою, одним його виглядом розганяючи від себе враз наляканих перехожих. Цього разу Вольфа у ролі візника з ними не було, довколишні вулиці були надто вузькими для того, аби запряжений екіпаж міг вільно маневрувати ними. Розбігатися краще на своїх двох, самостійно, врізнобіч. Вольфа з Гіршем, озброєних бомбами, Штерн розставив для можливого прикриття відступу основних сил на сусідніх вулицях. Власне, нормальний шлях для відходу був тут лише один. Почнися погоня, метальники легко відрізали б її. Тут не обов’язково кидати влучно. Головне — приголомшити вибухами, зупинити, пригальмувати, дати втікачам виграш у часі.

Фаїна першою помітила — не так пішло.

З того боку, де причаїлися на своїх позиціях Вольф та Гірш, раптом під акомпанемент переляканих криків вибігло кілька солдатів, скидаючи з плечей на бігу ремені гвинтівок. Звідки вони тут з’явилися, чому озброєні, взагалі — де й у чому Штерн помилився в розрахунках, Фаїні не лишалося часу думати. Натомість прийшло інше розуміння: вдарити з тилу, в спини солдатам, двоє бомбістів не наважаться. Й невідомо, що гірше — лишатися там, де стоять, чи тікати, поки самих не зловили.

За якусь мить здалеку долинув пронизливий звук поліцейського сюрчка, до нього за мить додався ще один, за пару наступних секунд вони вже заливалися трелями. Тим часом з воріт казарми, котрі навіть не зачинялися, на підмогу вже вибігали ще кілька солдатів, разом із ними — офіцери з револьверами напоготові. Гаркнув перший постріл. Фаїна, невимовно довго тупцяючи на місці, глянула туди, звідки стріляли, і вгледіла Левіна: пригнувшись, він зайцем мчав у бік протилежної вулиці, котра невідомо куди вела, але тим не менше завертала за ріг, даючи втікачеві змогу зникнути з поля зору стрільців. Ліворуч, через невеличкий майдан, широкими важкими кроками стрибав Малюта. На відміну від Левіна, кулям кланятися не збирався, відстрілювався на бігу, не цілячись, без наміру влучити — просто показував зуби.

Фаїна лишилася сама. Поки на неї якимось дивом ніхто не звертав уваги, й малювався цілком реальний шанс лишитися в колотнечі непоміченою. Подумаєш, міщанка з плетеним кошиком… Та щойно це майнуло в голові, як у повітрі повис істеричний бабський вереск:

— Вона! Тримайте її! Вона з ними була!

Ковзнувши оком туди, звідки кричали, й вглядівши розпатлану тітку в ширококрисому капелюшку, котрий їй ну зовсім не пасував, Фаїна переконалася — перелякана справді показує на неї. Зараз відступати особливо не було куди. Навпроти звабливо манила ще одна невеличка вуличка, та вже за мить її відріжуть від порятунку солдати, котрі поспішали до місця стрілянини й бігли жінці з кошиком навперейми.

Рука розпрямилася, кошик ковзнув по ній вниз, рука міцно стисла ручку, гойднула.

— РВОНЕ! — крикнула Фаїна на всю силу легенів, тут же збилася на справді істеричний вереск: — ЛЯГАЙ!

Кошик уже летів, кинутий вперед з усією силою, яка знайшлася в руці. Він ще не торкнувся землі, перелякані солдати ще не зрозуміли, як їх обдурили, а Фаїна вже метнулася вперед, намагаючись дістатися до вулиці порятунку, доки не відрізали шлях. Коли почувся нарешті удар кошика об землю, після чого позад неї вибухнули люті матюки, Фаїні вдалося пробігти мало не половину відстані.

Не встигала.

Навперейми вже метнулася постать. Фаїна раптом згадала: а в кошику ж лежав її револьвер, ох, як неакуратно, незграбно, до болю безглуздо…

Постріл.

Попереду, зовсім близько.

Та стріляли не в неї.

Незнайомий кремезний вусань у розстебнутому піджаку, з-під якого виглядала вишита сорочка, пострілом збив якогось завзятого солдатика, що біг попереду інших. У той самий час перед Фаїною — вона просто налетіла на нього! — виріс чоловік у тужурці, схопив за руку, і вона тут же, миттю, якось відразу впізнала його.

А той, хто назвав себе Полтавою та пообіцяв на прощання знайти її, напевне теж упізнав не таку вже й давню рятівницю.

— Сюди! — викрикнув хлопець, хоча Фаїна й без нього знала, куди тікати, інших шляхів перед ними просто не відкривалося.

Тепер помчали, тримаючись за руки.

Полтава буквально волочив її за собою, і Фаїна мимоволі здивувалася, звідки в цього худого й не зовсім зграбного юнака стільки сили. Пірнули в рятівну вулицю, не озираючись, позаду ще гриміли постріли, хто в кого стріляв — тепер уже неважливо.

Враз Полтава зупинився, так само різко, як ще кілька секунд тому біг, пустив її руку, рвучко розвернувся, гукнувши через плече:

— Тікай! Біжи, я сказав! — а сам уже витягав з кишені револьвер. Робив це не зовсім зграбно, рука, здається, трошки заплуталася, зашпорталася, дістати зброю так спритно, як хотілося, хлопець не зміг.

А потім раптом подався вперед, ніби збирався когось чи щось зупинити.

Зі свого місця Фаїна не могла бачити, що саме відбувається зараз на місці, яке стало для них усіх полем битви. Але черговий постріл раптом злився з голосним викриком болю, Полтава вигукнув з відчаєм та з не меншим болем у голосі:

— ВАКУЛА! ЧОРТ! ВАКУЛА! — І вона нарешті все зрозуміла.

Вусань.

Піджак.

Сорочка-вишиванка.

Тепер згадала і його.

Прорізна, бомба, листівка.

«Колії».

Розуміючи, що цього разу одному з них не пощастило, тепер уже Фаїна чіпко схопила Полтаву за руку, сіпнула:

— Не стій! Бігом!

Далі стискаючи руків’я в правиці, але, здається, зовсім не маючи наміру пускати «іграшку» в діло, Полтава, ще кілька хвилин тому — жвавий, спритний та навіть сильний, тепер ураз перетворився на перелякану, збиту з пантелику велику дитину. За інших обставин Фаїна і цьому дала б раду. Але зараз час працював проти них, тож вона гаркнула зовсім не по-жіночому, грубо й зло:

— Тікай, кажу! Вб’ють!

Що подіяло — невідомо, та Полтава справді вийшов зі ступору й побіг уперед, на ходу все ж таки ховаючи револьвер.

Вулиця виявилася короткою. Завертала вправо, потім за кілька десятків метрів розходилася. Фаїна тут ніколи не була, Полтава теж навряд чи добре знав ці краї, тож вони просто мчали вперед, не розбираючи дороги й повертаючи туди, куди підказували інстинкти загнаної дичини.

І Фаїна взагалі не здивувалася, коли раптом за наступним поворотом налетіла на Левіна. Той стояв, відхекуючись, відчув рух перед собою — скинув угору револьвер, та відразу розгледів, хто перед ним, видихнувши:

— Ти… ти як тут? Фаню, ти тут як?

— А… а ти? — тяжко й уривчасто дихаючи, вичавила із себе вона.

— Буває, — Левін витер тильним боком руки, в якій тримав зброю, спітнілого лоба. — Значить, вискочили. Не можна тут стояти. — Він тицьнув дулом на Полтаву: — Хто це? — Придивився, чомусь сплюнув: — Ясно. Старий знайомий. Ми часто зустрічаємося, тобі не здається, хлопче?

— Він прикрив мене! — різко кинула Фаїна. — Їх було двоє! І одного вбили на місці! З нами піде!

— Нікуди не піду! — Полтава зробив кілька кроків назад, знову якось зовсім по-дитячому мотаючи головою. — Не піду нікуди!

— Правильно! — вишкірився Левін. — Фаню, зайвого на себе не бери!

— Я знайду вас, — промовив хлопець, явно не знаючи, що ще треба зараз говорити.

— Вірно! — швидко мовив Левін. — Захочеш — знайдеш! Ми вже як рідні! Мене шукай на Ямській, салон мадам Сторожук. Прийдеш, покличеш її, скажеш — потрібен Яшка, там усе зроблять. Тепер — розлетілися!

Полтава не встиг оговтатись, як Левін із Фаїною розвернулися й зникли в сусідньому дворі.

Немов не було їх тут зовсім.

Десь дуже далеко співали безпечні вже для нього поліцейські сюрчки.

Але Полтаві зараз усе одно стало дуже страшно — адже для нього все лише починалося, він тільки тепер це зрозумів.

3

Спочатку ротмістр Підвисоцький роздивлявся розкладену перед ним на столі друковану театральну афішу з висоти свого зросту, схрестивши руки на грудях.