Справа отамана Зеленого, стр. 55

Якщо чогось такого й чекали, однаково ніхто й подумати не міг, що все станеться так швидко.

Артем не витримав. Його раптом перестало хвилювати, що може бути з ним далі.

Нещасний дід іще падав, а Шеремет, оголивши нагана і стріляючи на ходу, випустив у Василя Сивого весь барабан.

Він сам не до кінця розумів, чого хотів: зупинити нового ватажка, вдарити його, щоб хоч трохи вибити хміль, чи відштовхнути жертву з лінії вогню. Озброєна рука ніби зажила власним життям, на якусь мить відмовившись слухатися господаря. Коли пусте клацання показало — стріляти більше нічим, Артем далі тримав дуло перед собою, ніби це могло захистити його від п'яного гурту, на очах у якого щойно застрелили їхнього отамана.

— А — а–а — а! — люто вигукнув хтось у натовпі.

Забрязкали замки гвинтівок. На Шеремета націлилося з десяток дул. Боковим поглядом помітив, що до нього біжить Семен, на ходу заганяючи патрона в патронник. Загрозливо заворушилася невеличка група, що відокремилася від розгульного загалу ще раніше, разом з Артемом, і так само, як він, з недовірою позирала на Сивого.

Якщо зараз підуть лава на лаву, Шеремет цього вже однаково не побачить.

Так чи так, але наступна куля буде для нього. Хоч хто стрілятиме, не схибить. Він стояв у всіх перед очима, розправивши широко груди, і тікати нікуди не збирався.

Постріл.

Шеремет чекав цього. Здригнувся. І з подивом усвідомив: стоїть, де стояв. Навіть не поранений.

Рука з порожнім наганом поволі опустилася вниз, уздовж тіла.

Наперед виступив Остап Романюк. Досі він стояв позаду більшого, небезпечного для Шеремета, гурту, а зараз проштовхався крізь лави принишклих партизанів. Стискаючи свого револьвера, з якого ще димилося, рябий ступив ще кілька кроків уперед, розвернувся лицем до народу і знову пальнув угору.

— Стійте всі! На місці стій!

Його послухалися. Дула гвинтівок похилилися. Романюк, не обійшовши тіла Сивого, а переступивши через нього, наблизився до Артема, зупинився за крок і спитав, дивлячись прямо в очі:

— Навіщо?

— Треба пояснювати? — відбрив Шеремет.

— Не знаю. Мабуть, ти щось краще знаєш, коли так зробив. Відповіси за Сивого?

— Він сам за себе відповів.

— Значить, тобі далі все й вирішувати. Як знаєш, що робити, то роби, отамане. Командуй.

Артем ніколи не думав, що після всього пережитого станеться несподіванка, яка змусить його вклякнути на місці крижаною брилою.

— Хто отаман?

— Ти, — просто відповів рябий Романюк. — Не впораєшся, не повірять тобі хлопці, тоді не ображайся. Так само скінчиш. Сивий, коли вже по правді казати, давно вже… А, — він махнув рукою, повернувся до принишклого гурту: — То що, отаман?

Спершу несміливо, але враз дружньо, змішавши п'яні й не дуже хмільні голоси, партизани загукали:

— Отаман! Отаман Шеремет! Доктора в отамани!

Хтось у надпориві навіть вистрілив у повітря. Постріл підхопили інші, але Артем, відчувши — пора, гаркнув на всю силу легенів:

— Досить! Бережіть набої, хлопці! Буде! — і далі, слухаючись свого серця промовив: — Отаман Сивий учинив самосуд. Люди в селах і без того почали дивитися на нас косо. Тому й здають москалям кожного другого. Семене, — сказав, не повертаючись до Середи, — дам тобі людей, відвезеш убитого в Горпинівку. Поясниш бабі його: нікінці вбили, бо віз харчі для партизанів. Збрешеш, але Бог простить. З цих продуктів нічого не беремо, люди від себе відривали. Горілку всю негайно вилийте, Романюк простежить. Сивого… отамана Сивого поховайте, як належить. Поминки за Палієм ми не так справимо, як сьогодні. До завтра щоб усі мені були свіжі, як огірки на городі. Кому не ясно?

Замість відповіді гурт почав поволі розтікатися.

Отаман Шеремет прийняв командування.

Звістку про спалений хутір приніс Семен.

Важкий рік уже добігав кінця, грудень морозив сильніше, та партизани в Гощівському лісі були готові до цього. Перед морозами, наприкінці осені, поки земля ще подавалася, викопали землянки й обладнали там груби. Димарі вивели так, щоб дим у голому лісі важко було помітити. Перед тим Шеремет звелів перебиратися з болотяних островів на тверду землю. Як лікар, чудово розумів, скільки хвороб можуть захопити й без того виснажені війною чоловіки у вогкій твані. Натомість забралися якнайдалі в ліс, знайшовши для свого табору місцину, що її, неначе рів довкола фортеці, відрізувала від усього світу болотяна смуга.

Обжившись, почали воювати. Артем наче все життя командував військом: засідки, раптові наскоки, нищівні атаки й швидкі відступи з мінімальними втратами вдавалися йому легко. Учорашні зеленівці неабияк пожвавішали. Чутки про нового отамана розійшлися широко, до гощівських партизанів струмочками потяглися з усієї округи нові й нові люди. Поки небагато, але Шеремет випромінював військовий оптимізм, чекаючи до кінця року значного поповнення. Тоді й можна буде нарешті почати втілювати свій план — висуватися до лінії фронту, гуртуючись на рейді, щоб злучитися з військом Петлюри. Щоб стати повноцінною регулярною частиною армії, яка воює за Українську державу.

Не так сталося, як гадалося. До різких вивертів воєнного часу Артемові треба було б уже звикнути. Та все одно, коли щось ішло не за планом, його охоплювала така хвиля люті, ніби сам був у цьому винен.

Із середини грудня червоні раптом перейшли в наступ, ударивши по Добровольчій армії на всьому фронті. Відкинули білих спершу до Києва, а потім за Київ. Ситуація мінялася так стрімко, що Шереметова розвідка, не маючи достатніх сил і засобів, просто не встигала доповідати про ті зміни. Тож уявити собі сяку — таку реальну картину було годі. Гощівські партизани — і це визнав сам отаман — незчулися, як влада в губернії знову перейшла від золотопогонників Денікіна до більшовиків.

Ось коли Шеремет мав усі підстави згадати давню російську примовку, що хрін нічим не солодший за редьку. Червоні тут були не раз, нічого доброго від них ніхто не сподівався. До того ж отаман досі ще сповна не поквитався з ними за свої особисті кривди. Тож ледве на селі з'явилися комісари й оголосили про повалення денікінщини та поновлення роботи сільрад із комуністами на чолі, як уже найближчої ночі ново — спечене начальство або тікало, не завжди навіть відстрілюючись, або каялося перед людьми на майданах і складало з себе повноваження. Затятих, які опиралися новій владі, рубали й стріляли на місці.

Перший каральний загін із Києва прислали незадовго перед Різдвом. Отаман Шеремет чекав на підступах. Партизани вдарили з двох боків, короткий бій відкинув червоних назад, і Артем святкував перемогу. Для нього важливо було якнайболючіше, аж до крові вкусити давнього ворога саме тепер. Бо за кілька днів, як давно надумав, сподівався повінчатися з Марусею. Звісно, про якесь бучне весілля не йшлося. Але на Опанасовому хуторі все вже наготували для обряду. До столу запросили тільки близьких, решта дістала наказ охороняти хутір усіма силами. Так, щоб жодна зараза, як висловився рябий Романюк, не змогла перешкодити отамановому щастю.

А хлопці не знали про все. Та й не мусили знати.

Маруся місяць як була від Артема при надії. Боялася: не доносить, знову викине, як було вже раз. Наречений заспокоював її: мовляв, усе буде добре, він же лікар. Партизанами керує трошки, а людей зводить на ноги куди довше. Сама ж бачила, на собі пересвідчилася, як не дав їй померти.

І тепер сидів у землянці, з якої вигнав усіх зайвих, слухав юного, вкрай розгубленого Семена Середу, що затинався, добираючи слова й побоюючись спалаху Шереметового гніву…

— Як сталося? — запитав Артем, наче від докладної розповіді щось може помінятися.

— Коли приїхав, там догорало все. Вогонь ще був. Здається, зранку ще запалили.

Шеремет сам відрядив Семена по обіді на хутір, щоб хлопець ще раз упевнився, що все тихо, чисто, небезпеки нема. Виходить, отаман і тут чогось недогледів.

— Живі є? Маруся…

— Казав же, батьку отамане…