Справа отамана Зеленого, стр. 56
— Ще раз повтори.
Семен зітхнув.
— Нікого нема. Ні живих, ні мертвих. Хазяї, Опанас із Килиною, Маруся… твоя… словом… Маруся… Нікого нема. Трупів не знайшов. До хати заходив, хоч тліло ще все. На мене ледь стріха не…
Не стримавшись, Шеремет угатив кулаком по столу, збитому зі старих ящиків з — під набоїв. Улупив сильно — той ледве не розвалився.
— Потім про свою стріху, Семене! Потім! Де всі, куди поділися?
— Розвідав я, батьку отамане. Без того б не прийшов. Там, у селі… Родичі в тітки Килини, знаєш… Пробрався туди. Добре, темніє рано. Пости стоять, обминув… Словом, тітки Килини там нема. Але були…
— Значить, жива? Маруся теж?
Середа зітхнув.
— Отамане, ти мене послухай. Я дещо нанюхав. Не збивай, добре? Бо сам нічого не розумію до кінця. Продам, за що купив.
— Слухаю. Кажи.
— Палажка, небога тітки Килини… У неї чоловік, Сидір. Так от, коли я постукав у вікно, тихенько постукав, вийшла спершу сама небога. А тоді відразу чоловік за нею. Ніби чекав… Та яке там «ніби» — точно чекав, отамане. Їй — богу, ось тобі хрест!
Хлопець перехрестився так, немов без цього Шеремет не пойняв би йому віри.
— Ти крутиш щось, Семене.
— Еге, кручу! — легко признався той. — Бо не знаю, як тобі все сказати, щоб ти мене правильно зрозумів. Видаватиметься, ніби мене чека послала…
— Хоч кого, Середо. Тільки не тебе. Чому чека?
— Сидір. Там знали, що прийдуть з лісу. Не аби від кого — ти потрібен чекістам, батьку отамане. Ось Сидір, значить, і передав мені для тебе ніби вісточку від своїх… чи твоїх…
— Не тягни вже, Семене. Злий стану, зовсім злий.
— Вони заарештовані. У підвалі сидять, там, де сільрада знову. Усі. Дядько Опанас, тітка Килина, Маруся твоя, — видихнув Середа, на коротку мить заплющивши очі. — Знали, куди йшли та за ким. Тебе шукають. А Сидір, мабуть, або продався комісарам, або залякали. Ось, просив переказати: якщо хочеш бачити Марусю живою та здоровою, тебе, отамане, чекатимуть саме там.
— Де? У Сидора в хаті?
— Точно так. Переговори це називається…
— Знаю, як це називається, — Артем сплюнув під ноги. — Коли? Час називали?
— Як зберешся, отамане. Чекатимуть від нинішньої ночі.
— Тоді куди тягти далі?..
Шеремет рішуче підвівся з грубо збитої широкої лавки, що правила ще й за ліжко. Застебнув бекешу, насунув папаху на голову, взяв зі стола нагана. Проти кволого світла каганця все ж можна було помітити нерозуміння й навіть переляк у Семенових очах.
— Ти що, підеш туди? Сам?
— Чому? Не сам. Зі мною ти поїдеш. Станеш на околиці, будеш моєю зайвою парою очей. Тримайся так, щоб тебе не побачили. Ну, це ти вмієш. Знадобишся мені. Ну ж бо, збирайся, часу мало.
Середа вже звик до того, що Шеремет миттю опановував себе і вирішував, як діяти далі. Але тепер усе одно неабияк розгубився.
— Чекай. А… Що ти… Що ми скажемо?
— Гукни мені сюди Романюка. Хай рябий тримає людей напоготові. Не повернуся за годину, не дочекаєшся мене — махом назад. Піднімай хлопців, хай погуляють. Про мене не думайте, Остап поведе. Не стій, змерзнеш. Біля кривого дуба чекатиму, на виїзді!
Збираючись, Шеремет розумів: загін переполошиться. Проте за досить короткий час навчився давати повстанцям ладу. Тож знав твердо: ніхто не зрушить з місця, всі чекатимуть на його наказ. Правда, зовсім не був певен, що зможе повернутися живий. Підозрював пастку.
І все ж їхав у неї.
…Короткий грудневий день давно перейшов у затхлий вечір. Їхали мовчки, кожен думав про своє. На хутір, від якого ще тягло димом, Шеремет завертати не хотів — навіщо? Проминули, отаман намагався не дивитися в той бік, щоб іще дужче не ятрити серця. Щойно дісталися сільської околиці, Артем, так само не зронивши й слова, кивнув убік, де бовваніла давно, ще за денікінців, згоріла хата. Зіскочивши з коня, Семен повів його за вуздечку туди, куди показав отаман, і незабаром розчинився в морозяній зимовій темряві.
Артем поїхав далі. Тримався рівно, спокійно. Раз на нього тут чекають, навряд відразу стрельнуть у спину. Чи нападуть гуртом і почнуть рубати наввипередки. Село видавалося пустим, тиша висіла напружена, дзвінка, навіть не всі вікна світилися. Так завжди було, коли наїздили карателі. Білі, червоні — байдуже.
Ось і хата. Поруч, у дворі, зсередини, стояв припнутий до тину осідланий кінь. Значить, тут дожидали гостей.
Не просто гостей — саме його, отамана Шеремета.
Далі не криючись, Артем зіскочив з сідла, прив'язав свого коника поряд з ворожим, поправив папаху, ремені, розстебнув гудзика на револьверній кобурі. Перейшов двір, ламаючи підбитими чобітьми крихку кригу: проти ночі волога земля трошки підмерзала. Ступив на ґанок, постукав, як належить гостеві.
Почекав, нікуди не кваплячись.
Двері відчинив Сидір, його ровесник, Шеремет уже знав це, хоч із самим хазяїном мало спілкувався. Той, розкуйовджений і наляканий, спробував уклонитися отаманові, щось промимривши. Та Артем не дослухався. Рішучим жестом відсторонив того, хто тепер навряд чи був господарем у власній хаті. Пройшов, нахиливши голову.
Ступив у світлицю.
Той, хто чекав на нього, сидів за столом.
Шкіряна куртка, рипуча портупея, новенькі галіфе, підбиті знизу шкірою, кавалерійські. Поруч, на лавці, — темно — зелена вухата шапка з червоною зіркою спереду, на лобі.
— Здоров, чи що, дядьку!
10
Яків Дзюба не підвівся назустріч.
Не подав руки. Пригладив розчепіреною долонею йоржик волосся, мотнув головою. Сидір із Палажкою, низенькою повнявою молодицею, віддалено схожою рисами на тітку Килину, метушливо вийшли з хати, прихопивши кожне свій кожушок. На столі, як на диво, не було нічого. Навіть півштофа з горілкою, не кажучи вже про їжу. Зазвичай червоні найперше вимагали зібрати вечерю. Але тут, видно, Дзюбі було не до того.
Шеремет зовсім не здивувався, побачивши перед собою того, хто ще два місяці тому носив денікінську форму. Зупинившись на середині світлиці, розставив ноги трохи ширше від плечей, заклав великі пальці рук за широкий пасок, стояв і дивився на Дзюбу згори вниз. Той або не відчував свого не надто зручного становища, або ж не зважав на це. Зводитися на рівні не збирався, навпаки — вмостився зручніше.
— То здоров, чи як? — повторив.
— Знову ти, — мовив Шеремет. — Як це тебе назад у чека взяли?
— Так само, як тебе викричали в отамани, — відповів Дзюба. — Не один ти ростеш, дядьку. Не думай, я перед товаришами більшовиками чистий, як скло.
— Ти й перед панами білими офіцерами чистий був.
— Уміти треба, — Яків не без гордощів цокнув язиком. — Ось, приїхав тобі спасибі сказати.
— Отак? Чим же я завинив, що такі, як ти, мені дякують?
— Вибився в отамани. На моє щастя, дядьку.
— Тобто?
— А ось! — він закинув ногу на ногу, витяг кисет і тонкий папір, скрутив цигарку, прикурив від товстої свічки, задимів. — Бач, запахло взимку смаленим. Я ж битий, Артеме Даниловичу. Ти ж Данилович?
Шеремет промовчав, Дзюба кивнув сам собі й повів далі:
— Значить, почало пекти мені в спину та під сраку. Недовго, думаю собі, денікінцям у Києві лишилося. Я ж при контррозвідці терся, не забувай. Як червоні Харків узяли, ще нічого. Потім до Ніжина доскочили. А звідти сюди як рукою сягнути. Ці герої задкують. Ну, я нишком, хаміль — хаміль, форму скинув, знайшов, у що передягтися, — після розстріляних же купа манаття лишалася…
— Мародер.
— Га? Ой, та Бога ради, Даниловичу! Не будь уже такий… із крильцями. Нема ниньки святих. І найближчим часом не буде. Оцим, — Яків обвів пальцем кругом маківки, натякаючи на німб, — не світи. Бачили ми, знаємо, які ви там, у лісах, святі. Не потрапите в рай. До того ж нема його.
— Кого?
— Раю.
— А пекло?
— Це можна влаштувати, — охоче погодився Дзюба. — Не на небі, дядьку. На землі. Люди його роблять своїми руками. Набачився я різного пекла — о! — ребро долоні черконуло по гострому борлаку, і вказівний палець тут — таки машинально розправив вуса. — А там, згори, ні Бога, ні раю — нічого нема.