Сон, стр. 1
Панас Мирний
СОН
* * *
Сірі тумани курилися над нашою землею; брудні та важкі хмари вистилали високе небо; холодний вітер переганяв їх з одного боку на другий, і від його подиху коли-не-коли розривалась ота брудна запона, і з-під неї крадькома визирав невеличкий крайок блакитного неба, щоб через хвилину знову покритися хмарою, потонути у її сірій безодні... Сонця не видко, світу бракує... сіро, димно, моторошно!.. Хіба глупої ночі ударить страшенний мороз і, розігнавши хмари та розіславши по землі білим інеєм туман, вистеле небо ясними зорями, і мигтять вони, висвічуючи, немов голодних вовків очі.
І отак довго було. Брели літа своєю тихою ходою, десятки, сотні літ переходили одні за другими, і не приносили вони ні години ясної, ні світу веселого. Важкий морок стояв над краєм і своєю темнотою окривав його.
Морок - то ворог світовий. Серед нього заводилась тільки нечисть усяка, що пакостила й землю родючу, і людей, пригнічених темнотою. Землю вистилали глухі бур’яни та жаб’ячі печериці, а в людських душах звивали кубла темного царства сили: лиха заздрість, глуха віра та безнадійність довічна.
Лиха заздрість будила ворожнечу поміж людьми й не сприяла їм дійти до згоди, одностайно на чому-небудь стати; глуха віра нищила душу і не давала спромоги знятися вгору, побачити інші світи; а безнадійність довічна в’язала силу й перечила добуватися кращої долі... Не дивно, що серед такого становища люди ниділи, спали.
Спав і я. Спав важким непробудним сном. Іноді серед того сону закльовувались у голові невеличкі ростки якихся таємних гадок, чогось такого, що не давалося ні думкою обхопити, ні очима осягнути. Потім ті ростки, чіпляючись одно за одно, спліталися в уривки чогось десь баченого або давно чуваного, а ще згодом - ці уривки думок, зв’язуючись одна з другою, розгортали перед закритими очима пишний малюнок якогось іншого життя - таємного, як і сон той, блискучого та утішного, як і його привиденьки.
Увижалося мені: сонце тепле та ясне, небо високе та блакитне, оздоблене серед ночі тисячами тисяч зірок, що вигравали своїми веселими очима й бризкали в душу тихою одрадою.
Серед того світу ясного, під тим небом високим та чистим купалася в розкошах блаженна сторона; буяли високо угору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл та городів.
І люди вбачалися мені - не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь разом наче й горді, й привітні. Видко, що їм добре жилося серед отих ланів широких, гаїв зелених, садків кучерявих.
- Хто ви такі? - допитувався здивований я.
- Ти хочеш знати, хто ми? Ходімо з нами - тоді сам побачиш.
І вони повели мене за собою.
Я бачив їх будиночки поміж садками, високі, просторі та чисті; чисті зокола і всередині.
У кожному такому будиночкові жила сім’я: батько й мати з своїми дітками. Поки діти були малі, біля них піклувалася мати; вона ж і хатнього господарства доглядала; а батько, відбувши зазначений час на роботі, їй допомагав, бо треба було, щоб і біля хати було чисто, і в садку як слід прибрано - стежки заметені, родюче дерево обмазане й попідрізуване, квітник брав на себе очі своїми пишними та запашними квіточками, а огород не вкривався бур’янами, щоб під ними не глушилась корисна рослина та стигла на сонці усяка овощ... Роботи чимало! А як діти підростали, то, повернувшись з школи додому, і вони допомагали батькові та матері у їх роботі.
- Оце ми так сім’ями живемо, - повідали вони мені. - Як хто з дійшовшої до свого зросту дітвори забажає одружитися або заміж вийти, того ми зараз виділяємо, щоб не було тісноти між нами та щоб молода пара життя своє по своїй волі й охоті засновувала. Вирізуємо з поля шматок землі задля двору, громадським заходом збудуємо будиночок, розіб’ємо садок... з богом, дітки, обживати нової оселі!
- Це добре у вас заведено, що цілою громадою ви своїм молодятам допомагаєте на ноги стати, - кажу я.
- А то як же? - спитали вони.
- У нас інше це робиться: свої тільки рідні дають помочі, - кажу я.
- А хіба ж ми чужі між собою? Ми ж усі однієї громади; гуртом про все громадське й дбаємо. Молодята як дійшли до зросту, то не тільки діти свого батька та матері, а стають такими є, як і всі, громадянами. Улаштувати як слід їх життя - це діло громадське.
- А у нас, - одказую, - на це інше дивляться: чого я буду втрачатися на чужого? Треба свого глядіти!
- Та в нас, - кажуть вони мені, - нема нічого свого, а все разом наше, громадське.
- Як? - здивувався я. - І оці хатки з садками? І оті поля, що бачив я? Все гуртове, громадське?
- Все, все! - одказали вони. - У нас нема нічого, що б було моє або твоє, а всіх разом, гуртове.
- Он як! - здивувався я. - А в нас кажуть: гуртове - чортове!
- Так і ми колись думали, поки кожний сам своє мав та свого глядів. А як побачили, що це доводить тільки до неправди - одному дає багато, а другому трохи, то й одкинулися від такого. Нема кращого й найправдивішого, як усе, хто що має, буде не твоє або моє, а всіх разом. Тоді не буде ні багатого, ні бідного, а всі - рівні. Поки ти живий та здоровий, роби та й живи на своє зароблене. А як зробився старий та нікчемний, про тебе громада поклопоче. Задля сього в нас такі шпиталі позаведено.
- А в кого ж я зароблю? - попитався я.
- Як у кого? - перепитали вони мене. - Хіба біля громадського добра мало роботи? Іди, до якого ти діла митець, та й роби. За те тобі з громадського кошту буде заплачено, скільки там призначено за яку роботу. Громадська робота в нас заснована так, щоб вона не збавляла людської сили та здоров’я, а кріпила їх, бо без роботи, як і без розуму, сила мліє. Важка робота - менше задля неї часу призначено, а задля легкої - більше. І плата за роботу не однакова: за важку роботу більша плата, а за легку - менша; отже все ж таки така, що вона забезпечує твоє життя від нужди та недостачі.
- Це добре, - кажу я, - що ви отак своє життя впорядкували. Недаром-то ви усі такі бадьорі та веселі!
- Ну, ходімо ж, - кажуть, - подивишся ще на наші громадські установи.
І вони повели мене вподовж села, аж у саму його середину.
На просторому круглому майдані здіймалося високо вгору багато усяких величезних будинків. Гонка церква трохи не під самим небом виблискувала на сонці своїми золотими банями та хрестами, величезна, аж у три поверхи, будівля брала на себе очі своєю круглою оселею, де на самій середині, на широкому кружалі, стояла виробка вродливої жінки, що держала в одній руці розкриту книжку й невеличкій дітворі, що стояла перед жінкою, пальцем другої руки показувала на книжку.
- Це наша школа, - повідали мені, - де наша дітвора навчається всьому та набирається розуму. Тут і грамоти навчають, і як треба в світі жити, як з людьми поводитись, і ремеслу усякому, щоб кожний, хто скінчив школу, мав спромогу робити діло, до якого в нього душа лежить. А як захоче молодь ще й далі навчатись, то задля сього заведена при школі вища установа, де справжні учені розповідають дрібніше й докладніше про всячину.
Я забачив у великих вікнах тієї будівлі цілу юрбу стрижених і в косах дитячих голівок і попитався:
- У вас хлоп’ята й дівчата вкупі вчаться?
- А як же? Укупі.
- А дорослі вкупі?
- І дорослі. Кожному треба все те знати, що й другий знає.
- А як... - почав я та й затнувся. - Як бува... дівчина та покохає парубка?
- Хіба воно сором кохати?
- Звісно, кажу, не сором; а як бува... гріх причепиться? Здається, краще б оберегти від гріха, - веду далі.
- Хіба забороною від цього вбережеш? - кажуть мені. - Раніше, як хлопці й дівчата вчилися нарізно, більше сього гріха траплялося, а як почали вкупі вчитись, то воно само якось вивелось. Сама молодь побачила, що не слід йти такою стежко, і сама себе придержує. Бо хто найкраще мусе себе придержати, як не сам? Своя воля і своя охота - найліпші придержчики!