Справа отамана Зеленого, стр. 39

Хата згоріла наполовину. Самченки, ризикуючи, намагалися її загасити. Червоні запалили всі будинки, де їм насмілилися опиратися. Два трупи у дворі — хіба не підстава для показової каральної акції? Проте Шеремет, як справжній господар, оглянув сплюндроване хазяйство, прикинув збитки і почав думати, як і коли можна буде відбудувати все.

Весь цей час він підтримував зв'язок з хутором, де прижилася Маруся. Сам не бував там, але Опанасові за найменшої оказії передавав вісточку, що живий. Дуже хотів десь глибоко в душі, щоб жінка, яку він уже двічі врятував, знала про це. А тепер, повернувшись у Трипілля разом з отамановим військом, мав намір і Марусю переправити назад, додому.

Хоч… що вдома на неї чекатиме?

Шеремет поставив собі це питання, бо воно видалося йому доречним і цілком розумним. Адже війну ніхто припиняти не збирався. Перемога Зеленого поки що не утвердилася, і невтішні прогнози все одно могли справдитися швидше, ніж далекосяжні плани. Не минуло й тижня, як усіх повідомили: з Києва знову суне численний каральний загін. Наказу тримати оборону не було. Той — таки Палій пояснив потім: «Досить з нас і того, що вже було. Червоні тоді прорідили наші загони й змусили розбігтися». Шеремет розумів це й без Федора, спіймавши себе на думці, що на місці Зеленого вчинив би так само — відвів би війська й дозволив карателям зайти в Трипілля без бою. Це неодмінно розслабить їх. Мусить розслабити.

Цим разом повстанці, чиї родини вижили, коли тут хазяйнували більшовики, швиденько забрали жінок та дітей із собою. Палій сам віддав бійцям своєї сотні такий наказ. Сам мав сумний досвід: його терплячу й слухняну Ганну ще тоді, в травні, схопили, зґвалтували й убили п'яні матроси. Дітей мама встигла вивести з хати й переправити городами на другий край Трипілля, до рідної тітки. Переляканий п'ятирічний Степан волочив за собою Кузьму, меншого братика, але той не комизився, розуміючи, либонь, що плакати не можна.

Згодом Федір відшукав їх, але вже в сусідньому селі. Тітку теж палили. Вона підхопила небожів і, в чому була, втекла до лісу. Звідти пробралася до якихось їхніх родичів, там пригріли, хоч самі страшно боялися, бо чули наказ винищувати родини зеленівців, не жаліючи ні дітей, ні жінок, ні старих. Палій домовився, що малі з сестрою залишаться там, де знайшли притулок. Та відколи дізнався про Ганну й побачив її могилу, то захотів поквитатися з червоними ще й через особисту кривду.

Готуючи ворогові пастку, отаман послав своїх людей по хатах, щоб ті переконували трипільців на якийсь час покинути оселі. Зелений небезпідставно побоювався повторної різанини й хотів по змозі вберегти від неї земляків. Проте хтось із селян волів лишитися. Шеремет на власні вуха чув, як старий канонір, дід Головко, сказав: «Передайте батькові — як вертатиметеся назад, люди тут стрибатимуть комунякам на спини. У них земля наша під ногами горітиме».

Але стріхи все одно спалахнули. Зайшовши без опору, червоні не втихомирилися і надвечір почали запалювати хати. Вогняна заграва багрянила сутінкове небо. Шеремет, Сивий та інші бійці, що їх Палій спершу був послав на звіди, а потім призначив передовим летючим загоном, який мусив усе почати, дивилися мовчки на ті спалахи. І Артем уже звик до того, що раз по раз, коли він бачить ворожі звірства або чує про них, на нього накочується хвиля ненависті.

Але завжди стерігся, щоб, бува, та хвиля не накрила його з головою.

Головне — втриматися й не захлинутися.

8

Рушили перед світанком.

Дорогою розтяглися, щоб узяти в лещата кулеметне гніздо, обладнане на околиці. Повстанці вже знали про нього, їхньою перевагою була несподіванка. Шеремет визнавав це й віддав належне нехитрому, здається, планові Зеленого. Червоні не мали сумніву, що отаман атакуватиме їх найближчим часом. Ними теж керують не зовсім дурні голови, і противник розумів напевне: просто так, без бою, отаман свого війська не відведе. Значить, набирається сили, щоб завдати удару. Проте навряд чи вороги могли припустити, що атака розпочнеться так скоро. Не минуло ще й дванадцяти годин, відколи їм здали Трипілля.

Артема та інших повстанців ніхто не попередив, коли саме слід виступати. Вони відчули це самі, щойно здалеку гримнула гармата. Звідки вона взялася, хто стрельнув і куди, тепер було неважливо. Видно, саме це й мав на увазі старий канонір, обіцяючи, що під ногами зайд палатиме земля.

Більше ні про що не думав — підвівся, стрельнув. Шереметів постріл злився з іншими. Торохкало всюди. Спереду теж відповіли пострілами. Тут — таки ожив кулемет, і кинджальний вогонь притис атакувальників до землі. Поряд з Артемом когось звалило. Шеремет обережно поповз убік, виходячи за лінію вогню, й наткнувся на Сивого. Той, бурмочучи щось люте крізь зуби, ладнав ребристу гранату. Підвівся, замахнувся, жбурнув на кулеметний звук і впав долілиць, поки бомба ще летіла. Гримнув вибух, за мить — другий, тоді — третій… Ще один, ще… Кулеметне гніздо зусібіч засипали сталевими яйцями, не давши стрільцеві навіть розгулятися.

Бомбова атака досягла мети — цокіт стих. Замість нього торохнуло кілька пострілів, а у відповідь пролунав злагоджений влучний залп. Нарешті все стихло, і Шеремет, звівшись на рівні ноги й намагаючись не відставати від Сивого, помчав уперед. Одним із перших добіг до зруйнованого поста й перестрибнув через саморобний бруствер. Довкола лежали мертві тіла. Вранішні промені освітили їхні обличчя, і Артем побачив, що це зовсім молоді бійці — юнаки. Подив і гримаса смерті навіки лишилися з ними. Відтерши плечем Сивого, він переступив через убитого хлопця з закривавленим лицем, нахилився, схопив за плече кулеметника в смушевій папасі, який упав грудьми на ложе. Труснув, перевертаючи. Шапка спала, а з — під неї висипалося обстрижене трошки вище плечей русяве волосся. На Артема глянули широко розплющені круглі дівочі очі.

— Жінка! — почулося за спиною. — Ти диви!

— Комсомолочка! [30] — вигукнув, пояснюючи, Сивий. — Ти бач, яке воно затяте! Не сиділося їй у мамки під спідницею!

— Кацапи дітям мізки миють жидівськими казочками! — вигукнув ще хтось, і Шеремет відступив, лишаючи мертве тіло й нікого не слухаючи.

Хай комсомольці — він уже чув про них, знав, хто це такі. Непокоїло інше: чому червоні кинули на повстанців молодий загін? Здається, більшовики мають досить сили проти партизанів. За ці кілька місяців вони навчилися давати собі раду на два фронти. На думку Артема, більшовики могли б один раз потужно вдарити, роздрібнивши партизанські армії. А потім просто тримати зайняті рубежі. Але, побачивши саму молодь, необстріляних хлопців та дівчат, припустив — проти Зеленого знову нема кому воювати. Хоч уже за мить у нього майнув інший здогад, імовірніший і сумніший.

Комсомольці навряд чи взяли зброю з примусу.

Юнаки та юнки справді бачать у повстанцях своїх ворогів. З якими треба виходити на бій, нищити, а їхніх жінок та дітей убивати на місці. Хати — палити, а майно — безжально, іменем революції забирати собі.

Не вважаючи себе аж таким старим й давно вже не реагуючи болісно, як то було перед війною, на кров та безглузді смерті, Шеремет ураз стріпнувся. Він уявив, ким стануть отакі комсомольці, коли виростуть та поповнять лави комуністів — зійдуть на вищий щабель.

— Чого став!

Поштовх Сивого вчасно вивів Артема з короткої задуми. Так, не слід затримуватися. Нахилився й вийняв з мертвої руки хлопця, що лежав поруч, нагана. Перевіривши зброю, чи заряджена, запхав її за широкий шкіряний пасок. Попереду вже стріляли звідусіль. Як і планував отаман, налетіти разом. Ударили малими групами, що відтягли перший вогонь на себе. А далі до бою мала стати кавалерія.

І вона не забарилася. Коли на околицях спалахнули сутички — під копитами загула земля, і передові партизанські кінні загони зусібіч увірвалися в Трипілля. Вершники легко наздоганяли розгублених і наляканих червоних. Шеремет тепер назвав би їх білими. Спіднє, сорочки й кальсони червоноармійців маяли у світанковому промінні: більшість з них не встигла навіть одягтися. Мабуть, понапивалися звечора, святкуючи швидку й безкровну перемогу, і позасинали там, де сиділи.