Великі сподівання, стр. 23
Коли я вернувся на подвір'я, Естелла чекала мене з ключами в руках. Але вона не спитала, ні де я був, ні чому примусив її чекати, а обличчя у неї розчервонілося, немов сталося щось таке, що привело її в захоплення, і, замість рушити до хвіртки, вона ступила назад у передпокій і покликала мене:
- Іди сюди! Можеш поцілувати мене, коли хочеш.
Вона підставила мені щоку, і я поцілував її. Чого б я тільки, мабуть, не зробив, щоб поцілувати її у щоку! Але я відчував, що цей поцілунок наче дрібна монета, кинута простому селюкові, що він нічого не вартий.
Гості на день народження міс Гевішем, карти, бійка - це тривало так довго, що, коли я підходив додому, на тлі чорного нічного неба вже пробивалося світло маяка з піщаної коси, а з кузні Джо слалася через вулицю вогняна стежка.
Розділ 12
Мене дедалі дужче непокоїв образ блідого паничика. Що більш я думав про бійку і згадував, як він падав горілиць, щоразу покриваючись усе новими набряками й синцями, то певніше відчував, що це мені так не минеться. Кров цього блідого паничика лежала на моєму сумлінню, і закон неминуче мав мене покарати. Не уявляючи собі виразно, як саме це здійсниться, я був, проте, переконаний, що сільським хлопчиськам не можна безкарно блукати околицею, вдиратися в оселі благородних людей і лупцювати віддану науці англійську молодь. Протягом кількох днів я навіть намагався далеко не відходити від дому, а, виконуючи яке-небудь доручення, з якнайбільшою осторогою й тремтінням визирав за кухонні двері, щоб не наткнутися ненароком на тюремників з в'язниці графства. Ніс блідого паничика заплямив мені штани, і я серед ночі силкувався змити з них це свідчення власної провини. Пальці мої пообдирались об його зуби, що змушувало мене щосили натужувати уяву, придумуючи всякі неймовірні способи, як одвести від себе цей фатальний доказ, коли я постану перед судом.
Страхи мої досягли апогею у той день, коли я мав знову відвідати ті місця, де скоїв злочин. А що, як у засідці за хвірткою критимуться представники правосуддя, спеціально прислані з Лондона? А що, як міс Гевішем надумає самочинно відомстити за насильство, скоєне в її домі, і підведеться в тому своєму савані, вихопить пістолета й застрелить мене на місці? А що, як підкуплять хлопців і вони цілою ватагою нападуть на мене у броварні й заб'ють на смерть? Щодо самого паничика, то я, здається, не піддавав найменшому сумніву його непричетність до цих виявів помсти: вони мені незмінно уявлялися виплодом зусиль його нерозважливих родичів, роз'ятрених станом паничевої фізіономії і обурених з чисто родинних міркувань.
А проте йти до міс Гевішем таки треба було, і я пішов. І що ж? Моєї сутички з блідим паничиком так наче й не бувало. Ніхто не згадав про неї бодай натяком, та й самого її співучасника я ніде не виявив. Хвіртка знов стояла отвором - я обходив увесь садок і заглянув навіть у вікна флігеля, але мій погляд затримали зачинені зсередини віконниці на них, і ніде не було аніякісіньких ознак життя. Тільки в закутку, де сталася наша битва, я натрапив на деякі сліди існування паничика. То були плями засохлої його крові, і я притрусив їх землею, аби сховати від людських очей.
На широкій площадинці між кімнатою міс Гевішем і тією залою, де стояв довгий стіл, я побачив легке садове крісло на коліщатках, яке возять, підштовхуючи ззаду. Воно з'явилося тут після моїх попередніх відвідин, і вже того самого дня я почав виконувати своє нове доручення - возити у ньому міс Гевішем (коли вона втомлювалась ходити, поклавши руку мені на плече) кругом по її кімнаті, через площадинку й по тій другій, більшій кімнаті. Ми знов і знов кружляли в цих своїх прогулянках, які часом тривали години зо три без перерви. Я так і кажу у множині - «прогулянки», бо їх виявилося чимало: річ у тім, що зразу ж було ухвалено, що я приходитиму возити міс Гевішем через день, та й узагалі я тепер збираюся коротенько розповісти про цілий період свого життя, що тривав добрих вісім, а то й десять місяців.
Коли ми потроху призвичаїлися одне до одного, міс Гевішем стала балакучішою зі мною і не раз розпитувала мене, чого я навчався та ким думаю стати. Я казав їй, що, мабуть, піду в підмайстри до Джо, і особливо налягав на тому, що нічого не знаю, а хочу знати все,- надіючись подумки, чи не зохотиться вона якось допомогти мені в цьому. Але вона такого бажання не виявляла - навпаки, неуком я навіть був їй начебто любіший. І грошей вона ніколи мені не давала, ото й тільки, що нагодує,- навіть і натяку я від неї не чув, що вона збирається якось оплатити мої послуги.
Естелла щоразу бувала в домі, вона впускала мене й випускала, але вже більш ніколи не казала мені, що я можу її поцілувати. Іноді вона байдуже терпіла мою присутність, іноді була поблажлива, а то й панібратська, іноді ж запально заявляла, що ненавидить мене. Міс Гевішем частенько - перед Естеллою пошепки, без неї вголос - за питувала мене: «Чи ж не гарнішає вона з кожним разом, га, Піпе?» І коли я відповідав: «Так» (бо це була правда), моя відповідь проймала її якоюсь хижою радістю. А коли ми грали в карти, міс Гевішем стежила за нами, пожадливо переймаючись мінливими настроями Естелли. Іноді ж, коли її настрої були такі вже перепадисті й суперечливі, що я не знав, на яку й ступити, міс Гевішем обіймала Естеллу з гарячковою ніжністю й мурмотіла їй на вухо слова, в яких мені вчувалося: «Розбивай їм серця, моя гордосте й надіє, розбивай без усякого жалю!»
За роботою Джо любив мугикати уривки однієї пісеньки, у приспіву якої говорилось про «Старого Клема». Це був не вельми шанобливий спосіб засвідчувати повагу до опікуна ковальського ремесла, яким, здається, вважався цей святий. Пісеньку цю співалося в такт з ударами молота, і сама вона була не більш як ліричним приводом, щоб згадати поштиве Клемове ім’я.
Молотом-но раз за разом - Старий Клем!
Биймо дружно, биймо ладом - Старий Клем!
Не шкодуй напруги й сили - Старий Клем!
Вдар, луна щоб розкотилась - Старий Клем!
Дужче хай вогонь жахтіє - Старий Клем!
Іскри тьму нічну розвіють - Старий Клем!
І ось одного дня, невдовзі після того, як з'явилося крісло на коліщатках, міс Гевішем раптом промовила, нетерпляче ворухнувши пальцями: «Ні-ні-ні, співай!» її пропозиція так мене сдивувала, що я, не перестаючи штовхати крісло, несподівано для самого себе затягнув пісеньку про Старого Клема. Вона її уподобала і стала й сама підспівувати, тихенько й задумливо, наче крізь сон. Отак у нас виробилася звичка роз'їжджати по кімнатах під ковальську співанку. Часто й Естелла до нас прилучалася,- хоча ми співали такими приглушеними голосами, навіть коли втрьох, що були не чутніші за легкий подув вітерця у цьому старому понурому будинку.
Що могло з мене вийти за таких обставин? І чи могла моя вдача не зазнати їх впливу? То й чи можна ж дивуватися, що коли я виходив із жовтого смерку цих кімнат на денне світло, думки мої, як і очі, застилала мла?
Я б, мабуть, розповів Джо про блідого паничика, якби ото був не наговорив зопалу всіляких нісенітниць, в яких сам перед ним і зізнався. А так я побоювався, щоб мій паничик не видався Джо одним з пасажирів тієї чорної оксамитової карети, тож і не згадав йому про нього. Крім того, з часом я став ще більше, ніж перше, уникати згадок про міс Гевішем та Естеллу. Я ні до кого не мав цілковитої довіри, за винятком бідної Бідді,- і от їй я й розповів усе. Тоді я не розумів, чому мені так легко було ділитися з Бідді й чому вона так брала до серця все, про що я говорив, хоча тепер, здається, розумію.
Тим часом на кухні у нас тривали нарада за нарадою, які доводили мене до такого розпачу, що я просто місця собі не знаходив. Цей осел Памблечук мало не щовечора з'являвся обговорювати з місіс Джо моє майбутнє, і я щиро вірю (навіть тепер у цьому анітрохи не каючись), що таки витяг би загвіздок з колеса його візка, якби тільки мої руки спромоглися на це. Жалюгідний цей недолюдок до того зашкаруб умом, що не міг говорити про моє майбутнє, коли не мав перед собою, так би мовити, об'єкта своїх зусиль, задля чого він витягав мене (звичайно за комір) з кутка, де я тихенько сидів на ослінчику, і, поставивши навпроти вогню, так наче збирався засмажити, починав: