Справа отамана Зеленого, стр. 37

Вони з отаманом по — різному уявляють собі радянську владу. Але про більшовиків мають спільну думку. І кидати Марусю, яка ще не зовсім зміцніла, на поталу цим звірям Артем не збирався. Коли б то вдалося вивезти її звідси разом з Катериною… Хтозна, може, ще випаде нагода. Але він узяв твердий намір не кидати їх у біді: ці дві жінки давно перестали бути для нього чужими.

6

Наближаючись до хати, помітив у сусідському дворі запряжену бричку.

Звідки вона там узялася, гадки не мав. Поряд з Григоренками жили Самченки, в чиєму хазяйстві було два вози. Проте ця стояла ніби без догляду. Не дивно, що двір наче вимер: селяни поховалися, тож Шеремет накинув на бричку оком. Байдуже, кому вона належить, коли кругом рвуться набої.

Перестрибнувши через невисоку огорожу, Шеремет перетнув садок, повернув за ріг хати й вибіг у двір.

Завмер, побачивши височенного розпашілого червоноармійця, який волочив по землі Катерину.

Та не кричала. Перше, що шибнуло в голову, — все, мертва. Але враз жінка голосно застогнала, і боєць, коротко замахнувшись, ударив її під куприк носаком важкого солдатського черевика. Як він тут опинився, чи сам, чому його ніхто не спинив? Невже прорвалися з цього боку? Питання швидко промайнули в голові, проте відповідей на них не було. А солдат тим часом уздрів несподіваного гостя і, здається, здивувався.

Якийсь час чоловіки стояли, зціпенівши й міряючи один одного очима. Тоді червоний боєць пустив волосся жертви й відступив, на ходу скидаючи з плеча ремінь гвинтівки, щоб зброя впала в руку.

Ступив крок убік і Артем, готуючись боронитися.

Він і досі не наважився вистрілити в людину зблизька. Дарма що довкола точилася війна, а перед ним стояв озброєний ворог, що хотів його вбити.

Пронизливий крик долинув з хати: чоловік у розстебнутій комісарській шкірянці виштовхував назовні Марусю, розпатлану, босу, в розірваній сорочці. Чорне волосся її скидалося на розгорнуті воронячі крила. Комісар, чи хто він там був, погрожував молодій жінці маузером, але раптом вони побачили те, що відбувалося на подвір'ї.

— АРТЕМ! — видихнула Маруся, скрикнувши.

У закривавленій куряві заворушилася й спробувала була підвестися Катерина. Чим вона загрожувала, незрозуміло, проте все ж таки, мабуть, чимось заважала, бо, навіть не думаючи, без ніякого сумніву чоловік у шкірянці вистрілив у неї двічі. Перша куля, влучивши в голову, вбила жінку на смерть. Проте червоний послав другу кулю в бездиханне тіло.

Маруся не втрималася, впала навколішки й поповзла до вбитої.

Крик став нестерпний і болісно різав вухо, інших звуків Шеремет уже не чув, але правиця чомусь ніби налилася оливом і не хотіла зводитися вгору.

На вулиці маячило ще кілька озброєних постатей, і то були не повстанці. Найпевніше, ця група пробралася до села з тилу, поки основні сили атакували фланги з суші та води. Думки про те, чи вдасться вирватися і чому вагався, були недоречні. Проте саме вони стукали в Артемовій голові. Рука лише міцніше стиснула руків'я, очі перебігали з високого бійця на комісара.

Той, у шкірянці, копнув Марусю, яка, впавши, перепинила йому дорогу. Його маузер був на рівні грудей. Дуло дивилося Шереметові просто в лице.

Що робити далі, Артемові підказували інстинкти. Точніше, один із них, найпотрібніший, — інстинкт самоохорони.

Артем знову ступив крок праворуч, відходячи з лінії вогню.

Водночас рука враз полегшала, плавно звелася, і наган націлився на червоноармійця. Палець кілька разів натиснув на гачок. Правицю, незвичну до зброї, тіпнуло, однак схибити з такої короткої відстані було годі. Звісно, таке могло трапитися, але ніби якісь невидимі сили стали на бік Шеремета.

Влучив.

Боєць поточився. Глянув на груди, де з'явилася раптом темна пляма. Упав спершу навколішки, а потім — униз писком.

Поряд з Катериною.

Майже відразу гримнув ще один постріл.

Спершу Артем не зрозумів, чому звалився з ніг комісар, ще не встигнувши натиснути на гачок маузера й вліпити кулю в землю. Та за мить угледів зосереджену вусату пику Якова Дзюби: той вистрілив «шкіряному» в спину, прилаштувавшись у засідці за Самченковою огорожею.

Крізь квітучі дерева й дим з вулиці важко було розгледіти, що діється коло хати. Тож невеличкий гурт червоних, що простував повз двір, заходячи повстанцям у тил, не звернув на крики й постріли ніякої уваги. Тими страшними звуками густо просякло все довкола, і це врятувало Шеремета, Марусю й самого Дзюбу.

Подавши зі своєї хованки знак, якого Артем не зрозумів, Яків зник. Намагаючись триматися непомітно, Шеремет шмигнув до Марусі, підхопив її попідруч, підняв і прошепотів на вухо:

— Тихо… Тихо… Тихо…

Далі сказати й зробити нічого не встиг: знову виринув Дзюба й почав махати, закликаючи підійти ближче.

Ще не розуміючи, що той задумав, Артем узяв заплакану й перелякану Марусю за руку, хутенько перебрався з нею в сусідній двір, і нараз усе стало ясно: Яків мостився на козлах баченої раніше брички.

Роздумувати більше не було часу.

Шеремет потяг Марусю за собою, допоміг залізти, влігся сам на якісь клумаки, навіть не розібравши, що в них. Тут — таки Дзюба сіпнув віжками і прикрикнув на коня. Бричку труснуло — і вона викотилася з двору.

Уже коли мчала вулицею, навздогін гримнули постріли.

Кулі засвистіли над головами.

Шеремет нагнув Марусину голову, притис, затуляючи собою, й почав відстрілюватися навмання, швидко спорожнивши барабан. Тоді теж пригнувся, віддавши себе і врятовану молоду жінку на ласку та волю Якова, хоч за інших обставин ніколи б так не вчинив.

Вирвалися з розгромленого Трипілля дуже швидко.

Дзюба правив бричкою, не озираючись на своїх пасажирів. Маруся лежала, не перестаючи стогнати й плакати. Артем ворухнувся, засуваючи в кишеню непотрібний уже револьвер. Аж тепер він глянув уважніше, на чому лежить.

Вузли були закручені наспіх, недбало. Від стороннього ока не могли сховатися новісінькі чоботи, змащені й пропахлі дьогтем, суконний піджак, добротні штани, теж майже не ношені, та жіноча плахта. В окремому клумачку був жмуток намист.

Шеремет зціпив зуби.

Дзюба врятував їх обох, бо скористався з загальної паніки. Зберігши тільки йому властивий спокій, надумав пограбувати Самченків. І байдуже, де на той час були самі господарі.

Раптом Артем згадав, як Яків не раз заходив до них, і йому здалося, що той Дзюба переслідує його, мов тінь. Наче якесь прокляття.

Хай там що, а колишній працівник губчека давненько запримітив добро і скористався з нагоди поживитися ним.

Та коли б не це, хтозна, чи вдалося б Шереметові вижити в несподіваній сутичці.

І чи врятувалася б Маруся Григоренко в цьому содомі…

Як тут не згадаєш розповіді Федора Палія.

Бричка підстрибувала на ямках та вибоїнах.

Куди прямував Дзюба — шукав повстанців Зеленого чи надумав з украденим добром з'їхати кудись, Артем і гадки не мав. Тож поклав собі мовчати.

На втікачів чекала невідомість…

7

Тієї липневої ночі на звіди його відрядили разом із Сивим.

Таке завдання, не вагаючись, довірив Артемові сотник повстанського партизанського загону Федір Палій.

Якби хто сказав Шереметові — дипломованому лікарю, до того ж цивільному чоловікові навіть у цей тяжкий воєнний час, що станеться саме так, то він подумав би, що з нього кепкують. І, ймовірно, порадив би дотепникові швидше вирости з тих літ, коли зачитуються романами пана Буссенара [29]. Але надто швидко все помінялося в Артемовому житті, відколи Дзюба вивіз його з Марусею на вкраденій бричці з захопленого Трипілля…

…Спочатку, довідавшись, що чоловіки воювали в Зеленого, їх трьох прихистили на одному з віддалених хуторів. Першу ніч вони перебули в клуні. Артема, звісно, дратувало, що й надалі доведеться ділити з Яковом шматок хліба і дах над головою. Та виду не подав, тримаючи все в собі. Хай там як, а Дзюба врятував йому й Марусі життя. Яків усе ж таки відчував, що його товариству Шеремет не радий. До того ж хуторяни, які надибали втікачів у дніпрових плавнях, люто ненавиділи комунію й усе дотичне до неї. і Дзюба, мабуть, уважав, що Артем будь — якої миті може розповісти, де раніше служив його супутник.