Справа отамана Зеленого, стр. 58

Середа виїхав назустріч, побачивши, що отаман сам. Але Шеремет не зупинився, дав шпори коневі, припустив швидше. Нічого не розуміючи, Семен подався за ним. Лише коли минули спалений хутір, Артем стишив ходу. Дочекався, поки хлопець порівняється з ним, промовив, дивлячись не на нього, а за спину, де проти місячного сяйва бовваніли рештки колись затишної, майже рідної хати.

— Нам треба вертатися. Зброю здавати.

— Як?

— Отак. Помилують нас, Семене. Усіх.

— Ти… отамане… Стривай, як би то сказати?..

Середа не міг дібрати слів. Навіть від'їхав від Шеремета подалі.

— Я сам усе скажу, — заспокоїв отаман. — Візьмемо зброю й повернемося.

Чекати ранку не стали.

Загін удерся в село, скоро тільки звернуло з півночі. Шеремет спершу хотів раніше, проте згодом надумав притримати людей. Повстанці й самі поривалися в бій, почувши отаманову розповідь. Та потім трохи охололи. Отак, без плану, на самому запалі нічого путнього не вийде.

Перевагу свою Артем бачив у тому, що Дзюба навряд чи знав про його коротку розмову з наляканою Палажкою в дворі. Навіть запідозрити такого повороту не міг: впивався своєю владою, що було очевидно, різало очі. Не припускав, що переляк може змусити зневажену людину ослухатися швидше, ніж можна було сподіватися.

План нападу не вирізнявся нічим особливим. У тому, щоб оточити село зусібіч і разом напасти, не було великої військової мудрості. Ударили знаскоку, виринувши з морозяної ночі, немов чорні примари, вісники смерті. Якесь дивне недбальство: вони виставили лише два пости на околиці — з боку Києва і з протилежного, звідки нині вже приходив Шеремет. Скільки людей там стояло, повстанці не розбирали. Отаман звелів не жаліти нікого. Сказав: як хто втече, то скарає того, хто проґавив. Його слово в загоні поважали. До того ж горе, що спіткало батька, кожен уважав за своє особисте. Тому пощади до ворога ніхто не мав.

Опір придушили миттю. Ніч наче прийшла їм на підмогу: місяць світив, як ніколи, яскраво, висипалися зорі, в цьому грудневому сріблі бігли, кричали, падали від шабельних ударів та пострілів люди. Більшість з них не встигала навіть огризнутися. Тіла топтали коні, хлопці часом самі пускали їх по трупах, що, як здавалося вершникам, ще ворушилися. Село тієї ночі немов накрила величезна безжальна повінь. Мов дурна вода, змітала вона всіх на своєму шляху. У нічному небі повис крик болю та муки, змішаний з пострілами, лайкою й подеколи жіночим лементом.

Шеремет віддав усе на розсуд своїх побратимів. Знав: саме тепер рябий Остап Романюк веде півсотню до сільради, де, найімовірніше, засіли основні сили. Частина партизанів наближалася туди з різних боків, невблаганно стискаючи лещата.

А сам Артем мав перед собою лише одну мету. Гнав до неї, і ніхто в цілому світі не здатен був його зупинити в праведному гніві.

Він устиг.

Яків Дзюба, вдягнений, озброєний до зубів, уже сидів у сідлі. Поруч метушився невеличкий гурт у суконних гостроверхих шоломах, оздоблених зірками. Найближчий з них, побачивши отамана з оголеною шаблею, метнувся назустріч — і голова потрапила під добре нагострену шаблюку. Середа, що досі був при Шереметові, тримаючись трохи позаду, вистрілив. Поцілив у когось тільки з другої спроби, решту зім'яли, надбігши, повстанці. Та Артем весь цей час не зводив погляду з Якова. Той ніби відчув його на собі — не відстрілювався, кинувся геть, пригинаючись у сідлі і заразом ховаючись за тих, хто вів з партизанами короткий, нерівний, але відчайдушний бій.

Шеремет не кричав навздогін, не вимагав зупинитися. Стиснув коліньми боки коня, вдарив п'ятами, пускаючи його вперед ще швидше, скоротив відстань між собою та Дзюбою хутко, впевнено, мовби завиграшки. Яків розвернувся, націлив маузера, та вистрілити вже не встиг: Шеремет махнув клинком, подавшись трохи вперед.

Зблиснуло лезо — і Дзюба скрикнув.

Зброя випала йому з пораненої руки на мерзлу землю.

Але Яків усе одно якимсь дивом тримався в сідлі, стискаючи вуздечку цілою, лівою, рукою. Не помічаючи нічого навкруги, Артем наблизив коня майже впритул до Дзюбиного і знову замахнувся. Супротивник відсахнувся, прикриваючись від можливого удару, поточився і, незграбно сіпнувши ногою в повітрі, вивалився.

До нього тут же поспішили з усіх боків. Шеремет, махнувши шаблюкою, вигукнув:

— Не смій! Не чіпай! Моє!

І хлопці стрималися, чекаючи, що отаман чинитиме далі.

Артем плазом ударив Дзюбиного коня по крижах. Тварина заіржала й пустилася навтіки. Тепер між вершником і Яковом, що саме зводився на ноги, нічого не стояло. Пригнувшись, Дзюба помчав уперед, не розбираючи дороги й не знаючи сам, куди й навіщо мчить, де шукатиме порятунку. Шеремет верхи легко наздогнав його і поскакав поруч, крутячи клинок у руці й раз по раз махаючи ним так, щоб шабля зі свистом розтинала повітря над головою втікача.

Повстанці, що їхали за ним, скидалися на апокаліптичний ескорт.

Так Шеремет догнав Дзюбу до сільського майдану. Тут уже запалили сільраду й гуртувалися довкола комонні й піші, утворивши щільне кільце. Між партизанами стояли селяни, абияк одягнені, переважно жінки й старі люди, осипаючи прокльонами тих червоних, які вціліли в різанині і збилися докупи в центрі кола. Полум'я висвітлювало їх, і бранці не приховували свого переляку. Угледівши отамана, натовп розступився, пропускаючи його. Артем і далі гнав поперед себе Якова, що весь той час, поки тікав, мовчав, ніби плекав у голові новий хитрий план, як би викрутитися цього разу. Коли побіг до гурту своїх, Шеремет гаркнув, перекрикуючи людський гамір:

— Тримайте його! Цього — окремо!

Відразу нагодився рябий Романюк. Кинувся навперейми, збив Дзюбу спритним ударом, а коли той упав — придивився й вигукнув зі щирим зачудуванням:

— Ти диви! Ось воно, юда! Де ж такі беруться падлюки, га?! Ану, вставай! Уставай, хай люди на тебе подивляться!

Спершу хотів схопити бранця за карк. Той відбив руку, і тоді Остап, вилаявшись, спробував був загребти правицею коротку чуприну. Нічого не вийшло. Дзюба вивернувся й порачкував якнайдалі від рябого. Шеремет не втручався. Діватися Дзюбі однаково вже не було куди.

Коли його нарешті згребли й поставили на ноги, тримаючи з обох боків, Артем різким рухом сховав шаблю в піхви.

Витяг нагана. Пальнув у небо, закликаючи так до уваги.

Усі враз затихли, шумів лише вогонь, поїдаючи помалу підпалену будівлю.

— Станьте в ряд! — промовив Шеремет, звертаючись до бранців.

Ті підкорилися. Артем не рахував, скільки їх тут. Жестом звелів відвести Дзюбу вбік, пустив коня клусом, проїхався вздовж ряду туди й назад, потім ще раз і ще. Ураз погляд зачепився за одного з червоних, зовсім молодого, здається, знайомого. Не злазячи з коня, нахилився, вдивляючись пильніше. Тоді випростався в сідлі, тицьнув у того дулом:

— Я тебе знаю! Вийди! Покажи себе людям!

Той не квапився — і тоді, злізши з сідла, до упертюха підбіг Семен Середа. Узявши за барки, потяг, поволочив із шеренги й завмер, роздивившись на лице жертви. А тоді прокричав:

— Це ж Аврамич! Ти ж Аврамич, Павло! Із Таценків! Тебе, суко, батько Зелений ще влітку додому відпустив! Забув Трипілля? Ти ще каявся, просив пробачення в людей! На коліна ставав!

— Добра пам'ять у тебе, Семене! — похвалив Шеремет. — Я морду пригадую. Як звати — забув! Точно, його отаман Зелений пожалів. Разом з іншими, такими самими!

Різким жестом Аврамич вислизнув із Семенової хватки.

— Ніколи на колінах не стояв! Перед тобою й такими, як ти, — ніколи! Хай живе товариш Ленін! Хай живе світова революція!

Прокричавши, замовк, ніби захлинувся власними словами. Став, опустивши голову, руки мотузками обвисли вздовж тіла.

— Це все, на що тебе вистачило? — так само голосно мовив Артем. — Того разу так не кричав. Бач, навчили тебе, небагато треба часу. Нічого, всі почули, який ти мужній, Павле Аврамичу, і як віддано любиш їхню радянську владу. Чи, може, вона вже твоя, влада ця? Рідна? Помреш за неї, сука?