Золота медаль, стр. 71

Якось серед ночі Євгенія Григорівна прокинулась, немов від поштовху, і відразу ж зрозуміла, що в узголов’ї стоїть те, про що думала, що неодмінно мало прийти, але до цього часу було ще якесь далеке, немов нереальне і стороннє. А зараз воно вже прийшло.

Їй спало на думку, що тепер вона вже ніколи не побачить своєї кущистої пшениці, інші продовжать її досліди, інші будуть слухати розмову колосків у полі... Вона так любила поле... Жінка стала пригадувати, чого вона ще не встигла зробити. Але це було дуже боляче... Серце защеміло від усвідомлення того, що вона вже не повернеться до дочки, до своїх дослідів.

До ліжка підійшла Марійка. Дочка, донечка! Але чому вона немов пливе по кімнаті і вся прозора, крізь її тіло видно протилежну стіну... Євгенія Григорівна простягла до дочки руку, і рука безсило впала на груди.

Потім їй вчувся розмірений знайомий шум. Серце її солодко застукало. Так, так... це шумить дуже густе і дуже високе колосся. І все, все було, як завжди: і поле, і перламутрові хмарини, і вітрець стрибає по ниві, немов жмурками засіває буйний розлив хлібів.

Майнули напівзабуті епізоди з дитинства, весняні води, дикі гуси в небі, чомусь з’явилася біла береза з вирізаними на корі ініціалами, і хоч як намагалася Євгенія Григорівна їх прочитати, але в очах темніло, і вся береза теж почорніла, як вугілля. В кімнаті важко ходили, перевалюючись, візники в незграбних кожухах, заповнили всю кімнату, і ніяк не можна було зрозуміти, чого вони прийшли і що їм потрібно.

Уранці Марійка глянула на матір і помітила в її обличчі незнайомий новий вираз. Щось трапилось, а що — не можна зрозуміти.

— Дядю, дядю, купіть проліски!

Мечик сидів у сквері на лавці й чекав Ліду Шепель. Він купив два великих букети пролісків — вони пахли вологою землею, мокрим лісом, рястом. Знову весна! Чи давно завивала над містом завірюха, засипала снігом тротуари!

— Проліски! Проліски! Купіть проліски!

Останні калюжки висихають на брукові, на них боляче дивитись від сліпучого сонця. І вікно на другому поверсі нового будинку теж відбиває сонце і, мов навмисне, сліпить Мечикові очі. Горобці купаються в калюжці — мокрі, щасливі.

Мечик дивиться в той бік, звідки повинна прийти Ліда. Чому її так довго немає?

Горобець, обскубаний, забрьоханий, боком вискочив із калюжі, щось переможно крикнув і пурхнув через голову Мечика.

Дивно. Може, Ліда забула? Може, зайнята?

А сам боїться, боїться признатись, що можлива й інша причина. Що коли їй хтось із десятикласників сказав про... про те нахваляння? Ах, як це гидко вийшло!

Спочатку й справді думав «продемонструвати» класові закохану «воблу». Запрошував у кіно. Призначав побачення. А коли одного разу Ліда не прийшла, відчув, що вечір порожній.

Сьогодні після уроків сунув Ліді записку. Останні дні дівчина стала якась неуважна до нього, немов і справді щось знала.

Прийде чи не прийде?

Сонце у вікні погасло, шибки стали схожі на більма. Пахли бруньки тополь. Тріщали іскри на трамвайних дугах. Два букети пролісків усе ще дихали свіжістю. Мечик притулив квіти до обличчя й здригнувся — вони були холодні.

І вечір надходив теж холодний. У голому сквері було непривітно. Весна стояла на порозі, але не розчинила ще навстіж дверей, тільки бруньки набухали й лускались на тополях.

Ліда не прийшла.

У Миколи Марковича урвався терпець, і він вирішив піти до класного керівника. Мечика всю ніч не було вдома, він повернувся тільки на світанку, п’яний, у забрудненій одежі.

— І делегація приходила,— скаржився машиніст Юрієві Юрійовичу,— і хоч би що! Нічого на нього не впливає!

— Ну, а ви? Як ви впливаєте на нього?

— Що ж я? — розвів руками Микола Маркович.— Педагогічного підходу у мене, правду скажу, немає. Я, звичайно, по паровозній лінії...

— А батьківський підхід у вас є? — допитувався Юрій Юрійович.— По батьківській лінії ви вживали якісь заходи?

— Та що ж, ременем, чи як? Та я вже й не подужаю, і соромно — він же таки великий уже.

— З сином треба розмовляти батьківською мовою, а не ременем. Тварина, й та слухає слова.

— Я вмовляв, товаришу вчитель. А тепер щиро вас прошу, щоб і ви ще раз поговорили з ним. Хотів до директора звернутись, та просто не насмілився.

Юрій Юрійович викликав Гайдая до себе того ж дня після уроків. Він замкнувся з ним у вчительській кімнаті.

— Ви знаєте, про що я хочу з вами говорити?

Мечик потупився:

— Догадуюсь. Батько приходив. Скаржився, мабуть.

— Де ви були, Гайдай, позаминулої ночі? Ви знаєте, чим це може закінчитись?

— Цікаво.

— Що?

— Цікаво, кажу, чим це може закінчитись?

— Ви станьте, будь ласка, прямо, не вихиляйтесь. З вами розмовляє класний керівник!

— Ну, стою. Я ж не солдат.

— Ви — учень. Це може закінчитись тим, що ми не допустимо вас до державних екзаменів. За вашу поведінку. Ваш батько Берлін брав, а ви плямуєте його добре ім’я. Хоч би про це подумали! А мати ваша... Хіба думала вона, страждаючи у фашистській неволі, що син отак її «втішатиме»?

Мечик швидко глянув на Юрія Юрійовича, незрозумілий вираз майнув в очах. Що це було? Каяття, жаль?..

— Що ви мені про батька, про матір...— буркнув він.— Я поважаю їх.

— Неправда! — вигукнув учитель.

Мечик мовчав.

— Неправда! Ви дійшли до того, що почали пиячити. Мені відомо, що ви і в карти граєте на гроші.

— Хто ж це вам наябедничав? Не інакше як Жукова!

— Ви ж п’яним повернулися додому? Батько розповідав, що від вас так і тхнуло горілкою.

Мечик ураз зухвало посміхнувся.

— Ну, був напідпитку. Правда. А ви хіба у вісімнадцять років не того?..— Він виразно ляснув собі пальцем по шиї.— Не заливали за комірець?

Цей зухвалий, розв’язний рух, слова, тон були такі нестерпні, що кров ударила Юрієві Юрійовичу в голову, зашумувала в скронях, він рвучко підвівся і щосили вдарив кулаком по столу.

— Мовчати!

Пенсне злетіло, жалібно дзенькнуло скло...

В ту ж мить учитель зрозумів, що він не витримав, тріснула якась дуже натягнута пружина, але вже не було сили стримати себе, і він ще раз страшним голосом закричав:

— Мовчати, негіднику!

Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.

— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?

Гайдай мовчав.

— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.

Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.

— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.

Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.

Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук «мовчати!».

Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:

— Ідіть!

37

Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.

Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.

Щоразу вона порівнювала своє оповідання з творами, вміщеними в журналах. Їй здавалося, що воно не гірше, може, навіть і краще. Чому ж твір повинен лежати в шухляді? Його теж могли б прочитати десятки тисяч людей. 

У Ніни з’явилось непереможне бажання побачити своє оповідання надрукованим. Усі її попередні вагання зникли. Одного чудового дня вона віднесла рукопис у редакцію літературного журналу.