Великі сподівання, стр. 84

- Ну-ну, це вже ти зайве на себе наговорюєш,- заперечив Герберт.

- А до чого я здатний? Хіба в солдати піти! І я б так, може, й зробив, любий Герберте, якби не надія на твою дружню пораду й допомогу.

Звичайно, я в цю мить уже не міг стримати сліз, а Герберт, звичайно, тільки стис мені палко руку, наче нічого й не помітивши.

- В усякому разі, любий Генделю,- сказав він перегодом,- солдати - це не вихід. Коли ти вирішив надалі відмовитись від його заступництва і його багатства, то, мабуть же, ти маєш сяку-таку надію колись розплатитися за те, що від нього дістав. А з солдатських грошей яка там уже надія! Та й це просто нерозумно. Набагато краще тобі піти у контору Кларрікера, хоч ця фірма й невелика. А у мене, знаєш, іде до того, щоб стати компаньйоном.

Бідолаха! Він і гадки не має, чиїм це коштом.

- Але тут є інше питання,- мовив Герберт.- Він неосвічений і впертий чоловік, що довгі роки плекав у душі одну мрію. Ще й більше: мені здається (може, я й помиляюся), що вдача у нього відчайдушна й запекла.

- Я це знаю,- відказав я.- Ось послухай, що я бачив на власні очі.

І я розповів йому про те, чого не згадував раніше: про його бійку з другим каторжником.

- Тож і подумай тут! - сказав Герберт.- Ризикуючи власним життям, він приїжджає сюди, щоб здійснити свою мрію. І ось коли він так багато натерпівся й діждався нарешті її здійснення, ти вибиваєш землю у нього з-під ніг, знищуєш його мрію, позбавляєш сенсу все його життя. Уявляєш собі, на що його може штовхнути розчарування?

- Я уявляю, Герберте, це у мене не сходить з гадки від того фатального вечора, коли він з'явився. Страшно й подумати, що він може сам з доброї волі віддатися правосуддю.

- А ця небезпека, запевняю тебе, дуже реальна,- сказав Герберт.- Саме в цьому розумінні ти в його руках, поки він в Англії, бо якщо ти від нього відступишся, він з розпуки так і зробить.

Мене до того вжахнула така можливість,- власне, вона мене від самого початку непокоїла, бо ж хто, як не я, був би винуватцем цього самогубства? - що я схопився на ноги й став стривожено ходити взад-вперед по кімнаті. Я ще сказав Гербертові, що навіть якби Провіса зовсім випадково впізнали й заарештували, я все одно б дуже мучився, вважаючи, що то ж через мене. І це я казав цілком щиро, дарма що мені нестерпно тяжко було бачити його на волі поруч із собою, дарма що я радше волів би вік звікувати в кузні, аніж дожити до цього дня.

Та хоч би там як, а питання стояло й далі: що ж робити?

- Найголовніше,- сказав Герберт,- це вивезти його з Англії. Тобі доведеться виїхати разом з ним, бо інакше він не погодиться.

- Ну нехай я вивезу його з собою, але як не допустити, щоб він знову вернувся?

- Добрий мій Генделю, хіба ж тобі не ясно, наскільки небезпечніше розкритися перед ним тут, щоб він вчинив щось нерозважливе за два кроки від ньюгейтської тюрми, ніж зробити це десь за кордоном! А чи не можна виманити його звідси, взявши як привід хоча б того другого каторжника або яку-небудь іншу обставину його життя?

- Ото ж бо й є! - сказав я, зупиняючись перед Гербер-том і широко розводячи руки на доказ безнадійності мого становища.- Я ж нічого не знаю про його життя. Я мало не збожеволів, коли сидів тут вечорами з цим зовсім невідомим чоловіком, що запосів усю мою долю й недолю! Мені ж тільки те й відомо, що в дитинстві через цього нещасного волоцюгу я два дні прожив у смертельному страху.

Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.

- Генделю,- сказав нарешті Герберт, зупиняючись.- Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?

- Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?

- І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?

- Ти ще питаєш, Герберте!

- І ти охоплений тривогою - бо й не може бути інакше - за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся - і ради бога, якомога швидше,- ми вдвох поміркуємо, як бути далі.

Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!

- Ну, а щодо того, як довідатись його історію,- сказав я,- то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.

- Атож,- погодився Герберт.- Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.- (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)

Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а тільки я прокинувся, мене знов охопив неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.

Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сів за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як «його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство», і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути «чимдобротнішу оселю» поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся «куток». Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов:

- Як ви пішли вчора, я розповів своєму другові про вашу бійку на болоті, коли вас застукали солдати й потім ми надійшли. Пам'ятаєте?

- Пам'ятаю, ще б пак!

- Так от ми хотіли б дещо довідатись про цю людину, та й про вас. Якось дивно, що я дуже мало знаю про нього, а про вас особливо - ото й тільки, що я розказав увечері. То, може, ви розповіли б нам трохи хоча б і зараз?

- Що ж,- поміркувавши хвильку, промовив він.- Вас, Піпів товаришу, зв'язує присяга, ви не забули?

- Звичайно, не забув,- відповів Герберт.

- І хоч би про що я говорив,- категорично заявив Провіс,- присяга поширюється на всі мої слова.

- Я цілком це розумію.

- І слухайте-но сюди! Що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні,- додав він так само категорично.

- Нехай і так.

Він дістав свою чорну люльку й збирався вже натоптати її негритянським тютюном, але, глянувши на затиснуту в пальцях пучку тютюну, очевидно, вирішив, що люлька може порушити плин його розповіді. Тоді він висипав тютюн назад у кишеню, люльку встромив у петельку бушлату, поклав руки на коліна і з хвилину мовчки й хмурно дивився на вогонь, після чого обернувся до нас і почав свою мову.

Розділ 42

- Мій хлопче і його товаришу! Я не буду розповідати вам своє життя, як то в піснях співається чи в книжках пишеться. Я вам скажу коротко і ясно, простими людськими словами. В тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми. Оце воно і є, моє життя. Так воно й збігало до тої пори, коли мене вислано на край світу, це по тому, як Піп мені став у пригоді.

Чого тільки зі мною не робили - одне тільки, що не вішали. Тримали під замком, немов чайника зі щирого срібла. Волочили туди й сюди, викурювали й з одного міста, і з іншого, забивали в колодки, шмагали батогами, проганяли, цькували псами. Де я вродився, я знаю не більше, ніж ви знаєте. Найперше, що я пам'ятаю про себе,- це як я в Ессексі ріпу цупив з голоднечі. Один заброда покинув мене самого, і ще й прихопив жарівницю з собою, і я від холоду аж затерп.

Я знаю, що ім'я моє Абель, а прізвіще - Мегвіч. Відкіля знаю? А відкіль я знав, що от пташки в кущах - та зветься зяблик, а та - горобець, а та - дрізд? Хтось би сказав, що то тільки вигадка, але ж вони виявляються справжніми, ці пташині імена, то, либонь, і моє теж справжнє.

І от скільки моя пам'ять сягає, хто лишень перестріне цього хлопчиська Абеля Мегвіча, голого й голодного, кожен злякається і або жене геть, або тягне в буцигарню. З самого малечку мене так затягали, що я й волі, власне, не бачив.